Замість передмови
| Вид материала | Документы |
СодержаниеНація і революція Чи існує російський націоналізм? Замість післямови Замість передмови 2 Світоглядний урок оун 12 На перехрестях думок 20 Замість післямови 31 |
- Націоналізм на сторожі традиції (замість передмови), 674.85kb.
- Перелік навчально-наочних посібників, технічних засобів навчання та обладнання для, 321.01kb.
- 10 Інтерактивні технології кооперативного навчання, 1027.49kb.
- Xxii. Хахол, 253.02kb.
- Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів київ 1998, 4342.02kb.
- Нні оцінки репутації замість нарахування балів за досягнення певних показників,, 198.22kb.
- "Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини", 485.4kb.
- Міністерство аграрної політики та продовольства україни мінагрополітики, 115.2kb.
- Xii. Писарі з ФанарА, 178.55kb.
- Реферат на тему, 116.58kb.
НАЦІЯ І РЕВОЛЮЦІЯМайдан - 2, як реакція частини суспільства на спробу влади впровадити новий податковий кодекс, вкотре актуалізував питання національної революції, тобто спроможності нації у непарламентський спосіб вирішити свої актуальні соціально-економічні, політичні та духовно-культурні проблеми. Загалом існує кілька думок щодо відомих подій на Майдані. Одні вважають, що в Україні відбулася революція «середнього класу», який захистив свої інтереси шляхом масових радикальних протестів, що прокотилися країною. Другі переконані, що йдеться про бунт людей, які керувалися виключно «шлунковими інстинктами». Треті схильні стверджувати, що йдеться про своєрідне продовження «помаранчевої революції», як чергового етапу утвердження свободи і демократії. У будь-якому випадку ключовим залишається питання змісту національної революції. Не секрет, що сам термін «революція» - лякає значний прошарок суспільства. Вже надто міцно закарбувався у пам’яті стереотип про «велику жовтневу соціалістичну революцію» з усіма кривавими наслідками, які з нього випливають. Правда, дивує інше. Як виявилося, у середовищі запеклих антикомуністів, патентованих демократів і навіть «теж націоналістів» (вислів В. Іванишина) також чимало таких, які усіляко відмежовуються від національної революції, мовляв, це не «по-європейськи», не конструктивно, суперечить нашому демократичному і європейському поступу. Отже, що мають на увазі українські націоналісти, коли проголошують курс на національну революцію? Передусім пропоную повернутися до витоків. У доповіді виголошеній в 1929 році на установчому Конгресі українських націоналістів, який покликав до життя ОУН, її головний ідеолог Юліан Вассиян зазначав: «Завдання націоналізму в стисло політичному розумінні полягають у підготовці та здійсненні програми національної революції, що дасть Українській Нації міцні форми державного життя». Отже націоналісти, зокрема ОУН вважала національну революцію чинником без якого не можливо здобути й закріпити українську державність. Не випадково Ю. Вассиян завершує свою доповідь такими словами: «У бік державного чину український націоналізм спрямовує всі свої організовані сили та свою моральну енергію пафосу української національної революції». Те, що для українських націоналістів було самозрозумілим для більш широкого загалу тлумачили інші ідеологи ОУН. Так відомий ідеолог ОУН Микола Сціборський у своїй статті «Передпосилка національної революції» наголошував її фундаментальну ознаку: «Вибороти самостійну соборну державу власними силами Української Нації». При цьому відзначав, що «завдання національної революції не обмежується періодом чинної, збройної боротьби з окупантами і створенням власної великодержавності. Свідомий своєї реформаторської місії в прийдешній українській історії, український націоналізм готується бути вирішальним, творчим чинником і в межах відновленої держави». Це принципова заувага, яка вказує на те, що у власній державі таки можлива і необхідна національна революція. Більш детально про зміст, завдання й характер національної революції як її розуміють українські націоналісти висловився теоретик і практик ОУН Ярослав Оршан у праці «Доба націоналізму». Цей мислитель відзначає, що «горлання на вулицях» чи навіть збройні сутички, які у результаті призводять до зміни форми державного правління є лише супровідними елементами революції, але аж ніяк не справжньою революцією. «Справжня революція, це реалізація постулату - безумовно змінити даний загально-духовий лад аж до глибини, як у його формах, так і в його попередніх життєвих передпосилках, та замінити його новими цінностями», - підкреслював Я. Оршан. Іншими словами, національна революція передбачає насамперед якісні зміни, які досягаються різними методами. Уже сучасний ідеолог націоналізму Василь Іванишин у своїй книзі «Нація. Державність Націоналізм» уточнював: «Революційна боротьба - не обов'язково збройна, не обов'язково кровопролитна, але обов'язково має за мету якісні зміни в суспільстві». Я. Оршан закликає розрізняти «розкладову (руйнівну) революцію» від «творчої революції». Ознакою першої є поява людей, які прагнуть влади за будь-яку ціну. Ознакою другої - є людина «з політичним хотінням, з інстинктом державності й проводу». Розвиваючи тезу про «творчу революцію» Я. Оршан пише: «Її мета - влада; її намір - поставити цю владу на послуги впорядкованої національної спільноти». А завершує свої міркування висновком, що творчою революцією може бути лише націоналістична революція. Висновки Ю. Вассияна, М. Сціборського, Я. Оршана та В. Іванишина надзвичайно актуальні в контексті сьогодення. Вони, по-перше, спростовують нав’язані комуністичною пропагандою стереотипи про національну революцію як «заклик до крові». По-друге, дають можливість оцінити «революцію» усіх Майданів, а головне вождів, які на цих майданах оголошували себе революціонерами. І, по-третє, підштовхують до розуміння необхідності справжньої національної, творчої революції, яка приведе до фундаментальних змін в національному організмі, що дозволять українській нації стати господарем у власній державі. Хто ж має виступити локомотивом національної революції? У свій час М. Сціборський дав таку відповідь на це питання: У згаданій статті він відзначав: «Ту перманентну революційну діяльність мають провадити кадри національної революції: націоналістична організація - ОУН. ОУН є той організований і організуючий, спаяний дисципліною і спільною ідеєю чинник, що має процеси революції поглиблювати в глибших масах народу й владно охоплювати своїми впливами різні ділянки національного життя. ОУН не лише організована сила революції. Вона її штаб, мозок і душа цілого визвольного руху». ЧИ ІСНУЄ РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?Нещодавні події в столиці Російської Федерації Москві у буквальному сенсі налякали весь цивілізований світ. Етнічні сутички, які супроводжувалися численними актами жорстокості і насильства та відбувалися під гаслом «Геть з Росії чужинців!» засвідчили, що «братня країна» поступово занурюється в морок міжетнічного протистояння, яке загрожує дестабілізувати ситуацію на значній території євразійського континенту. При цьому впадає у вічі, що більшість як вітчизняних так і зарубіжних, в тому числі російських ЗМІ, коментуючи ситуацію в Москві та інших регіонах Росії, пов’язану із погромами чи намаганнями їх здійснити, вдаються до означення дій представників російських екстремістських груп як спланованої діяльності «російських націоналістів». Скажімо, респектабельне «Дзеркало тижня» однозначно ототожнює екстремізм московських футбольних фанатів із «російським націоналізмом». Очевидно, що у даному випадку безчинства та ксенофобія росіян кидають тінь на український націоналізм. Мовляв, усі націоналісти однакові. Чи так це? Одразу ж зазначу, не так. Український націоналізм нічого спільного із ксенофобією та екстремізмом не має. Щобільше, черговий сплеск екстремізму в Росії спонукає до висновку про відсутність у цій країні націоналізму як суспільно-політичного явища. Та все по порядку. Будь-який неупереджений дослідник історії українського націоналістично руху, зокрема ідеології українського націоналізму може відзначити, що йому не властиве зверхнє, погордливе ставлення до національних меншин, які століттями населяють Україну. Головний вектор українського націоналізму спрямований на досягнення однієї мети: утвердження державного статусу української нації. У рефераті ідеолога ОУН Дмитра Андрієвського «Про державний устрій», який було підготовлено як офіційний документ установчого Конгресу українських націоналістів, який відбувся у 1929 році, тобто на зорі модерного націоналізму, зазначалося: «Груба, насильницька, асиміляційна політика держави супроти етнічно неукраїнських елементів мусить бути виключена, але в процесі спільного державного життя має витворитись одна національна свідомість на основі державної єдності і спільної історичної місії». Іншими словами, ОУН уже тоді стояла на становищі необхідності включити національні меншини у процес здобуття, закріплення, розбудови та утвердження української національної держави. Жоден ідеолог так званого «російського націоналізму», особливо його нинішні адепти, навіть не припускають аналогічної думки. А тому те, що сьогодні зветься «російським націоналізмом» насправді не має жодного відношення до націоналізму, а будь-які ототожнення з українським націоналізмом - не коректні й провокаційні. І все ж існує потреба, з одного боку, більш детально з’ясувати ставлення сучасного українського націоналізму до проблеми взаємин із національними меншинами, а, з другого, визначитися з існуванням російського націоналізму. У зв’язку з цим доцільно звернутися до двох авторитетних українських мислителів: Василя Іванишина та Анатолія Свідзинського. В. Іванишин у своїй книжці «Державність нації» (2009 р.), на мій погляд, досить ґрунтовно і переконливо висвітлив питання взаємин корінної української нації із національними меншинами крізь призму націоналізму. По-перше, він справедливо стверджував, що «органічно вписати національні меншини в українське суспільне життя можна буде тільки в українській національній державі, а закласти надійні підвалини спільного майбутнього можна і треба вже зараз - у процесі розгортання боротьби за реалізацію української національної ідеї». По-друге, він допускав, що «серед представників національних меншин були і є такі, що визнають за українцями права господарів на рідній землі і переконують своїх одноплемінників підтримати національно-державотворчі зусилля корінного населення і цим закласти надійні підвалини добросусідського життя в майбутній українській національні державі». Яскравою ілюстрацією сказаному може слугувати ставлення національних меншин, яких у нас 20%, до ідеї незалежності України, коли на грудневому референдумі 1991 року за неї проголосували 92% населення, тобто більшість неукраїнців висловилися за українську незалежну державу. Відтак, ставлення до неукраїнців, які разом з нами борються за українську національну державу - побратимське. До тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за право бути господарем своєї долі на своїй землі - толерантне. До тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення - вороже. Усе чітко і зрозуміло. Що ж стосується російського націоналізму, то професор А. Свідзинський у своїй фундаментальній праці «Синергетична концепція культури» (2009 р.) однозначно стверджує, що «вживання терміна «російський націоналізм» не правочинне. Росія як імперська держава була побудована на шовінізмі - ідеології, яка намагалася довести нижчість народів, що ставали разом з їхніми землями об’єктом імперської експансії. Націоналізму ж як здорового явища розбудови нації і держави на власній етнічній території Росія не знала», - констатує вчений. Таким чином можна зробити конкретний висновок. Останні події в Росії, а саме намагання росіян у силовий спосіб позбавити громадян своєї країни, але іншої національності їх законних громадянських прав, не має нічого спільного із націоналізмом. Будь-які намагання підкорити, або ж утримати в покорі інші народи мають конкретну назву - шовінізм, або імперіалізм. Саме так необхідно трактувати події в Москві та інших містах Росії. Щодо російського націоналізму, то його існування в сучасній Росії, щонайменше є проблематичним. І вже абсолютно неправомірно російський безлад, насильство та екстремізм ототожнювати чи порівнювати із українським націоналізмом. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИУ цьому році виповнюється 120 років від дня народження коменданта УВО, Голови Проводу ОУН, полковника Євгена Коновальця. Що для нації означає це ім’я? Передусім треба наголосити, що Євген Коновалець з’явився на суспільно-політичних обріях тоді, коли наш народ складав не прості іспити перед історією. Сьогодні без перебільшення можна ствердити, що саме Є.Коновалець був одним із небагатьох національних лідерів, діяльність яких дозволяє сказати: на зорі минулого сторіччя ми заклали основи державності, яку сьогодні відстоюємо й утверджуємо. Розповідь про Є.Коновальця прийнято починати з доби УНР. Справді, важко уявити молоду країну без легендарного командира Корпусу Січових Стрільців, який всупереч керманичам-пацифістам, що опинилися у тодішньому проводі, зумів створити боєздатну армію, яка тривалий час захищала УНР від зовнішніх ворогів і «п’ятої колони». Однак свою місію полковник Є. Коновалець виконав після краху УНР. На відміну від більшості тогочасних політиків, які добровільно пішли на службу окупантам, або ж піддалися апатії й зневірі, він знову зумів підняти стяг національно-визвольної боротьби. Важко уявити, що б сталося, коли б не було Є.Коновальця. Розшматована чотирма агресорами українська земля, народ якої, здавалося, втратив історичну перспективу, мала усі шанси опинитися у глухому цивілізаційному куті. Тут варто наголосити, що Є.Коновалець не просто був одним з тих, хто зберіг віру в національну ідею, а й зумів організувати збройний опір силам, які вважали, що здолати їх вже не можливо. Українська Військова Організація, яку створив і очолив Коновалець показала Європі і світові: українська нація із зброєю в руках продовжує боронити свою гідність. Очевидно, що найбільшим успіхом Є.Коновальця стала Організація Українських Націоналістів, феномен якої намагається збагнути сучасне покоління націоналістів. Але тепер, у вже далекому 1929 році, його почав творити Є.Коновалець. Він першим зрозумів, що здобути українську державність не можливо без двох вирішальних чинників: ідеології і сильної організації. Так, на арені суспільно-політичного життя з’явився модерний український націоналізм та ОУН як його втілення. Він не просто став на чолі ОУН, а очолив цілий етап Визвольних Змагань, які можна порівняти хіба що із рухом гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. При цьому, ще ніколи в історії України не було такого масового ідейно-політичного руху, який би мав чітку мету та володів необхідними методами для її реалізації. Вже у 1929 році сталося те, у що мало хто вірив. ОУН примусила Європу вкотре згадати про Україну, та на весь світ заявила про законне право українців жити у своїй державі. Натомість вороги України усвідомили, що на все приходить час розплати. Зрозуміло, це було нелегко зробити і вимагало великих жертв. Але тільки так нація знову могла відучити, що її доля знаходиться в руках самих українців, а мрія про самостійну державу - уже не ілюзія. Без Є.Коновальця цього б ніколи не сталося. У 1938 році на Євгена Коновальця було здійснено терористичний акт, внаслідок якого лідер ОУН загинув. Уже з висоти часу, оцінюючи трагічну загибель полковника, можна з упевненістю констатувати, що спецоперація НКВД була акцією відчаю, якою більшовицька Росія намагалася зупинити переможну ходу ОУН і українського націоналізму. Цікаво, що розслідуючи цей зухвалий злочин, місцева поліція у кімнаті готелю «Сантраль», де зупинився Є. Коновалець, знайшла настільний хрест, який полковник мимовільно залишив на столі. Очевидно, цей факт свідчить, що лідер націоналістів був глибоко віруючим християнином, а традиційний для християн символ завжди брав із собою у подорож. Із розповідей його близьких знайомих цей Хрест Євген Коновалець одержав від своєї матері, коли виїжджав для участі у бойових діях Першої світової війни. Відтак більше ніколи з ним не розлучався. Мало хто знає, що реліквія Є.Коновальця збереглася до нині. Після смерті першого Голови ОУН, Хрест зберігав його наступник, полковник Андрій Мельник. Відтак кожен новий Голова ОУН передавав реліквію своєму наступнику. Сьогодні Хрест Є. Коновальця зберігає Голова ОУН Микола Плав’юк. Чому виникла потреба розповісти цю історію? На тлі антинаціоналістичної істерії, що здійнялася довкола інших визначних діячів українського національно-визвольного руху, зокрема Степана Бандери і Романа Шухевича, ця розповідь добре ілюструє справжній образ справжнього лідера нації, який усвідомлюючи необхідність збройної боротьби з ворогами України, водночас глибоко переживав за неминучі людські жертви, а тому відчував постійну потребу перебувати з Богом. Зберігся характерний лист адресований генеральному прокурору Швейцарії, в якому Є.Коновалець роз’яснював представникові місцевої влади про сутність національно-визвольної боротьби українців та свою місію у ній: «…Беручи під увагу цю мою ролю під час визвольних змагань, а далі дійсне положення українців під теперішній момент, я не заперечую, що в цій затяжній боротьбі зокрема, молоде покоління, виховане на традиціях тих визвольних змагань, хоче в моїй особі бачити символ дальших українських визвольних змагань, яких кінцева ціль - створення української держави. Саме те намагання українського загалу, зокрема, української молоді, бачити в мені той видимий символ безперервности змагань українців до самостійности і є причиною тих атак і ненависти до мене як з боку поляків, так і більшовиків. Тим теж треба пояснити, що як одні, так і другі намагаються мене в першу чергу морально нищити і робити мені всякі можливі труднощі, зокрема, представляючи мене, як провідника наскрізь терористичної організації. Утруднювати мені перебування в будь-якій країні. З уваги на це я мушу дати пояснення, що український визвольний рух в основі не терористичний. Його завдання - в першу чергу підготовити український загал до того, щоб у випадку якихось міжнародних комплікацій українська нація була зріла до тих подій та щоб при розвої тих подій була вона підготована до створення своєї власної держави…». До цих слів полковника годі щось додати. Після смерті Коновальця ОУН не припинила своєї діяльності. Більше того, вже у 1939 році її зусиллями була відроджена державність Карпатської України, бойові загони якої першими вступили у смертельний бій із німецьким нацизмом. У цей ювілейний рік, вшановуючи пам'ять Є.Коновальця, важливо збагнути уроки полковника. Головний з них: ніхто і ніщо не може стати на заваді українцям відстоювати державність своєї нації. Життя Євгена Коновальця - яскравий приклад. Без сумніву, що йому було набагато важче вести боротьбу, аніж його нинішнім послідовникам. Але він виконав свій обов’язок з честю. Тепер слово за нами. Незалежно від того, де і коли будемо у цьому році відзначати 120-ту річницю від дня народження полковника Євгена Коновальця, нехай на чільному місці буде його дороговказ, а саме слова, які він промовив, закриваючи роботу Конгресу Українських Націоналістів, на якому постала ОУН: «... Сьогодні ми поки що окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це не осяг. Бо ж мусимо собі ще раз виразно усвідомити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючись і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися відновлення Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу». З цим – переможемо! ЗМІСТЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ 2 ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛІЗМ? 4 ДОРОЖНЯ КАРТА ДЛЯ ОУН 6 ЩЕ РАЗ ПРО ДОРОЖНЮ КАРТУ ДЛЯ ОУН 8 НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ 9 НАЦІОНАЛІЗМ І МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ 11 СВІТОГЛЯДНИЙ УРОК ОУН 12 «НЕЗРИМЕ ВІЙСЬКО ПОНЕВОЛЕНОЇ НАЦІЇ» 13 ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ОУН 15 УКРАЇНА БЕЗ УКРАЇНЦІВ? 16 НАЦІОНАЛІЗМ ПРОФЕСОРА СВІДЗИНСЬКОГО 18 НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ДУМОК 20 МІСІЯ ОУН У КОНЦЕПТАХ ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА 22 ІНФОРМАЦІЙНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ДЛЯ УКРАЇНИ 25 НАЦІЯ І РЕВОЛЮЦІЯ 28 ЧИ ІСНУЄ РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ? 29 ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ 31 ЧЕРВАК Богдан Остапович, перший заступник Голови ОУН, провідник Київської міської організації ОУН. Автор книг: «Образ гетьмана Виговського в українській літературі». – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1993р; «Олена Теліга: життя і творчість» – К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1997р.; «Уроки націоналізму», Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 2003р.; «НАЦІОНАЛІЗМ: нариси». – К.: Видавництво ім. О.Теліги, 2007р; «Україна: між перемогами і поразками». – К. Видавництво ім. О. Теліги, 2008р. З книжками та статтями автора можна ознайомитися на сайті: ссылка скрыта |