На шляху до українського відродження: Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені 20-й річниці незалежності України /Укладачі: Ю. В
| Вид материала | Урок |
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- Організація тематичних заходів до Дня українського козацтва, 25.74kb.
- Методичні рекомендації Розглянути тему даного семінару-практикуму на засіданнях шкільних, 54.7kb.
- Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
- Сектор інформації з питань культури та мистецтва, 130.62kb.
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
- План основних районних заходів до Дня державного прапора України та 20-ї річниці Незалежності, 141.11kb.
- Боротьба за символіку. До ХХ річниці Незалежності України Незабаром ми будемо святкувати, 326.62kb.
- Методичні рекомендації до проведення заходів з нагоди, 102.84kb.
- Методичні рекомендації та матеріали для проведення у 2011 р виховних заходів, пов’язаних, 276.8kb.
Коли музей приходить до дітей…
Музейна збірка у Хмелівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Маловисківського району належить до етнографічного профілю.
20 років тому вона з′явилась на Кіровоградщині, щоб сільська глибинка не почувалась обділеною духовно. Через деякий час у засновника збірки виникло велике бажання поділитися із земляками знаннями про минувшину рідного краю.
На сьогоднішній день, у зв’язку з розширенням сфери діяльності, місія музею зазнала змін, її нову концепцію можна сформулювати так: «Збереження духовного світу жителів села – носіїв головних цінностей українського етносу».
Позицію установи на ринку музейних послуг забезпечують два важливі інструменти маркетингової діяльності: по-перше, музей знаходиться у місці, що гарантує умову широкого комунікування з публікою; по-друге, тут створено особливий духовний простір, середовище існування живої пам’яті, де кожен музейний предмет – свідок подій, які відбувалися у рідній місцевості, де кожен експонат – це розповідь про конкретних людей, які донедавна жили поруч, а сьогодні стали частиною нашої історії.
Найважливішим показником успішного функціонування музею є його освітня діяльність. І це не тільки передача знань, а, в першу чергу, залучення до співпраці у найрізноманітніший спосіб: дослідницька робота, інтерактивні програми, мистецькі акції, етнографічні експедиції, театралізовані дійства тощо.
Майбутнє музею позиціонується як центр розвитку громади. Зокрема, на сьогоднішній день одним із напрямків маркетингової діяльності музею є реалізація довготривалого проекту «Рушник єдності», до участі в якому запрошена вся сільська громада. Презентація проекту має відбутися через рік у вигляді велелюдного дійства.
Ми пропонуємо сценарій мистецького заходу «Україна має оберіг», який відбувся у стінах музею 6 квітня 2011року.
Презентація Всеукраїнської
культурно-мистецької, суспільно-політичної акції
«Рушник національної єдності » в етнографічному музеї
Мета заходу: виховання рис громадянина української держави, 20-ту річницю якої буде відзначено у серпні 2011 року.
Завдання:
- здійснення маркетингової діяльності;
- оптимізація діяльності музейного закладу;
- залучення відвідувачів шляхом проведення культурно-мистецьких заходів;
- поширення інформації про музейну збірку та поповнення музею особистими речами відвідувачів у ході особистого спілкування з учасниками заходу;
- пошук шляхів перетворення музею на центр спілкування та розвитку сільської громади;
- залучення учнів до виявлення, вивчення і зберігання культурних цінностей, формування ініціативи, творчості, екологічного ставлення до культурологічних надбань народу, осмислення своєї відповідальності перед майбутнім за збереження здобутків минулого, виховання національної свідомості;
- виховання у молоді естетичних смаків.
План
- Вступне слово керівника музею.
- Презентація Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Рушник національної єдності».
- Залучення присутніх учнів, учителів, гостей школи, представників сільської громади до вишивання рушникового полотна, на якому постануть найархаїчніші зразки вишивок, віднайдених у рідній місцевості, – Рушника єдності жителів села.
Зміст заходу
Керівник музею. Шановні гості музею, сьогодні у нас непересічна подія: всі ми матимемо щасливу нагоду побачити оберіг України. Це дев’ятиметрове рушникове полотно, яке витворила вся наша Україна, адже над ним працювали представники всіх її областей. Історія нашого народу дуже непроста. Багато що загубилося в людській пам’яті, багато було знищено. Але незнищенною залишалася рушникова пам’ять, що зберігає найвіддаленіші сторінки існування наших предків, етнічну неповторність і єднає нас за всіх найскладніших ситуацій.
Приводом для сьогоднішньої презентації є той факт, що Маловисківщина має безпосереднє відношення до цього рушника: по-перше, засновниками Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Рушник національної єдності» стало подружжя Микола та Тамара Степаненки – наші земляки, уродженці села Злинки; по-друге, до створення цього символу та оберегу України долучилися не тільки майстрині обласного центру, а й жителі Маловисківщини: 18 серпня 2007 року «Рушник національної єдності» у супроводі виконавчого директора акції Миколи Степаненка та автора ідеї Тамари Степаненко прибули до Злинки, де у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 відбулося урочисте вишивання фрагмента рушника (паспорт рушника, протокол № 17).
І особливо приємно те, що Маловисківщина володіє копією цього вишиваного шедевра, який зберігається у Злинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1, яка дає нам змогу побачити це знакове полотно. Згідно з концепцією акції ми з вами долучаємось до формування атмосфери суспільної злагоди, глибокого розуміння необхідності співпраці всіх гілок влади, конструктивного діалогу різних політичних сил, розбудови незалежної України, культурного та духовного розвитку усіх її регіонів.
Перед ознайомленням зі Всеукраїнським оберегом я хочу зазначити, що якщо говорити про знакові величини, котрі однозначно характеризують нас як українців, то це мова, пісня і вишиваний рушник. Отож, шановні співвітчизники, давайте через народну традицію долучимось до глибин мудрості наших предків і зачерпнемо в них уміння цінувати себе та любити свій край, свою землю.
Слово надається учасникам сьогоднішнього свята, які познайомлять вас детальніше і з мистецькою акцією, і з самим рушником.
Перша ведуча. Ми сьогодні вам розкажемо про Всеукраїнську культурно-мистецьку, суспільно-політичну акцію «Рушник національної єдності».
Друга ведуча. Кожна справа має свій початок, свій розвиток і свою висоту.
Перша ведуча. Спочатку була пропозиція керівників Товариства «Український сувенір» Тамари та Миколи Степаненків, які звернулися до голови Асоціації працівників засобів масової інформації України Віктора Петренка з пропозицією щодо організації та спільного проведення акції з вишивання майстрами всіх регіонів України великоформатного твору народного мистецтва – Рушника національної єдності.
Друга ведуча. Рушник було вирішено вишивати лише на полотні ручної роботи. Директор акції Микола Степаненко віднайшов таке полотно в селі Сьомаки Славутського району Хмельницької області. Його виткала Євгенія Андрощук. Довжину полотна вирішили визначити у 9 метрів, а ширину – 75 см.
Перша ведуча. Напередодні свята Святої Трійці неподалік Канева у весняних водах Дніпра-Славути відбулася церемонія відбілювання полотняного згортка, що пролежав півстоліття на горищі.
Друга ведуча: Акція «Рушник національної єдності» розпочалася 19 лютого 2007 року, а закінчилася 7 жовтня 2008 року.
Перша ведуча. Всього колективних вишивань відбулося 51. У виготовленні «Рушника національної єдності» брало участь близько 1600 осіб. Це люди різних віросповідань, політичних поглядів, представники національних меншин в Україні та української діаспори. Приємно, що Оберіг України вишивали і наші земляки-маловищани. Це жителі села Злинка Раїса Лаврентіївна Колєчкіна, Лілія Іванівна Каплунова, Анастасія Іванівна Кусяк, Ірина Віталіївна Іванова, Тетяна Володимирівна Копєйкіна, Ольга Володимирівна Голованова, яка завітала сьогодні до нас у Хмельове, та інші майстрині.
Друга ведуча. Рушник національної єдності – це унікальний твір, покликаний виконувати важливу місію – сприяти розквіту України та утвердженню державності. Він повинен відродити тисячолітню традицію бути оберегом та святинею нашого народу. Адже рушник в усі часи супроводжував українців і в радості, і в горі.
Перша ведуча. Отже, наш з вами рушник національної єдності є символом української нації, запорукою гарної долі нащадків, подякою славним предкам, які залишили нам у спадок орнаментальні знаки, що є своєрідною прамовою.
Рушник, зберігаючи традиційну мову символів і логіку побудови, відповідно до своєї змістовної специфіки має оригінальне композиційне вирішення, одночасно історичне і наукове. Отож, ми переходимо до найважливішого моменту розповіді – характеристики вишиваного полотна.
Перша ведуча. По периметру всього рушникового поля проходить безконечник, що символізує безкінечний рух життя.
Друга ведуча. Композиція витримана в традиціях тричасної схеми:
Нижня частина – світ невидимий, у даному випадку – минуле, наша історія.
Центральна частина – космос, світ духовний, майбуття.
Верхня частина –золотий тризуб-символ, що увібрав і поєднав давнє і сучасне України.
Перша ведуча. Подивіться на нижню частину рушника. Вона є тричасною. Кожна частина символізує один з важливих періодів історії: трипілля, Київська Русь та козацька доба. Всі ці періоди композиційно розміщені в хронологічному порядку.
Друга ведуча. Перша частина – трипілля, центром якої виступає орнаментальна смуга, що символізує космічну динаміку життя і складається з 4-х кіл.
Перша ведуча. Всередині першого кола зображено хрест. У трипільському мистецтві у вигляді кола, круга зображується сонце, а суть його відтворюється у прямому чи навкісному хресті.
Друга ведуча. У середині другого кола зображений «сонячний човен». Сонце пливе по небесній річці і, щоденно зникаючи і з’являючись, уособлює найважливіший закон буття – закон відродження.
Перша ведуча. У третьому колі передано уявлення трипільців про існування двох світів, про денну і нічну частини шляху Сонця і Місяця.
Друга ведуча. У четвертому колі зображено чотиричасність місячного календаря.
Перша ведуча. Другий період нижньої частини – Київська Русь. Композиційна схема –три великі квадрати, їх розділяють і височать над ними дві «колони життя», що символізують тріумф і життєвий успіх, прогрес. В основі центрального квадрата є ромб родючості, з якого виходять три колоски.
Друга ведуча. Третій хронологічний відрізок нижньої частини рушника – Козацьке бароко. Це розквіт унікальної демократичної козацької держави. У мистецтві цей період отримав назву «Українське бароко», в його стилі витримана вся тричасна квіткова композиція. Далі, як розвиток цієї ідеї, –верхня горизонтальна композиція. Її творять «берегині» – жіночі фігурки, кожна пара їх піднятих рук проростає трилистим деревцем-тризубом.
Перша ведуча. Подивіться на центральну частину рушника, яку композиційно і змістовно займає Дерево життя, що символізує сучасну Україну. Дерево життя нашого рушника значно відрізняється від традиційних древ уже за своїми розмірами. Воно величне, могутнє і має 27 квіток (відповідно до територіально-адміністративного складу України – 25 областей, міста Київ та Севастополь). Вся композиція даного Древа – це благословення України.
Друга ведуча. Подивіться на верхню частину рушника. У самому центрі рушникового поля в обрамленні картуша-вінка з лаврового листя (слава і сила) зображено Герб України – золотий тризуб, який сам по собі є символом єдності світобудови.
Перша ведуча. Узор «Рушника національної єдності», його ідею, композиційну, конструктивну, художню основу талановито розробила Олександра Теліженко – заслужений художник України, голова Черкаського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Друга ведуча. А зараз слово надається гостям сьогоднішнього зібрання, які мають пряме відношення до створення рушника. Скажіть, будь ласка, які людські почуття увібрало це полотно?
Слово вчителя. Розповідь про створення у Хмельовому на зразок всеукраїнського власного рушника нашої сільської громади.
Заключна частина заходу відбувається в етнографічному музеї, де гості та господарі свята беруть участь у вишиванні сільського рушника.
| | О.Е. Жосан, старший викладач кафедри педагогіки та психології КОІППО імені Василя Сухомлинського, кандидат педагогічних наук |
Шкільна навчальна література в Україні:
історичний аспект
У статті подається історико-логічний аналіз виникнення та розвитку шкільної навчальної літератури в Україні у контексті вітчизняного підручникознавства.
Ключові слова: якість освіти, навчальна література, шкільний підручник, теорія підручникотворення, підручникознавство.
В умовах реформування національної системи освіти особливо актуальною стає проблема оновлення її змісту. Матеріальним носієм змісту освіти, засобом його реалізації є навчальна література, тому розроблення шкільних програм, підручників і посібників нового покоління – одне з пріоритетних завдань науковців і практиків [6].
Проблема якості навчальної літератури тісно пов’язана з теорією та практикою шкільного підручникотворення на конкретному етапі розвитку загальної середньої освіти [1]. Теорія шкільного підручникотворення є компонентом підручникознавства – галузі наукового дослідження, що вивчає психолого-педагогічні, дидактико-методичні та ергономічні аспекти навчальної книги, тобто розвивається на стику педагогіки, психології та книгознавства. Цікаві, оригінальні, науково обґрунтовані зразки вирішення тих чи інших завдань, пов’язаних з підготовкою підручника, збагачують концепцію навчальної книги, виступають джерелом нових ідей, теоретичних положень. Тому конструктивно-критичне вивчення досвіду теорії і практики підручникотворення є важливим джерелом сучасного підоручникознавства [7, с. 4].
В умовах державної незалежності України відчутно зріс інтерес вітчизняних учених до теорії і практики підручникотворення. Свідченням цього є започаткований випуск збірника наукових праць «Проблеми сучасного підручника», публікації таких провідних науковців, як Р.Арцишевський, Л.Березівська, Н. Бібік, М.Бурда, В.Власов, О.Данилевська, Л.Денисенко, Н.Дічек, Ю.Завалевський, Г.Касьянов, Я.Кодлюк, Т.Лукіна, О.Ляшенко, В.Мадзігон, О.Савченко, Ю.Терещенко, А.Фурман та ін. У їхніх дослідженнях певною мірою розглядалися історичні аспекти підручникотворення. Проблема ж виникнення й розвитку шкільної навчальної літератури в Україні у контексті становлення піручникознавства як галузі психолого-педагогічних наук ще ґрунтовно й системно не досліджувалась.
Метою написання статті є спроба здійснити історико-логічний аналіз становлення й розвитку навчальної літератури в Україні. Саме такий аналіз дає можливість глибше зрозуміти закономірності поступового розвитку педагогічних явищ, їх зумовленість суспільними, соціально-культурними, економічними, ідеологічними та іншими чинниками, виявити взаємозв’язки, об’єктивно оцінити сучасний стан та з’ясувати загальні тенденції розв’язання проблеми якості навчальної літератури. Крім того, всебічний розгляд теорії і практики підручникотворення у взаємозв’язку з сучасним станом і певним баченням майбутнього потребує системного підходу до вивчення цього явища. Виходячи із сутності такого підходу, історичний аспект проблеми якості навчальної літератури має розглядатися як невід’ємний компонент підручникознавства.
Зараз існує безліч літератури, що розрахована на дуже широке коло читачів: політична, офіційна, наукова, науково-популярна, інформаційна, виробнича, довідкова і, звичайно, навчальна. Коли ж з'явилося у нашого народу письмо і коли українці зробили першу книжку? Досі переважає концепція, що витоки книжкової справи йдуть від часу прийняття християнства. Але з нічого жива мова і живі тексти відразу не виникають. Очевидно, слід говорити про якісь первісні форми писемного мовлення, які існували ще в дохристиянський період. Наші пращури залишали після себе пам'ятки у вигляді знаків на стінах печер та дощечках, напевне, тому, що хотіли донести до інших поколінь якісь важливі факти зі свого життя, чогось навчити, на щось натякнути [5, с. 13–15].
У Київській державі книгу вважали джерелом здобуття знань і використовували в навчанні. За часи князювання Володимира Великого в Києві існувала державна школа, в якій «постигали учение книжное» діти найближчого оточення князя [5, с. 36].
У 1073 році був написаний незвичний на той час твір «Ізборник» – перша енциклопедія. Він охоплював велике коло питань, зокрема з ботаніки, зоології, медицини тощо. «Велика бывает польза от учения книжного», – пише літописець, розповідаючи про просвітницьку діяльність Ярослава Мудрого [5, с.53]. У давньоруському збірнику «Пчела» зазначається: «Ум без книг, аки птица спешена», «Свет дневный есть слово книжное» [5, с. 52].
В Україні у XIII–XVI ст. існували азбуковники – рукописні збірники навчального, настановно-виховного та довідкового характеру [5, с. 95–97].
Увагу дослідників продовжує привертати феномен першої української рукописної книги, на якій, за новітньою традицією, присягають президенти незалежної України. Історія зберегла для нас найімовірнішу версію її появи. Вона створювалася у православному Пересопницькому монастирі в 1556–1561 роках архімандритом Григорієм, що досконало володів кількома мовами, та художником Михайлом Василевичем. Знання Біблії у культурі й науці всіх європейських народів було пріоритетним упродовж усієї історії людства, оскільки там зібрані різнопланові знання, накопичені впродовж тисячоліть.
Вперше творці Пересопницької книги переклали Новий Завіт Біблії (Євангеліє) близькою до народної мовою. До того ж книга має унікальне художнє оформлення: орнаменти, заставки. Чисте та гарне письмо, вишукані ілюстрації свідчать про високий духовний смак наших земляків. То був доволі сміливий вчинок, можливо навіть виклик тогочасній дійсності. Адже Польща, у складі якої перебували українські землі, визнавала як офіційну лише латино-польську школу. Українське ж народне слово, як і слово літературне, відверто зневажалося. Втім, духовенство добре знало, що більшість людей не може осягнути Святе письмо церковнослов'янською. Тобто Пересопницьке Євангеліє мало стати засобом освіти й виховання. Власне, так воно й сталося. Одразу після написання книгу використовували у відправах релігійних культів – у 1561 році в Заславському православному монастирі, а на початку XVII століття вона потрапляє на Велику Україну. Зафіксований і такий історичний факт: у 1701 році гетьман Іван Мазепа подарував Євангеліє Вознесенському монастирю в Переяславі. Тут у 1845 чи 1846 році під час археографічної експедиції з книгою познайомився Тарас Шевченко і високо оцінив її. А Іван Франко вважав твір літературним взірцем, рівня якого пізніші перекладачі змогли б сягнути лише глибоко вникнувши в дух української народної мови [4, с. 2].
Видання ж перших друкованих навчальних книг пов’язане з ім’ям Івана Федорова (Федоровича). Наприкінці лютого 1573 року він розпочав друкування своєї першої у Львові книги «Апостол», роботу над якою завершив 15 лютого 1574 року Львівський «Апостол» – надзвичайно дбайливо складена та майстерно оформлена книга на 264 сторінки. Порівняно з московським «Апостолом» львівська книга мала ряд нововведень, зокрема вирізьблені додаткові сторінкові гравюри із зображенням євангеліста Луки, орнаментальним знаком герба Львова та друкарським знаком – гербом самого першодрукаря. У львівському «Апостолі» вміщено широку й докладну післямову «Повість... откуда начася й како свершися друкарня сія», написану самим Іваном Федоровим, яка характеризує його не лише як талановитого ремісника, але й високоосвіченого редактора та палкого патріота. Львівського «Апостола» було виготовлено близько 1000 примірників. Ця книжка широко використовувалася в освітній діяльності [5; 12].
Іншим львівським виданням Івана Федорова був «Буквар» – перший в Україні друкований посібник для навчання писемності, складений, як сказано в післямові, «ради скорого младенческого наученія». Ця книжка має 90 сторінок, оздоблена заставками, кінцівками й гербами Львова та її автора, Івана Федорова. Обидві книги надруковані на якісному білому папері місцевого виробництва. Друкарсько-виробнича діяльність Івана Федорова мала великий вплив на подальший розвиток українського книгодрукування. Спадкоємцем традицій першодрукаря стала друкарня Львівського братства, що діяла протягом кількох століть і видала велику кількість книжок, зокрема й навчальних [5; 12].
У 1596 році вийшла у світ Граматика Лаврентія Зизанія. Граматика Мелетія Смотрицького (1619) була шкільним підручником понад 130 років [5, с. 97–99].
У XVII ст. з’явилися азбуковники, які мали характер навчальних посібників. Вони містили азбуку, склади, граматику, відомості з різних наук, в тому числі гігієни та санітарії. Найвідомішим є друкований азбуковник «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіе», який випустив 1627 року в Києві письменник і друкар Памво Беринда [2, с. 141–142].
Шкільні азбуковники розширили обсяг знань учнів шкіл XVII ст., увівши до навчання елементи «світської освіти». Пропагуючи релігійно-церковну мораль, азбуковники одночасно виховували в дітей любов до науки та книги, первинні життєві навички особистої гігієни й санітарії. Але в той час основним методом роботи з книгою було дослівне заучування. Учні не мали права змінити жодної літери, що гальмувало самостійне відтворення тексту.
Перший підручник біології «Начертание естественной истории, изданное для народных училищ Российской империи» в двох томах був написаний у XVІІІ ст. В.Зуєвим (1786). Автор дав перелік природних тіл, короткі дані про їх практичне значення. Новаторство В.Зуєва полягало в тому, що він вперше застосував відповідно до навчального матеріалу план поступового ускладнення тіл природи у зв’язку з різною їхньою появою в часі, що є одним із передбачень формування еволюційного мислення. Він вперше визначив відмінність між наукою й шкільною навчальною дисципліною, зробив методичний відбір типових об’єктів для вивчення, запропонував вимоги щодо охорони промислових тварин, рослин. Передмова до вищевказаного підручника була, по суті, першими методичними рекомендаціями для вчителів природничих наук. Головну увагу В.Зуєв звертав на визначення системи та змісту шкільного природознавства. Цей підручник уже містив вимоги до навчання природознавства та наголошував на необхідності створення природознавчого кабінету в навчальних закладах [12].
У цей період жанрово-видова палітра навчальної літератури помітно збагачується: поряд з абетками, граматиками, букварями з'являються твори, написані в жанрі повчань, настанов, бесід дорослих з дітьми. У навчальних книжках збільшується кількість текстів для читання. Наприкінці XVIII століття формується пізнавальна книжка, енциклопедія для дітей, активно розвиваються жанри подорожі, пригодницького та історичного оповідань, «дитячі» жанри художньої літератури. Книжку оздоблюють буквицями, заставками, орнаментом, гравюрами.
Репертуар нової української навчальної книги бібліографи починають з «Букваря славено-русскаго языка... к поученію посполитаго юношества в школах парафіяльных», виданого 1816 року. У 1816-1850 роках вийшло 14 назв книг навчального характеру. Першою художньою дитячою книжкою в новій українській літературі вважають «Читанку для малых дітей дошкільного і домашнього употребленія сочиненную» М.Шашкевича, видану в 1850 році накладом у 5 тис. примірників «Галицько-руською Матрицею» [12].
Значний вплив на розвиток навчальної літератури справила творчість К.Ушинського. Свої педагогічні та книгознавчі ідеї він втілив у російськомовних підручниках для початкової школи «Дитячий світ» (1861) та «Рідне слово» (1864), які неодноразово перевидавалися: перша книга «Рідного слова» 147 разів, друга - 130, третя - 23 рази. Напевне, жодний шкільний підручник не знав такого блискучого успіху. Автор дотримувався ідеї єдності мови і мислення, мислення і чуттєвого досвіду. Підручники написані гарною літературною мовою, у них широко використано усну народну творчість: казки, прислів’я, приказки, скоромовки тощо. Вони були змістовними, доступними, цікавими, логічними; успішно виконували функцію розвитку мислення, вчили любити рідну мову і природу, відображали близький дитині навколишній світ, відповідали її віковим особливостям. Автор щоразу перед черговим виданням удосконалював зміст своїх підручників [3, с. 109].
Велике значення для розвитку української навчальної книги мало створення 1868 року у Львові товариства «Просвіта». У Галичині наприкінці XIX - на початку XX століття з'явилися перші періодичні дитячі видання різного тематичного спрямування, адресності, соціально-політичного ухилу: «Ластівка», «Весна», «Рідна школа». Найпомітнішим явищем у тогочасній дитячій періодиці стали журнали «Дзвінок», «Світ дитини», «Дзвіночок» [12].
Художня книга для дітей охоплювала твори практично всіх відомих українських письменників тієї доби. Скажімо, ще за життя Т.Шевченка його пейзажна лірика й автобіографічна поезія ввійшли до всіх шкільних читанок. Хоча поезії, байки, притчі Г.Сковороди, гумористичні оповідання та повісті Г.Квітки-Основ'яненка, вірші, байки Є.Гребінки ще важко назвати творами для дітей, вони викликали жваве зацікавлення малих читачів. Починаючи з Т.Шевченка, тему дитинства не обминає жоден відомий український літератор. Багату літературну спадщину, адресовану юним читачам, залишили О.Пчілка, У.Кравченко, Б.Грінченко, М.Грінченко, О.Лотоцький [5, с. 181–186].
У 20-х роках XX століття популярними стають так звані шкільні повісті. Нового звучання набуває літературна казка, розвиваються історична проза й драматургія для дітей. Шкільні підручники тоді мав право видавати кожний регіон. Поширення набули учнівські журнали, тематичні робочі зошити тощо. Саме у цей час, у період «червоного ренесансу», спостерігався розквіт українського підручникотворення [12]. Але це тривало недовго.
У 1931 році вийшла Постанова ЦК ВКП (б) «Про початкову та середню школу», у якій критикувалися науково-педагогічні основи шкільної освіти. Згідно з постановою школи мали перейти з 1 січня 1932 року на нові програми, у яких відображувалося «систематизоване коло знань». Програми з боку партійних органів отримали схвалення, але разом з тим були відзначені й недоліки, про які йшлося у новій Постанові «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі» (1932 рік). У ній відзначалося, що основною формою організації навчальної роботи є урок. На вчителя покладалася відповідальність за викладання свого предмета, а на учня – за його навчання та дисципліну. Школа повинна була організувати систематичний індивідуальний облік знань учнів. У цій Постанові був засуджений так званий бригадно-лабораторний метод за уніфікацію в навчальній роботі та зниження ролі вчителя. Тим часом вийшла ще одна Постанова ЦК ВКП (б) «Про підручники для початкової та середньої школи» [8]. Вона скасовувала існуючий у країні порядок видання підручників самостійно кожною областю, краєм та автономною республікою і вводила з кожного предмета єдиний обов’язковий підручник, що затверджувався Наркомпросом і видавався Учпедгізом. Видання стабільних підручників було розраховано на використання їх протягом тривалого часу.
Після відкриття в 1933 році московського «Детгиза» у березні 1934 році аналогічне видавництво відкривається в Україні – «Дитвидав». Протягом першого року існування «Дитвидав» випускає у світ 125 дитячих видань. У 1934 році систему дитячого видавництва України було ліквідовано і всю державну мережу видавництв УРСР фактично підпорядковано московському Госиздату [11, с. 6].
У 40-50-х роках ХХ ст. підручник розглядався переважно як засіб для повторення та закріплення знань і як посібник для виконання учнями домашнього завдання. У зв’язку з цим зросла роль функції контролю знань. У ті часи вчені звертали увагу на те, щоб зусилля авторів, рецензентів були спрямовані тільки на науковий зміст, методичній побудові приділялася недостатня увага [7].
У 60-ті роки ХХ століття, в епоху науково-технічного прогресу, посилився інформаційний потенціал навчання. Було створено нове покоління підручників, у яких домінуючого значення набула інформаційна функція.
У кінці 60-х і в 70-ті роки минулого століття було висунуто ідею розуміння підручника як важливого засобу організації навчального процесу, склалася тенденція його багатофункціональності. У цей період поширення набуло проблемно-розвивальне навчання, що суттєво вплинуло на перебудову значної кількості підручників у напрямі організації активної пізнавальної діяльності школярів. Працюючи над створенням шкільних підручників, М.Баранський, О.Пьоришкін, Ю.Полянський, М.Верзилін, В.Корсунська та інші зробили значний внесок у загальну методику його побудови. Вони запропонували авторам підручників оптимальні варіанти розв’язання цілого ряду завдань у контексті вимог часу [7].
Новими тенденціями в загальній середній освіті у 80-ті роки минулого століття стали розробка прийомів позитивної мотивації навчальної діяльності, усунення перевантаження програмовим матеріалом, стимулювання творчої діяльності, посилення процесуальної складової навчання засобами шкільного підручника. У радянській школі педагоги, спираючись на дослідження Дж. Дьюї, Д.Дая, П.Блонського та ін., розробили варіанти побудови навчального процесу із застосуванням шкільного підручника. Це одержало назву комплексної системи викладання для шкіл I ступеня, комплексного методу для шкіл II ступеня. Особливістю цієї системи було формування в учнів основ діалектико-матеріалістичного світогляду, розкриття природних явищ, законів у їх взаємодії та взаємозв’язку з практикою суспільного будівництва [7].
У 30–80-х роках минулого століття переважна більшість підручників для загальної середньої освіти Української РСР видавалася в Москві, у видавництві «Просвещение». Українським же видавництвам «довірялося» видавати, головним чином, лише підручники з української мови. Це стало основною причиною кризи підручникотворення, яка спостерігалася в Україні в 90-х роках. Новоствореній Академії педагогічних наук довелося докласти чимало зусиль для формування вітчизняної школи розроблення й контролю якості навчальної літератури [11, с. 8].
За останні роки в нашій країні відбулися й продовжують відбуватися важливі зміни в системі середньої школи. Вони виявилися насамперед у зближенні інституційних та змістових установок української освітньої системи з сучасною світовою практикою, у створенні навчальної літератури нового покоління, а також втіленні у практику навчання нових форм, методів і засобів навчання [9].
Входження України в єдиний освітній Європейський простір вимагає наближення її системи стандартів освіти до стандартів демократичних країн Західної Європи. Сучасний етап розвитку суспільства в Україні висунув низку проблем, розв’язання яких вимагає радикальних змін у змісті навчання, коригування мети, завдань і принципів навчання, надання нової якості усьому навчально-виховному процесу в школі [1].
Чітко простежуються три періоди розроблення шкільних програм і підручників за час незалежності: 1) 1991-1995 рр.; 2) 1996-2000 рр.; 3) 2001-2010 рр.
Конкретним результатом першого етапу і визначною подією в Україні стало вперше створене покоління власних шкільних програм, підручників [2, с.11].
Другий період розпочався з удосконалення програм, створення другого покоління підручників та навчальних посібників, аналізу апробації підручників. Знаковою подією стали перші інформаційні семінари Ради Європи з реформування системи освіти України, які започаткували відкриття для неї європейського освітнього простору [11].
Протягом 2001–2010 рр. автори намагалися надати більше розвивальних можливостей своїм підручникам. Ідею розвивального підручника запропонували П.Полянський, О.Пометун, О.Савченко, Г.Фрейман, А.Фурман та ін.
Вагомим творчим надбанням є розробка інноваційних підручників у результаті партнерської співпраці українських і зарубіжних педагогів. Адже візуальні джерела не практикуються тому, що наші підручники в основному текстові, вони складні для сприймання сучасними школярами. А життя висуває іншу мету – навчити учнів самостійно здобувати та інтерпретувати інформацію, при цьому усвідомити, що право на існування мають інші інтерпретації [2].
Період 2001–2010 рр. був пов'язаний із трансформацією підручників у кількох напрямах: 1) модернізація відповідно до сучасних підходів уже існуючих підручників другого покоління; 2) доведення до необхідного рівня і модернізація тих підручників, які пройшли випробування часом; 3) початок виходу третього покоління підручників, що базуються на новій освітній парадигмі.
Отже, проблема якості навчальної літератури тісно пов’язана з теорією і практикою шкільного підручникотворення на конкретному етапі розвитку загальної середньої освіти, оскільки кожна епоха висуває свої вимоги до навчання й виховання підростаючого покоління.