В різні історичні періоди держава по-різному ставилась до регулювання відносин в сім’ї. Так, в давні часи та в часи Середньовіччя всі питання всередині сім’ї вирішувались її головою. В радянські часи ситуація була прямо протилежною – соціалістична держава залишала за собою досить значну сферу прямого та активного втручання у сімейні відносини. Так само по-різному вирішувалося питання обсягу прав дітей, народжених в законному шлюбі, та позашлюбних. Навіть вже за радянських часів Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання «Мати-героїня» та заснування ордену «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства» заборонив встановлення батьківства стосовно дітей, народжених поза шлюбом, причому як в добровільному, так і в судовому порядку, чим істотно обмежив права позашлюбних дітей аж до введення в дію Основ законодавства Союзу РСР та республік про шлюб та сім’ю з 1 жовтня 1968 р.
На сьогоднішній день правове регулювання особистих немайнових правовідносин між батьками та дітьми здійснюється СК 2002 р. з субсидіарним застосування норм ЦК. Характерною ознакою регулювання цієї сфери суспільних відносин є широке застосування численних міжнародних актів із зазначеного питання.
Особисті немайнові права батьків і дітей у випадку їх порушення чи оспорювання можуть захищатись в певній формі, в певному порядку та певними способами. Захист права може здійснюватись в двох формах: неюрисдикційній та юрисдикційній. Неюрисдикційна форма захисту сімейних прав передбачає дії самих учасників сімейних правовідносин щодо захисту належних їм прав, тобто здійснення самозахисту, передбаченого ст. 55 Конституції та ст. 19 ЦК. Юрисдикційна форма захисту сімейних прав – це діяльність державних органів, спрямована на попередження порушення або відновлення порушених прав або законних інтересів учасників сімейних правовідносин.
Захист особистих немайнових прав батьків та дітей здійснюється в передбаченому законодавством порядку – судовому та адміністративному. Адміністративний порядок захисту сімейних прав означає вирішення сімейно-правових спорів органами опіки та піклування. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. Судовий порядок визнається основною формою захисту сімейних прав, оскільки володіє безперечними перевагами, а головне – служить засобом забезпечення державою інтересів учасників сімейних відносин. Як окремий порядок захисту сімейних прав можна виділити їх захист в міжнародних судових установах.
Що стосується способів захисту суб’єктивних прав, то в сімейних правовідносинах найчастіше застосовуються такі способи, як визнання суб’єктивного права, зміна правовідношення, примусове виконання обов’язку.
Справи, що випливають з особистих немайнових правовідносин батьків та дітей порушуються в суді за позовною заявою (заявою) заінтересованої особи. Досить чіткий перелік таких осіб міститься у відповідних статтях СК.
Для відкриття провадження в цій категорії справ необхідне дотримання загальних умов для відкриття провадження з урахуванням особливостей, характерних для сімейних правовідносин. Так, враховуючи триваючий характер цих відносин, наявність такого, що набрало законної сили, рішення чи ухвали суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, не є підставою для відмови у відкритті провадження, якщо виникли нові обставини, які змінюють фактичний склад, а відтак і підставу позову.
Оскільки учасниками сімейних правовідносин є фізичні особи, спори між ними, що виникають з цих правовідносин, розглядаються судами загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства. У випадку порушення прав цих осіб актами, діями, бездіяльністю органів державної влади чи місцевого самоврядування (органами РАЦСу, органами опіки та піклування) та за відсутності спору між власне учасниками сімейних правовідносин, такі справи підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства відповідно до КАС України.
При визначенні підсудності справ щодо особистих немайнових прав батьків і дітей слід враховувати, що для цих справ ЦПК передбачено ряд особливостей. За загальним правилом позов подається за місцем проживання відповідача. Для справ про визнання батьківства передбачена альтернативна підсудність за вибором позивача: або за місцем проживання позивача, або за місцем проживання відповідача. Оскільки вимоги позивача досить часто поєднуються з вимогами про стягнення аліментів на дитину, при об’єднанні вказаних позовів позовна заява також може бути подана на розсуд позивача як місцем проживання позивача, так і за місцем проживання відповідача. При об’єднанні вимог про захист немайнових прав батьків чи дітей з вимогами про розірвання шлюбу справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з подружжя.
Правильне визначення процесуального становища основних учасників процесу в справах щодо особистих немайнових прав та обов’язків батьків та дітей має велике теоретичне і практичне значення, оскільки від цього буде залежати обсяг їхніх процесуальних прав та обов’язків. За характером і ступенем юридичної заінтересованості осіб, які беруть участь у справах щодо особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей, ці справи можна поділити на дві групи. У справах про передачу дитини на виховання позивачу, про визначення місця проживання дитини, про визначення прізвища дитини суд розглядає спір між батьками або між батьками та іншими особами, які претендують на здійснення своїх прав щодо дитини, щодо здійснення прав цих осіб. Звертаючись до суду, названі особи діють у власних особистих інтересах, реалізуючи право на захист, надане законом. В справах про визнання батьківства/материнства, про позбавлення та поновлення батьківських прав, про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, позов подається з метою встановлення, припинення або зміни правовідношення між особою, яка звертається з таким позовом чи до якої подається такий позов, та дитиною. У цих випадках позов подається на захист інтересів дитини і в силу закону дитина тут є особою, яка бере участь у справі та займає юридичне становище позивача або відповідача.
Позивачем у справах щодо захисту прав та інтересів безпосередньо дитини слід визнати саму дитину. Незалежно від того, хто порушує справу: один з батьків, опікун (піклувальник), орган опіки та піклування чи сама дитина, юридично позивачем є дитина, оскільки вона є суб’єктом спірних правовідносин і про її права та законні інтереси йде мова. Так само дитина в цивільному процесі може займати і становище відповідача. Це має місце в разі подання позову про поновлення батьківських прав, оспорювання батьківства, подачі позову про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини. В даних випадках заінтересованість дитини полягає в тому, щоб мати можливість спростувати позов в тому випадку, коли він виявиться необґрунтованим.
Доказування в даній категорії справ здійснюється за допомогою будь-яких доказів, що відповідають вимогам належності та допустимості. Винятки становлять лише справи про визнання батьківства щодо дітей, народжених до 1 січня 2004 р., де законом визначений конкретний перелік обставин, які можуть служити підставою для встановлення батьківства (факту батьківства). Законодавством також встановлені випадки, коли твердження сторони не вимагає доказування. Серед таких випадків слід назвати передбачені законом презумпції, зокрема презумпцію батьківства чоловіка матері.
Судове рішення у справах щодо особистих прав батьків і дітей окрім вимог, передбачених ст. 215 ЦПК, повинно відповідати вимогам СК щодо його змісту та відображати специфіку провадження в цій категорії справ, зумовлену перш за все захистом інтересів дитини.
В цих справах виходячи з порядку, в якому виконуються судові рішення, можна виділити три категорії таких рішень: рішення, примусове виконання яких неможливе; рішення, що не потребують примусового порядку виконання; рішення, що виконуються в примусовому порядку. Характерною ознакою примусового порядку є обов’язкова участь при виконанні рішення органу опіки та піклування.
Необхідність в судовому розгляді справ про визнання або встановлення факту батьківства (материнства) викликана тим, що мати та батько дитини не перебувають в зареєстрованому шлюбі, в зв’язку з чим між ними відсутні подружні відносини. Внаслідок цього між дитиною та одним із батьків також відсутній юридичний зв'язок. Тому особа, яка представляє інтереси дитини, повинна в суді у встановленому цивільно-процесуальним законом порядку довести, що вказана нею особа є фактичним батьком (матір’ю) дитини. Проте оскільки в одних випадках справа виникає в зв’язку із спірністю походження дитини (наприклад, гаданий батько заперечує своє батьківство), а в інших – з невизначеністю її правового становища (наприклад, гаданий батько дитини помер), СК передбачає різний процесуальний порядок захисту прав дитини – позовне провадження в першому випадку та окреме провадження в другому.
Метою оспорювання батьківства (материнства) в судовому порядку є скасування сімейних відносин між дитиною та особою, що оспорює своє батьківство (материнство) або особою, стосовно якої таке батьківство оспорюється. Тому, на нашу думку, в статті СК, що передбачають оспорювання батьківства (материнства), необхідно внести зміни, закріпивши, що позивачі в даних випадках звертаються з вимогою не про виключення запису, а про оспорювання батьківства (материнства).
З позовом про вирішення спору про порядок участі батьків у вихованні дитини вправі звернутись будь-який з батьків, незалежно від попереднього звернення до органів опіки і піклування. В позовній заяві позивач повинен конкретно сформулювати свої вимоги, не обмежуючись загальною вимогою про усунення перешкод у вихованні дитини, а й вказати, які саме способи участі у вихованні дитини він вимагає встановити, конкретний час та місце його спілкування з дитиною.
Залежно від законності перебування дитини у відповідача слід розрізняти два наступні види судових справ: за спорами про визначення місця проживання малолітньої дитини, якщо вона знаходиться у відповідача на законних підставах, та про відібрання малолітньої дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тому суд у справах про позбавлення батьківських прав та відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав не вправі вирішувати питання про стягнення аліментів, виселення відповідача за власною ініціативою, якщо відповідні вимоги не були заявлені в позовній заяві.
15. Позбавлення батьківських прав та відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав не є безповоротним заходом. Якщо відпадуть причини, які послужили підставою такого позбавлення чи відібрання, такі батьки чи один із них мають право звернутись до суду з позовом про поновлення батьківських прав чи повернення дитини. Закон не визначає коло осіб, які будуть виступати відповідачами в даній категорії справ. Відповідачем слід визнати дитину, від імені якої в процесі будуть брати участь особи, яким була передана дитина за рішенням про позбавлення батьківських прав чи відібрання дитини.
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Нормативно-правові акти
Конституція України від 28 червня 1996 р. (із змінами і доповненнями, внесеними, Законом України № 2222-IV від 8 грудня 2004 року) // Голос України. – 1996. - №№ 128, 138; 2004. - № 233.
Загальна декларація прав людини (прийнята на ІІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р.) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. - № 3; 2005 - №№ 1, 3.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 р.) // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2002. - № 1.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (прийнятий 16 грудня 1966 р.) // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2002. - № 2.
Декларация прав ребенка (Резолюция 1386 (XIV) Генеральной Ассамблеи ООН от 20 ноября 1959 г.) // Международная защита прав и свобод человека. – М.: Юридическая литература, 1990.
Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2001. - № 2.
Про ратифікацію Конвенції про права дитини: Постанова Верховної Ради Української РСР № 789-XII від 27 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 13. – Ст. 145.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (вчинена в Римі 4 листопада 1950 р.) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2005. - № 1.
Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 р. // Збірка договорів Ради Європи: Українська версія. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – С. 455-466.
Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей: Закон України № 69-V від 3 серпня 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. - № 34. – Ст. 2422.
Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1992 р. // Офіційний вісник України. – 2005. - № 44. – Ст. 2824.
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. - № 7. – Ст. 273.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст. 461.
Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України: Закон України № 524-V від 22 грудня 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2007. - № 2. – Ст. 63.
Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР від 20 червня 1969 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1969. – Додаток до № 26. – Ст. 204.
Кодекс законов об актах гражданского состояния, о семье и опеке Украинской ССР 1919 г. // Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров Рабоче-Крестьянского правительства УССР в систематизированном виде и неофициальное издание. – Вып. 1921.
Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. - № 16. – Ст. 1088.
Цивільний процесуальний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. // Цивільне процесуальне законодавство України. Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.03.2004 р.). Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.07.1963 р.). Нормативно-правові акти, судова практика / Верховний Суд України; За заг. ред В.Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2004.
Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. - № 32 – Ст. 1918.
Про виконавче провадження: Закон України № 606-XIV від 21 квітня 1999 р. // Офіційний вісник України. – 1999. - № 19. – Ст. 813.
Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР з питань, що стосуються жінок, сім’ї та дитинства: Указ Президії Верховної Ради Української РСР № 660-ХІІ від 28 січня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 9. – Ст. 89.
Про державне мито: Декрет Кабінету Міністрів України № 7-93 від 21 січня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 13. – Ст. 113.
Про дошкільну освіту: Закон України № 2628-III від 11 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. - № 31. – Ст. 1388.
Про міжнародне приватне право: Закон України № 2709-IV від 23 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 32. – Ст. 422.
Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей: Закон України № 20/95-ВР від 24 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 6. – Ст. 35.
Про освіту: Закон України № 1060-XII від 23 травня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 21. – Ст. 84.
Про охорону дитинства: Закон України № 2402-III від 26 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. - № 22. – Ст. 981.
Про попередження насильства в сім’ї: Закон України № 2789-III від 15 листопада 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. - № 51. – Ст. 2258.
Про прокуратуру: Закон України № 1789-XII від // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 53. – Ст. 793.
Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні: Закон України № 1382-IV від 11 грудня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 15. – Ст. 232.
Про третейські суди: Закон України № 1701-IV від 11 травня 2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. - № 23. – Ст. 1540.
Об организации отделов записей актов гражданского состояния: Декрет СНК УССР от 20 февраля 1919 г. // СУ УССР. – 1919. - № 12. – Ст. 143.
Об увеличении государственной помощи беременным женщинам, многодетным и одиноким матерям, усилении охраны материнства и детства, об установлении почетного звания «Мать-героиня» и учреждении ордена «Материнская слава» и медали «Медаль материнства»: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 8 июля 1944 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1944. - № 37.
О гражданском браке и о ведении книг записи актов гражданского состояния: Декрет СНК УССР от 20 февраля 1919 г. // СУ УССР. – 1919. - № 12. – Ст. 144.
О гражданском браке, о детях и о ведении книг актов гражданского состояния: Декрет ВЦИК и СНК РСФСР от 18 декабря 1917 г. // СУ РСФСР. – 1917. - № 310. – С. 152.
О порядке применения Указа Президиума Верховного Совета СССР от 8 июля 1944 года в отношении детей, родители которых не состоят между собой в зарегистрированном браке: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 14 марта 1945 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1945. - № 15.
О разводе: Декрет СНК УССР от 20 февраля 1919 г. // СУ УССР. – 1919. - № 12. – Ст. 145.
О расторжении брака: Декрет ВЦИК и СНК РСФСР от 19 декабря 1917 г. // СУ РСФСР. – 1917. - № 310. – С. 160.
Правила опіки та піклування: Затверджено наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України № 34/166/131/88 від 26 травня 1999 р. // Офіційний вісник України. – 1999. - № 26. – Ст. 1252.
Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні: Затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 18 листопада 2003 р. № 140/5) // Офіційний вісник України. – 2003. - № 48. – Ст. 2538.
Матеріали судової практики
Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 15 червня 1973 р. // ссылка скрыта.
Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. - № 8.
Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12 червня 1998 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. - № 11.
Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006 р. // Юридичний вісник України. – 2006. - № 27.
Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30 березня 2007 р. // Юридичний вісник України. – 2007. - № 5.
Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21 грудня 1990 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2004. - № 5.
Про судове рішення: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29 грудня 1976 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2004. - № 11.
Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. - № 3.
Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 р. // Юридичний вісник України. – 2001. - № 41.
Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР від 2 липня 1969 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. - № 3 (частина 2).
Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР від 10 грудня 1975 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. - № 3 (частина 2).
Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 26 липня 2000 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 3.
Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 30 листопада 2005 р. // Рішення Верховного Суду України. – 2006. - № 1.
Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 21 червня 2006 р. // Рішення Верховного Суду України. – 2006. - № 2.
Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 17 січня 2007 р. // Закон & Бізнес. – 2007. - № 15.
Панасенков В.О. Узагальнення судової практики з сімейних справ // Часопис цивілістики . – 2006. – Вип. 1. – С. 77-87.
