Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого

Вид материала

Содержание

3.2. Договірне регулювання майнових відносин подружжя у період шлюбу
Загальні вимоги до договорів подружжя про надання утримання

Подобный материал:

1 2 3 4 5

3.2. Договірне регулювання майнових відносин подружжя у період шлюбу

Договірне регулювання майнових відносин подружжя в першу чергу має значення в процесі укладення шлюбу й у період його існування (договори, що визначають позитивний розвиток подружніх відносин). Як уже відзначалося, існують деякі особливості в підходах до формування змісту подружніх договорів у країнах загального й континентального права. Англо-американську систему побудовано на принципі невтручання держави в договірні відносини сторін на стадії їхнього виникнення. Тому сторони мають певну свободу при створенні власних міні-норм у шлюбних договорах. У свою чергу, в країнах континентального права, що мають розвинуте цивільне законодавство, договірна ініціатива сторін споконвічно пов'язана з приписами закону. Тут договірне регулювання майнових відносин подружжя переслідує дві основні мети: а) встановити для конкретних подружжя правила, відмінні від тих, які передбачені законодавством; б) деталізувати норми, що мають загальний характер, стосовно потреб конкретної подружньої пари. Отже, при вступі в шлюб і в період шлюбу сторони можуть передбачати для себе права й обов'язки з урахуванням норм позитивного права. Останній підхід є традиційним для вітчизняної правової системи, у зв'язку з чим умови шлюбних договорів уже на стадії їхнього укладення зіставляються з приписами, закріпленими в законі. У цьому випадку підтверджується теза про тяжіння правової системи України до системи континентального, а не загального права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

В Україні подружні відносини базуються на рівності сторін. Такий підхід глибоко закріпився в суспільній свідомості, тому не суперечать загальним традиціям положення СК, в яких закріплюються взаємні права й обов'язки подружжя по утриманню. Зокрема, у ч. 1 ст. 99 СК зазначено, що сторони можуть домовитися про надання утримання одному з них незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, що визначаються шлюбним договором. При цьому сторони мають право передбачити умови, розмір і строки виплати аліментів (ч. 2 ст. 99 СК).

У зарубіжних країнах шлюбні договори, як правило, містять не тільки умови щодо взаємного утримання подружжя, а й умови про утримання їхніх дітей. Такий підхід видається цілком правильним, оскільки домовленості щодо утримання дітей тісно пов'язані з умовами взаємного утримання самих подружжя. Якщо сторони домовляються про надання утримання дитині, то розмір аліментів на користь подружжя, як правило, є меншим порівняно з тим, що був би визначений у разі відсутності дитини.

Звертає на себе увагу те, що СК України передбачає можливість включення в шлюбний договір умов про майнові права та обов'язки подружжя як батьків лише в загальній формі (ч. 2 ст. 93). У зв'язку з цим, як видається, у ст. 99 СК повинен бути закріплений більш широкий підхід до вирішення цього питання і дана норма має передбачати право подружжя визначати в шлюбному договорі умови щодо утримання їхніх дітей.

У зарубіжному праві, крім умов про майно і утримання подружжя, в договір можуть включатися умови, що стосуються їхніх особистих немайнових відносин. Як правило, такий підхід підтримується в законодавстві. Наприклад, у США в Однаковому Акті про Дошлюбні Договори (UPAA) закріплено положення, відповідно до якого сторони можуть укладати договір щодо будь-яких питань, включаючи їхні особисті права й обов'язки, за умови, що це не порушуватиме суспільну політику і за це не передбачено кримінальної відповідальності. Історично склалося так, що спочатку суди тлумачили термін «суспільна політика» (public policy) досить широко, обмежуючи сторони в можливості укладати договори, які виходять за межі регулювання майнових відносин. Однак зазначений закон (UPAA) відкрив судам шлях для перегляду визначення терміна «суспільна політика», а також відобразив соціальну реальність, що змінилася. Це дало можливість включати в договори будь-які умови 191, с. 1041.

Серед умов, що регламентують особисті немайнові відносини подружжя, у зарубіжний договірній практиці одержали поширення так звані умови про надання домашніх послуг. У шлюбі чоловік і дружина традиційно виконують кожний свою специфічну роль. Дружина надає послуги домогосподарки, матері і компаньйонки чоловіка в обмін на його фінансову підтримку. Традиційно вважалося, що дружина повинна бути помічницею чоловіка, любити і підтримувати його, надавати йому своє товариство і свою персону, захищати і піклуватися про нього у разі хвороби, сумлінно працювати, сприяючи реалізації його інтересів. Крім того, вона повинна безоплатно виконувати роботу по будинку. Чоловік мав право на одержання прибутку від виробництва, організованого дружиною. Оскільки надання домашніх послуг було обов'язком дружини, суди відмовлялися визнавати чинність за дошлюбними договорами, що передбачали право дружини на компенсацію таких послуг. Подібний підхід мав свої серйозні наслідки. Хоча дружина виконувала роботу по будинку, яка мала вартісне значення, її зусилля не надавали ніяких соціальних гарантій і пенсійних виплат. Вона не мала фінансової стабільності у разі розлучення і не могла її заздалегідь забезпечити.

Реформи сімейного права останніх десятиліть у зарубіжних країнах були спрямовані на поліпшення правового становища жінки, у першу чергу жінки-домогосподарки. У країнах загального права до того часу, як були прийняті законодавчі акти, що передбачають рівний поділ майна подружжя у разі розлучення, суди при розірванні шлюбу не враховували внесок дружини в майно подружжя, який виражався у веденні домашнього господарства. Таким чином, право зобов’язувало дружину до ведення домашнього господарства, а після карало її при розірванні шлюбу. З огляду на глобальні соціальні зміни в інституті шлюбу в останні десятиліття зміна ставлення судів до дошлюбних договорів, що містять положення про оплату домашніх послуг, була неминучою. У сучасному праві країн загального й континентального права визнаються положення договорів, у яких враховується праця жінки по веденню домашнього господарства. Такі умови вважаються правомірними і підлягають захисту в суді у разі спору.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Однак не можна не помітити, що норми про можливість зміни судом положень, установлених подружжям, стосуються виключно шлюбного договору, хоча, як відзначалося, СК, крім цього, передбачає два спеціальних договори подружжя про утримання (ст.ст. 78, 89). Очевидно, що як договір про надання утримання (ст. 78 СК), так і договір про припинення права на утримання замість придбання права власності на нерухоме майно чи одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК) не повинні ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище. У зв'язку з цим було б логічним включити в СК норму, яка мала б більш загальний характер і охоплювала б усі договори про надання утримання подружжя.

У зарубіжній практиці виникло запитання про допустимість укладення подружжям договорів, що зменшують розмір аліментів, призначений судом. Іншими словами, чи може подружжя після присудження судом аліментів у певному розмірі укласти договір про зменшення призначеного розміру аліментів? Відносно таких договорів на практиці склалися дві позиції. Одні дослідники вважають, що в такому випадку слід керуватися договором, а не рішенням суду, за умови, що такий договір звичайно відповідає вимогам, що ставляться до договорів (відсутність обману, примусу і под.). На думку інших, доти, доки суд не визнає такий договір дійсним, боржнику слід сплачувати аліменти в розмірі, визначеному рішенням суду. Тому боржнику треба не просто покладатися на такий договір, а звернутися до суду для його затвердження, хоча це пов'язано з додатковими витратами 231, с. 681, 682.

Аналогічне питання може виникнути й у вітчизняній практиці, тому зарубіжний досвід дозволяє передбачити деякі майбутні проблеми. СК не передбачає можливості зміни сторонами розміру аліментів, установленого судом. Видається, що сторонам має бути надано право і після ухвалення судом рішення про сплату аліментів укладати договір, що передбачає як менший, так і більший, ніж у рішенні суду, розмір аліментів (ст. 78 СК). Така необхідність може виникнути в сторін, якщо, наприклад, через кілька років після прийняття судом рішення становище платника погіршилося, а одержувач згоден на менший розмір аліментів. Або навпаки, покращилося, і перший має намір передавати на утримання більшу суму, ніж зазначено в рішенні, а другий бажає додати такій домовленості юридичної сили. Навіщо сторонам знову вдаватися до обтяжної судової процедури, якщо вони в змозі вирішити подібні питання самостійно? Оскільки йдеться про розширення договірної ініціативи подружжя, труднощі, що можуть виникнути в зв'язку із закріпленням такого положення в СК у процесуальному плані, не можуть стояти на перешкоді і мають бути врегульовані. Інша річ, що не виключається погроза визнання договору, який змінює розмір аліментів, недійсним з якої-небудь із передбачених у законі підстав. В останньому випадку, як видно, аліменти за весь цей час підлягають стягненню в розмірі, встановленому в рішенні суду.

З урахуванням наведеного пропонується доповнити главу 9 СК України загальною нормою такого змісту.

Загальні вимоги до договорів подружжя про надання утримання:

обов'язок одного з подружжя по утриманню другого не може бути скасовано договором сторін;
договір не може ставити одну із сторін у вкрай невигідне становище;
не застосовуються договори, за умовами яких подружжя потрапляють у категорію осіб, що потребують соціального забезпечення;
подружжя можуть укласти договір про зміну розміру аліментів, який був установлений судом.

Розірвання шлюбу в переважній більшості випадків пов'язано з поділом подружнього майна. У зв'язку з цим умови про порядок поділу майна є найбільш типовими для договорів подружжя на випадок розірвання шлюбу. У цьому питанні сторони можуть проявити ініціативу щодо зміни правил, встановлених у законодавстві.

У принципі при всьому різноманітті фактичних відносин, пов'язаних з поділом подружнього майна, у плані юридичних конструкцій поділ майна не припускає широкої різноманітності. Сторони можуть визначити загальні умови поділу майна: а) розмір часток, одержуваних кожним з подружжя у разі поділу; б) перелік конкретних речей, що передаватимуться у власність кожного з подружжя. Сторони не завжди можуть використовувати обидва підходи. Наприклад, при укладенні договору на майбутнє сторони можуть зазначити лише розмір часток кожного з подружжя, а якщо ж йдеться про конкретне майно — вказати речі, передані кожній із сторін.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Як правило, договори про примирення містять положення про спільне проживання чоловіка і дружини, про встановлення загального доміцілію, про спільне виховання дитини. При цьому наміри сторін мають бути спрямовані саме на поновлення подружнього життя, а не пов'язані з якими-небудь тимчасовими цілями або експериментом, щоб визначити, слід здійснювати примирення або ні 231, с. 786.

СК України, що закріплює норми про режим роздільного проживання подружжя, як уже зазначалося, не передбачає відповідних спеціальних договорів, що регулювали б відносини подружжя в період роздільного проживання. Відповідно СК не передбачає і договорів подружжя про примирення. Однак у житті можливість примирення подружжя, що проживають роздільно, не може бути виключена. У зв'язку з цим може знадобитися зміна чи скасування умов договорів про роздільне проживання подружжя. Усе це говорить про те, що за наявності режиму роздільного проживання виникне необхідність укладення як договорів про роздільне проживання, так і договорів про примирення. З огляду на викладене можна запропонувати доповнити СК ще однією спеціальною нормою (ст. 120-2 СК), яка б передбачала договірне припинення режиму роздільного проживання, тобто договір про примирення подружжя.

Дослідження договірного регулювання майнових відносин подружжя на випадок припинення шлюбу було б неповним без розгляду такого своєрідного виду подружніх договорів, як договори на випадок смерті. У першу чергу це пов'язано з появою в законодавстві України схожого правового інституту – спадкового договору з участю подружжя (ст. 1306 ЦК).

За рубежем договори подружжя на випадок смерті мають багаторічну історію і відповідно напрацьовану практику їхнього укладення. Наприклад, у країнах загального права склалися такі їхні різновиди: а) спільний заповіт (joint will); б) взаємний заповіт подружжя (mutual wills); в) різні види заповідальних договорів (will contracts). Основний інтерес для вітчизняної науки і практики може становити спільний заповіт подружжя, оскільки інші види договорів подружжя на випадок смерті, розроблені за рубежем, не відповідають загальній концепції спадкового права України.

Як відомо, подружжя є спадкоємцями за законом. Однак вони можуть укласти договір, який передбачає інший правовий режим їхнього майна. Подружжя можуть укласти договір, який, по суті, являє собою спільний заповіт (joint will) і передбачає перехід спільного майна після їхньої смерті до третіх осіб (beneficiaries). Спільний заповіт визначають як єдиний заповідальний акт, що виражає волю двох осіб, котра підлягає виконанню всіма особами, і містить розпорядження відносно спільного чи роздільного майна. Таким чином, спільний заповіт подружжя виражає загальну волю подружжя. Це єдиний, хоча і спільний, заповіт двох осіб 237, с. 407, 408.

У законодавстві України вперше закріплено поняття «заповіт подружжя» (ст. 1243 ЦК). І хоча зміст відповідної норми, як відзначається в науковій літературі, потребує редагування, не можна не погодитися з її прогресивним характером 57, с. 91-93; 83, с. 72. Метою заповіту подружжя є передання майна після їхньої смерті третій особі. Такий заповіт також являє собою загальну волю подружжя щодо долі приналежного їм на праві власності майна. У зв'язку з цим можна говорити, що в даному випадку має місце спільний заповіт. Це не зовсім співвідноситься із визначенням заповіту, закріпленим у ст. 1233 ЦК. Тут, зокрема, сказано, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Такий підхід не враховує особливостей заповітів з участю подружжя. Тому можна запропонувати викласти ст. 1233 ЦК України в такий спосіб: «Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті або спільне розпорядження подружжя на випадок їхньої смерті».

Наведене дає підстави зробити такі висновки.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

7. За рубежем договори подружжя на випадок смерті мають багаторічну історію і відповідно напрацьовану практику їхнього укладення. У країнах загального права склалася система таких договорів подружжя, яка хоча і не відповідає загальній концепції спадкового права України, становить певний інтерес і може стати в пригоді з огляду на необхідність вдосконалення норм національного права.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у визначенні на основі широкого порівняльно-правового аналізу в країнах загального й континентального права закономірностей становлення, сутності системи правового регулювання майнових відносин подружжя та її складових елементів, а саме законного і договірного регулювання майнових відносин подружжя, з метою розроблення найбільш оптимальних науково обґрунтованих моделей правового регулювання відносин подружжя в майновій сфері і надання рекомендацій щодо вдосконалення цивільного і сімейного законодавства України, його окремих норм й інститутів.

Проведене дослідження дозволило авторові сформулювати такі основні висновки, що мають як теоретичне, так і практичне значення.

1. Дослідження механізмів правового регулювання майнових відносин подружжя може здійснюватися у рамках як національного законодавства, так й у широкому порівняльному аспекті. Останнє має на меті розв’язання проблем національного права на більш високому науковому рівні, з урахуванням зарубіжного досвіду регулювання майнових відносин у сім’ї.

2. Виявлене на макрорівні порівняння правопорядку в Україні й зарубіжних країнах історично сформоване розходження підходів до правової побудови, способів нормування майнових відносин подружжя й сімейних відносин у цілому корениться в розумінні сутності сімейних відносин, співвідношенні загальних й особистісних засад у сім’ї, майнових інтересів її окремих членів та загальносімейних інтересів.

3. Системи правового регулювання майнових відносин подружжя являють собою багаторівневі, складні за своєю структурою й об'ємні за змістом правові утворення, що включають різноманітні комбінації правових засобів (норм, інститутів, дозволянь, заборон, зобов’язувань, прав і обов'язків і т.д.).

4. Усі законодавчі зміни визначаються розвитком самих відносин, що регулюються. Правовий вплив з необхідністю враховує чинники об'єктивного порядку. Численні реформи сімейного права, розпочаті практично у всіх країнах Європи й Америки, свідчать про правову реакцію на очевидні зміни, що відбулися в сімейних відносинах за останні десятиліття. Системи правового регулювання майнових відносин подружжя, слідуючи за розвитком соціальних відносин, являють собою динамічні правові утворення, що постійно розвиваються.

5. Правовий вплив постійно зіштовхується з надзвичайно швидкими змінами в соціальній сфері (зміна уявлень про сутність подружніх відносин, форму шлюбу, поведінку подружжя в шлюбних відносинах і т.д.), що нерідко тягне за собою певне відставання правового регулювання. Право в цілому є досить консервативною системою, у зв'язку із чим реагування на зміни в соціальному середовищі не завжди буває своєчасним.

6. Відбуваються певне перетікання й запозичення правових засобів з однієї системи правового регулювання в іншу, що приводить до їхнього певного зближення.

7. Для систем правового регулювання майнових відносин подружжя характерні такі загальні принципи:

- багатоваріантність правових рішень аналогічних юридичних ситуацій;

- свобода вибору сторонами способів правового регулювання своїх майнових відносин;

- збереження контролю державних органів за поведінкою подружжя в майновій сфері для охорони прав та інтересів того з подружжя, хто займає більш слабкі позиції, а також прав неповнолітніх дітей.

8. У всіх розвинутих країнах у правовій доктрині визнається різноманітність форм організації сімейних відносин, а правове регулювання майнових відносин між особами, що обрали той або інший тип сімейної поведінки, має на меті захист сім’ї як соціального інституту, а не юридичної конструкції, яку довкола нього створено.

9. Поряд з легітимним (формально визнаним) шлюбним союзом – шлюбом – юридично визнаються й захищаються також інші форми організації сімейних відносин, у першу чергу фактичні шлюби.

10. Правовий статус подружжя слід розглядати як спеціальний правовий статус осіб, загальну категорію, що застосовується до різних історичних і геополітичних умов, а зміст подружнього статусу, його наповнення – як конкретно-історичну категорію, зумовлену серією чинників соціально-економічного й навіть політичного характеру.

11. Особи, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, набувають подружнього статусу, тобто сукупність загальних, статусних прав й обов'язків.

12. Особи, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, також наділяються загальними статусними правами й обов'язками; їхній правовий статус може більшою або меншою мірою відрізнятися від правового статусу подружжя або навіть збігатися з ним за обсягом і змістом. У сучасних розвинутих країнах зареєстровані й фактичні подружні відносини одержують подібне правове регулювання (тягнуть за собою однакові юридичні наслідки), і правова значущість формального шлюбу в основному полягає в тому, що він слугує підставою для виникнення певних юридичних презумпцій в сфері майнових відносин подружжя, з яких неминуче випливають правові наслідки.

13. Стосовно фактичних шлюбних відносин у СК України закріплено підхід, який відповідає загальним демократичним тенденціям, характерним для сімейного права всіх розвинутих країн, і сучасним міжнародним стандартам.

14. У країнах загального й континентального права форми правового регулювання майнових відносин подружжя характеризуються значною розмаїтістю. Іноді вони одержують однаковий розвиток, зумовлений загальними соціально-економічними тенденціями в різних країнах у певний історичний період, а також змішанням правових культур. В інших випадках вони здобувають неповторні риси, що визначаються особливостями розвитку окремої правової системи.

15. В сучасному світі існують три основні системи законного регулювання майнових відносин подружжя: спільності, роздільності і відкладеної спільності майна подружжя.

16. Системи законного регулювання майнових відносин подружжя мають відносну автономію в правовій системі держави в цілому, в зв'язку з чим, наприклад, у США - країні загального права, одночасно діють як режим спільності, так і режим роздільності майна подружжя.

17. Режим спільності є традиційним для України. Він був передбачений у Кодексі УСРР 1926 р. і знайшов своє закріплення у всіх наступних кодифікаціях (КпШС України 1969 р., СК України 2002 р.).

18. Послідовне закріплення режиму спільності як базового режиму майна подружжя свідчить про те, що в правових традиціях регулювання майнових відносин подружжя Україна тяжіє до країн з таким же законним режимом (Франція, деякі штати США).

19. У вітчизняному й закордонному праві категорія «майно» є однією з основних, хоча в різних правопорядках існують свої особливості при визначенні її змісту. Розходження підходів у першу чергу пов'язано з так званими «безтілесними речами», або «безтілесним майном».

20. Своєрідність окремих видів майна подружжя тягне за собою необхідність створення спеціальних норм і правил, що регулюють відносини подружжя з приводу кожного окремого виду майна.

21. Існує особлива специфіка відносин подружжя щодо таких об'єктів, як сімейний будинок; плоди і доходи подружжя (доходи від підприємницької діяльності); доходи від кар'єри подружжя; грошові внески подружжя, що не завжди враховуються в процесі правового регулювання цих відносин у нашій державі, у зв'язку з чим законодавство України має потребу в подальшому вдосконаленні.

22. Закріплений у новому СК України принцип договірного регулювання майнових відносин і розширення договірної ініціативи подружжя повною мірою відповідає загальним тенденціям регулювання подружніх відносин у країнах загального й континентального права.

23. У зарубіжному праві «шлюбний договір» являє собою узагальнююче поняття, оскільки охоплює всі договори за участю подружжя. В Україні, навпаки, шлюбний договір є одним з різновидів подружніх договорів і посідає серед них основне місце. Поряд зі шлюбним договором існують й інші види подружніх договорів. Таким чином, Україна демонструє своєрідний підхід до вирішення питань законодавчого опосередковування договірної ініціативи подружжя. В Україні поступово складається власна система подружніх договорів, яка не збігається з системою, що існує в країнах загального й континентального права.

24. Найбільш істотною відмінністю зарубіжного права порівняно з національним є те, що шлюбним договором регулюються не тільки майнові, а й особисті відносини подружжя. У зарубіжному праві існують так звані квазі-договори. Вони стосуються приватної сторони життя подружжя й не підлягають примусовому виконанню. Такі домовленості не визнаються законодавством України, в якому встановлено імперативну заборону регулювання подружжям своїх особистих відносин.

25. Суб'єктний склад подружніх договорів за рубежем традиційно є широким, оскільки включає фактичне подружжя й одностатевих осіб. Україна продемонструвала значне розширення кола осіб, які можуть укладати договори, котрі, по суті, можуть бути прирівняні до договорів подружжя. Вперше в законодавстві України право на укладання договорів надається особам, що проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

26. Тенденції розвитку законодавства, що регулює подружні відносини в Україні, збігаються із загальними тенденціями в розвинутих зарубіжних країнах. Договір у сімейному праві визнано таким же регулятором майнових відносин подружжя, як і норми закону. Разом з тим Україна розвиває власні традиції законодавчого регулювання майнових відносин подружжя, що знаходить своє відображення як у загальній системі договорів, так й у межах договірної ініціативи подружжя.

27. Основними напрямками договірної ініціативи подружжя в усіх країнах, включаючи Україну, є: а) умови, що визначають правовий режим майна подружжя; б) умови, що визначають місце проживання подружжя і порядок користування житлом; в) умови щодо утримання подружжя.

28. Законодавство й суди в зарубіжних країнах установлюють межі договірної ініціативи подружжя. Такі межі можуть стосуватися: а) суб'єктного складу договору; б) часу укладення договору; в) змісту договору; г) можливості подружжя змінити або скасувати договір. Законодавство України визначає загальні рамки, в межах яких подружжя можуть визначати порядок регулювання своїх майнових відносин.

Blog

Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого

Содержание