Адміністративно-правовий статус адміністративного суду в Україні. Вступ

Вид материала

Содержание

2.1 «Единство судебной системы должно порождать и единство понятий, которые определяют относимость тех или иных дел различным су

Подобный материал:

1 2 3 4 5

2.1

«Единство судебной системы должно порождать и единство понятий, которые определяют относимость тех или иных дел различным судам»

Гребенцов А.М.

У юридичній науці завжди надавалась велика увага питанню про повноваження державних органів. За минулі роки намітилися два підходи до його рішення. Один з них трактує повноваження органів як владні - це їх неодмінний і найважливіший атрибут. Кожен орган діє від імені держави, наділений владними повноваженнями, здійснюваними на основі законів і інших правових актів, і видає обов'язкові для виконання правові акти. Владні повноваження забезпечуються різними методами, включаючи і державний примус. Для іншого підходу до вирішення даної проблеми характерне те або інше визнання повноважень органів як складового елементу їх компетенції або функцій. На думку деяких вчених, компетенція органів визначається шляхом вказівки на управлінські функції (використання інформації, прогнозування, організація, регулювання, керівництво, координація, стимулювання, планування, контроль), які покладені на орган в тій або іншій сфері суспільного життя і стосовно певних керованих об'єктів [87].

Термін "компетенція" - зовсім не винахід наших днів. Згідно словнику Webster, він виникає в 1596 році. Проте тільки в останні десятиліття значення цього поняття і його вплив на управління і освіту стало постійно зростати[88]. Походить термін «компетенція» від латинського «competentia», що означає ведення, здатність, приналежність по праву, і звичайно використовується в двох значеннях:

1) для визначення кола питань, в яких суб'єкт володіє пізнаннями (використовується в об'єктивному (або фактичному) значенні при позначенні ведення, компетентності суб'єкта);

2) для визначення кола повноважень, якими наділений суб'єкт (уживається у формальному (або юридичному) значенні при характеристиці прав і обов'язків суб'єкта)[89].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

З метою вирішення названих проблем існує процесуальний інститут підвідомчості, який покликаний розмежувати компетенцію судів і створити особі, що має намір звернутися за судовим захистом своїх прав, умови для вибору належного суду. Підвідомчість, таким чином, дозволяє визначити, яка гілка судової влади володіє юрисдикцією відносно конкретного спору. Численні приклади з практики застосування процесуального законодавства показують, що питання щодо встановлення ефективного механізму розподілу повноважень між судовими органами по розгляду окремих категорій справ не втрачають своєї актуальності і продовжують активно обговорюватися ученими, юристами-практиками і суддями. Особливої актуальності вирішення цього питання ні буває в контексті оновлення процесуального законодавства і доповнення його новою галуззю адміністративно процесуального законодавства.

Проте не слід забувати, що інститут підвідомчості має міжгалузевий характер, іншими словами знаходиться як би над галузями процесуального права, оскільки встановлює ті критерії, за допомогою яких визначається, за правилами якого судочинства і судом якої гілки судової системи повинна вирішуватись справа.

У процесуальній літературі немає загальновизнаного визначення підвідомчості. Ряд авторів (Ю.К. Осипов, В.Ф. Тараненко, М.К. Треушников) визначає підвідомчість як предметну компетенцію державних і суспільних органів з вирішення різних правових питань. На думку інших учених (Н.И. Авдєєнко, В.Н. Лабутін, В.А. Мусин), ототожнювати поняття "компетенція" і "підвідомчість" не можна по наступних міркуваннях. Компетенція є властивістю юрисдикційного органу. Вона встановлює сукупність прав і обов'язків правозастосовуючого органу з вирішення певного кола справ. Підвідомчість - це властивість даного спору. Вона визначає коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції відповідного правозастосовуючого органу[116]

Сам термін «підвідомчість» походить від слова «відомство», тобто установа або сукупність установ, які обслуговують яку-небудь область державного управління. У дореволюційному процесуальному законодавстві інститут підвідомчості як такий не існував. Був схожий інститут відомства, що визначав коло справ, які підлягали розгляду в тому або іншому органі[117]Правове поняття "підвідомчість" походить від дієслова "відати" і означає предметну компетенцію судів, арбітражних судів, третейських судів, органів нотаріату, органів по розгляду і вирішенню трудових спорів і інших правових питань[118]Поняття "підвідомчість" може мати і інші значення:

а) передумова права на пред'явлення позову;

б) правовий інститут, тобто сукупність правових норм, розташованих в різних галузях права (цивільного, адміністративного, трудового, сімейного, процесуального та ін.), які встановлюють ту або іншу форму захисту суб'єктивного права.[119]

Вперше термін «підвідомчість» у вітчизняному законодавстві був введений в 1923 році. У «Правилах о производстве дел в Высшей арбитражной комиссии при Совете труда и обороны и местных арбитражных комиссиях» в статті 4 наголошувалося, що місцеві арбітражні комісії розв` язують підвідомчі їм справи в судовій присутності[117]^.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Друга відмінна риса юрисдикції Міжнародного суду пов'язана з відсутністю на міжнародній арені якої-небудь єдиної судової системи, в яку б входив даний суд. Тоді як на національному рівні питання юрисдикції зводяться звичайно до визначення підсудності якому-небудь суду конкретної спори, відносно юрисдикції Міжнародного суду йдеться скоріше про підвідомчість.

Крім того, на національному рівні не часто зустрічаються ситуації, в яких жоден з національних судів не має в своєму розпорядженні юрисдикції. Частіше буває, що декілька судів мають юрисдикцію по одному і тому же спору. На міжнародній арені, навпаки, як правило, тільки один суд має юрисдикцію по конкретному спору. Тому в даній ситуації встає питання не про те, який саме суд має в своєму розпорядженні юрисдикцію, а, швидше, чи має взагалі який-небудь суд юрисдикцію відносно спору.

"Питання про юрисдикцію національного суду звичайно на практиці не підіймається, оскільки позов подається, як правило, в компетентний суд. Проте в національній судовій системі завжди існує суд, що має юрисдикцію..."[132].

Таким чином, відмінності між національними і міжнародними судами очевидні. Як відзначає Ш. Розенне, на міжнародній арені не існує "ієрархії судів з певною юрисдикцією", а має місце "...неупорядоченное безліч судів, які не утворюють якої-небудь системи і кожний з яких має в своєму розпорядженні юрисдикцію в об'ємі, визначеному в його засновницькому акті, а значить, встановленому угодою держав"[133]. Оскільки національне право звичайно прагне гарантувати, що у кожному випадку який-небудь суд в державі матиме юрисдикцію, то позивач, якому було відмовлено в задоволені позову на підставі відсутності юрисдикції в одному суді, може знову подати позов, але вже в компетентний суд. Тому відповідачу немає особливого значення висувати заперечення проти юрисдикції суду, оскільки спір, раніше або пізніше, буде вирішена по суті відповідним судом. У випадку ж з Міжнародним судом питання про юрисдикцію має фундаментальне значення, оскільки вдале заперечення проти юрисдикції зробить неможливим винесення Судом рішення по суті[131].

По різних критеріях юрисдикцію можна класифікувати на кримінальну, адміністративну і цивільну; спірну і безспірну юрисдикцію; державну і недержавну юрисдикцію; судову юрисдикцію і несудову[129].

Юрисдикцію не можна ототожнювати ані з правосуддям, ані з судовою діяльністю в цілому, оскільки подібна конструкція означало б розгляд частини замість цілого. Юрисдикційну діяльність здійснюють різні суб'єкти, яким чинне законодавство надає юрисдикційні повноваження. Ці суб'єкти не створюють в процесі своєї діяльності правових норм, а застосовують процесуальні норми до конкретних фактів[134].

Щодо розмежування термінів «юрисдикція» і «компетенція» питання вельми неоднозначне. Якщо, знову ж таки, торкнутися доктрини міжнародного права на прикладі Міжнародного Суду ООН, то можна виділити безліч різних підходів до трактування вказаних понять.

До першого підходу відносяться теорії, які визначають юрисдикцію як "повноваження Суду, закріплені в засновницькому документі — Статуті Міжнародного суду, розглядати в межах своєї компетенції суперечку, передану йому сторонами, і виносити по ній ухвалу, що зобов'язує сторони"[135]. З даного визначення виходить, що юрисдикція є складовою компетенції як ширшого поняття. Крім того, можна зробити висновок, що під терміном "юрисдикція" розуміються повноваження Суду, що стосуються тільки вирішення міжнародних спорів між державами. Найпомітнішим представником даного підходу є Ш. Розенне. Він вважає, що "у випадку з Міжнародним судом поняття "юрисдикція" є по значенню вужчим, ніж поняття "компетенція". На відміну від юрисдикції, пов'язаної з повноваженнями Суду ухвалювати рішення по конкретній справі, "компетенція" охоплює всю сферу повноважень Міжнародного суду, закріплених в статуті ООН і Статуті Міжнародного суду"[136].

До другого підходу можна віднести теорії, в рамках яких компетенція визначається як об'єм повноважень Суду в ході розгляду по конкретному спору, а під юрисдикцією розуміється право Суду розглядати даний спір по суті.[137].Представляється, проте, що дане трактування поняття "юрисдикція" є досить обмеженим, оскільки юрисдикція є не окремим правом, а, швидше, певний комплекс прав Суду, включаючий як право розглядати суперечку по суті, так і ряд інших прав, серед яких, зокрема, право виносити обов'язкову ухвалу по розглянутій їм справі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Кодекс адміністративного судочинства визначає, що компетенція адміністративного суду поширюється на слідуючи публічно-правові спори:

1) фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Для більш детальнішого з’ясування юрисдикції адміністративного суду необхідно визначити поняття та юридичну природу публічно-правового спору.

У взаємовідносинах між органами виконавчої влади (їхніми посадовими і службовими особами), органами місцевого самоврядування з одного боку та громадянами з іншого, можливо виникнення різних протиріч. Такі протиріччя відносяться до юридичних колізій в широкому розумінні, що виражені в різному праворазумінні, у зіткненні правових актів, у неправомірних діях державних, міждержавних, громадських структур, у домаганнях і діях по зміні існуючого правопорядку [155, с. 34]. Подолання юридичних колізій є умовою забезпечення захисту прав індивідуальних і колективних суб'єктів, що вступають у адміністративно-правові відносини і правового режиму діяльності органів виконавчої влади.

У разі виникнення таких колізій, якщо громадянин вважає, що його суб’єктивні права чи законні інтереси порушено органом виконавчої влади (посадовою чи службовою особою), органом місцевого самоврядування, він може оскаржити дії, бездіяльність чи рішення цього органу до компетентного державного органу (вищестоящого органу виконавчої влади чи суду). Ситуація, яка складається при цьому характеризується у науці адміністративного права як спір. Відзначається, що його правова природа ще достатньо не досліджена і вимагає ґрунтовного теоретичного осмислення [156, с. 93]. Одна з причин незадовільної розробленості у вітчизняній літературі проблеми правового спору пов'язана з запереченням можливості його існування, через нерівність сторін в адміністративно-правовому відношенні, при цьому зазначалося, що завдання суду може і повинно полягати не в розв’язанні спору про право, а в перевірці законності дій органа управління (посадової особи) [157, с. 110; 158, с. 9]. Це зайвий раз підтверджує спрямованість інституту оскарження у радянському праві перш за все на контроль за законністю у діяльності органів державного управління, а вже в наступну чергу на захист прав громадян.

Лише у 70-х роках минулого століття у ході тривалої дискусії затверджується думка, що в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, суд розв’язує спір про право, але не цивільне, а адміністративне. Крім того, у радянський період, навіть якщо і визнавалася наявність таких спорів, їм не приділялося належної уваги через незначну сферу поширення[159, с. 11]. Наявність спору свідчить про можливе чи дійсне порушення адміністративними органами або органами місцевого самоврядування суб'єктивних прав громадян. Справа порушується з метою усунення таких порушень і захисту суб'єктивних прав і законних інтересів. Коли громадянин оскаржує до суду адміністративний акт, він заявляє про свою незгоду з діями органів управління, вимагає визнати їх незаконними. Орган державного управління в особі представника, у свою чергу, вправі доводити обґрунтованість своїх дій і необґрунтованість вимог громадянина.

Таким чином, перевірка законності дій органів державного управління здійснюється судом шляхом розгляду і розв’язання спорів про право між громадянами й органами державного управління (місцевим самоврядуванням), що виступають як сторони з протилежними юридичними інтересами, тобто правовий спір виступає предметом розгляду. Суд при розгляді цих спорів зіштовхується з двома взаємно протилежними вимогами, позиціями по одному й тому ж правовому питанню і зобов'язаний визначити, чия позиція у справі відповідає закону. Розв’язання спору - це спосіб судової перевірки законності й обґрунтованості рішень адміністративних органів і посадових осіб [160, с. 124; 161, с. 121-122; 162, с. 139].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Можна констатувати, що, на жаль, у вітчизняній теорії державного управління та адміністративного права термін “публічна служба” широко не використовується. Це обумовлено низкою причин: наявністю різного розуміння змісту поняття “публічна служба” і, відповідно, різних систем публічної служби; достатньою новизною для нашої держави інституту професійної публічної управлінської діяльності; уповільненим закріпленням основ цього інституту у відповідних нормах національного законодавства.

Відсутність в Україні сталої публічно-службової традиції, уповільнена інституціоналізація публічної служби взагалі і служби в органах місцевого самоврядування зокрема, певний брак наукових досліджень у цій сфері крізь призму руху нашої держави у напрямку інтеграції до європейської спільноти обумовлюють корисність запозичення необхідного досвіду організації публічної служби в розвинутих європейських країнах.

Вдаючись до характеристики публічної служби в країнах Європейського Союзу, необхідно зазначити, що цей соціальний інститут у різних країнах має різні назви, а подекуди й не зовсім тотожний зміст. Поняття “публічна служба” та “публічний службовець” у Франції передаватимуться відповідно термінами fonction publique (державна адміністрація) та fonctionnaire (функціонер), у Великій Британії – civil service (цивільна служба) та public agent (державний агент), у Німеччині – öffentlicher Dienst (державна служба) та Beamte (службовець). Для зручності ми вживатимемо далі за текстом терміни “публічна служба” та “публічний службовець”, характеризуючи діяльність кола осіб, які перебувають на службі в різних публічних органах управління – відмінних від державних та комунальних підприємств і збройних сил – незалежно від їхнього правового статусу.

Розглядаючи відмінності стосовно публічної служби в різних державах ЄС, звернемо увагу на таке.

В окремих країнах частина службовців поліції належить до збройних сил (це стосується, наприклад, жандармерії у Бельгії та Франції). Необхідно зазначити, що службовці поліції в більшості країн значною частиною є державними, у той же час як у Німеччині вони майже повністю є публічними службовцями земель, а у Великій Британії – місцевих властей.

Стосовно працівників освіти, у деяких країнах більшість з них є службовцями держави (Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія і Франція), однак їхній статус може певною мірою відрізнятися від статусу власне публічних службовців або функціонерів. Так, у Нідерландах викладачі мають власний статус. У Бельгії та Німеччині ці особи є службовцями органів регіональних (територіальних) утворень: громад і земель. У Великій Британії, Данії та Ірландії вони є службовцями місцевих властей.

Третя група: працівники лікарень і системи охорони здоров’я.
У Франції вони мають власний статус, який відрізняється від статусу публічних службовців держави та службовців територіальних органів управління. В Італії персонал системи охорони здоров’я є службовцями областей і місцевих громад. У Великій Британії Національна служба здоров’я, яка поширюється на більшу частину лікарів та лікарняний персонал, становить більше половини кількісного складу публічних службовців.

Статус працівників служб соціального забезпечення також не є однаковим в різних країнах: у деяких із них ці особи є публічними службовцями держави чи місцевих громад (зокрема в Данії), але у більшості країн, як у Франції, вони є службовцями приватноправових організацій.

Судді, незважаючи на те, що вони скрізь користуються статусом, відмінним від статусу публічних службовців, – статусом, який гарантує їм неупередженість, – належать у деяких країнах до категорії державних службовців (наприклад, у Німеччині), тоді як в інших країнах навіть сама ідея подібного вирішення цього питання не знайшла б достатніх підстав (Велика Британія та Ірландія) [175, с. 287, 289].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

В.К. Колпаков вважає, що адміністративний договір - це визначена актами адміністративного права угода сторін, одна з яких є носієм державно-владних повноважень стосовно інших [181, с. 220].

Ю.П. Битяк та О.В. Константий вважають, що адміністративний договір - це правовий акт управління, що встановлюється на підставі норм права двома (або більше) суб’єктами адміністративного права, один з яких обов’язково є органом виконавчої влади, може містити у собі загальнообов’язкові правила поведінки (нормативний характер) або встановлювати (змінювати, припиняти) конкретні правовідносини між його учасниками (індивідуальний характер) [182, с.106].

Ю.О. Тихомиров визначає адміністративно-правовий договір як угоду між ієрархічно пов’язаними або не пов’язаними державними органами й іншими організаціями з приводу спільного рішення управлінських справ [183, с. 190].

Порівняльний аналіз визначень правової категорії "адміністративний договір" свідчить про істотні відмінності в поглядах учених-адміністративістів на її зміст, а теоретичні обгрунтування використання цих договорів - про відсутність досвіду їх практичного застосування. У наведених визначеннях неповно відображені правова основа укладання адміністративних договорів, принцип добровільності, нічого не сказано про відповідальність сторін у разі невиконання прийнятих на себе зобов’язань.[184]

На підставі вивчення юридичного змісту вказаних визначень і з метою відображення основних кваліфікуючих ознак адміністративного договору як форми виконавчо-розпорядчої державної діяльності пропонується таке формулювання досліджуваного поняття:

адміністративний договір - це добровільна угода двох чи більше суб’єктів адміністративного права, один з яких наділений власними або делегованими повноваженням у сфері державного управління з приводу вирішення питань виконавчого та розпорядчого характеру, яка укладена у формі правового акта, що встановлює їх взаємні права, обов’язки та відповідальність.

Незважаючи на деяку об’ємність, дане визначення дозволяє не обмежувати коло суб’єктів адміністративного права, які можуть бути учасниками адміністративних договорів, не сковувати їх ініціативу та самостійність якими б то не було видами підлеглості, додержуватися принципів законності їх діяльності шляхом обов’язкового оформлення відповідного правового акта. Крім того, у зв’язку зі складністю та багатогранністю управлінської діяльності автор свідомо не зазначає, що договір повинен укладатися лише на підставі положень норм адміністративного права. Навпаки саме включення в адміністративний договір норм цивільного, трудового, фінансового та інших галузей права дозволить усунути протистояння імперативності і добровільності регульованих договором відносин.

До числа основоположних ознак договору більшість учених відносить: відокремленість суб’єктів, власне згоду, формальну рівність, обов’язковість виконання договірних умов.

Для розроблення механізму практичного використання адміністративного договору важливе значення має визначення його характерних рис. До числа головних ознак адміністративного договору відносяться:

- участь як обов’язкової сторони органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування;

- практична реалізація цими органами повноважень, наданих їм для здійснення державно-управлінської діяльності;

- здійснення цієї діяльності у сфері державного управління;

- правова вреґульованість і захищеність установлюваних договором відносин повинна здійснюватися нормами різних галузей права, але на базі норм адміністративного права, оскільки для учасників договору саме вони матимуть обов’язковий управлінський характер.[184]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Розглядаючи проблеми класифікації адміністративних договорів, необхідно враховувати специфічні особливості цих актів, деяку нелогічність і суперечливість їх змісту у відношенні до основних положень теорії адміністративного права. Дійсно, з приводу чого начальник буде домовлятися з підлеглим, а суб’єкт владних повноважень – з нижчою за ієрархічною драбиною стороною?

У зв’язку з викладеним, на наш погляд, найбільш перспективними є такі варіанти укладення адміністративних договорів у сфері державного управління. По-перше, укладення договору про перерозподіл владних повноважень між суб’єктами права; по-друге, укладення договору про спільну управлінську діяльність з метою скорішого досягнення суспільно значущого результату.

У зазначених випадках мова йде про укладення договорів між колективними суб’єктами права. А в третьому варіанті можливим є укладення договорів з індивідуальними суб’єктами, тобто оформлення різного роду контрактів, видача спеціальних ліцензій, дозволів тощо, які надають конкретній фізичній особі право брати визначену рамками договору участь у державній управлінській діяльності.

Крім того, перспективним і таким, що має великі потенційні можливості, напрямком договірного реґулювання управлінських відносин є участь в укладенні адміністративних договорів громадських організацій. Про актуальність даного напрямку свідчить вислів Президента України, що громадські організації повинні стати реальними каналами представництва всієї різноманітності суспільних інтересів, посередниками між їх володарями та владою. А структури виконавчої влади, у свою чергу, повинні вчитися послідовному делегуванню цим організаціям частини своїх повноважень [189, с. 5].

Найбільш важливою видається класифікація адміністративних договорів за предметною дією, хоча вона є дещо умовною, оскільки договором можуть одночасно встановлюватися норми-правила, установчі норми, організаційно-компетенційні норми та ін.

За предметним критерієм можна виокремити такі види адміністративних договорів:

1) про компетенцію (розмежування та делегування повноважень і предметів ведення);

2) у сфері управління державною власністю (наприклад, концесійні договори);

3) договори, які забезпечують державні потреби (державні контракти між центральним органом виконавчої влади та підприємством на основі державних замовлень);

4) контракти (наприклад, з державними службовцями, студентами);

5) фінансові та податкові угоди (наприклад, між підрозділом державної податкової адміністрації та адміністрацією державного підприємства з питань податкових зобов’язань);

6) тарифні угоди (наприклад, договір між органом державного управління та професійною спілкою);

7) договори про взаємодію та співробітництво (наприклад, між галузевими міністерствами);

8) інвестиційні угоди (наприклад, між місцевою державною адміністрацією та підприємством, яке функціонує в правовому режимі вільної економічної зони, з питань звітності за використання коштів);

9) договори про надання деяких послуг приватним особам (наприклад, сприяння зайнятості населення, комунальні послуги, перевезення в громадському транспорті тощо).

На нашу думку, можливим і перспективним напрямком класифікації адміністративних договорів є використання як критерію змістового аспекту функції управління, тобто поділ видів цих актів за якоюсь конкретною складовою управлінського циклу (функцією), котра має своє призначення, виконує своє завдання і тісно взаємодіє з іншими елементами управлінського процесу. Як відомо, функції управління будь-якою системою за їх цільовим призначенням поділяються на три основні групи: орієнтування системи, забезпечення системи й оперативного управління системою.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

В той же час делегування повноважень на місцевому рівні відбувалося в незначному обсязі. Цей процес відбувався відповідно до норм Закону УРСР "Про місцеві Ради "народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", до якого були внесені зміни, які закріплювали також і норми, що стосувалися делегування повноважень. Так, стаття 42 вказаного Закону надавала виконавчим комітетам сільської, селищної, міської Ради народних депутатів сім повноважень, що делегувалися державою, а виконкомам міських (міст обласного підпорядкування) Рад ще додатково 19. Де такі повноваження, як реєстрація права власності на землю і право землекористування та договори на оренду землі, ведення

реєстру громадян, що постійно або тимчасово проживають на відповідній території, видача дозволів на заняття індивідуальною трудовою діяльністю тощо. За виконання делегованих повноважень виконавчі комітети сільської, селищної, міської Ради несли відповідальність перед відповідними місцевими державними адміністраціями.

30 грудня 1995 року Президентом України був виданий Указ "Про делегуванняповноважень державної виконавчої влади головам та очолюваним ними комітетамсільських, селищних і міських Рад", в якому обсяг делегованих повноважень були розширено: у сільських, селищних та міських Радах до 13, а у міських Радах міст обласного підпорядкування - до 42.

Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. визначила повноваження місцевих органів влади, в яких передбачила можливість делегування місцевими органами самоврядування наданих ним законодавством повноважень місцевим державним адміністраціям, а також можливість надання законом органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади.

Юридичне значення терміну “повноваження” полягає в сукупності прав і обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій. Обсяг повноважень конкретних державних органів та їх посадових осіб залежить від їх місця в ієрархічній структурі відповідних органів.

Семантичне значення терміну “делеговані повноваження” полягає у передачі повноважень на певний час із збереженням у делегуючого суб’єкта права повернути їх до власного виконання [195, с. 213].

В.Ф. Погорілко надає таке визначення терміну “делегування повноважень” – це тимчасова передача своїх повноважень одними органами державної влади іншим органам державної влади або органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам та організаціям [196, с. 54].

На виконання норм Конституції України були прийняті Закони України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року [197] та “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року [198], які безпосередньо встановлюють правові засади функціонування місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, визначають їх систему, розкривають повноваження цих органів, регулюють питання, пов‘язані з реалізацією ними своїх повноважень, і, знову ж таки, встановлюють можливість делегування повноважень.

Необхідно сказати, що законодавство України надає декілька визначень делегованих повноважень.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Виборчий процес має свою внутрішню цілісність та відособленість і розгортається у вигляді послідовно регламентованих, спрямованих на забезпечення прийняття акту виборів, стадій.

В.В. Кравченко пише, що виборчий процес це – “урегульована правовими та іншими соціальними нормами діяльність органів, організацій, окремих громадян, їхніх колективів та груп по підготовці та проведенню виборів у представницькі та інші виборні органи державної влади та місцевого самоврядування” [219, с. 120].

Стосовно цього дослідження гідним уваги уявляється визначення, розроблене В.Д. Яворським, згідно з яким зміст виборчого процесу включає складну структуру технологій як ефективного способу забезпечення та захисту активного та пасивного виборчого права громадян України шляхом послідовного впровадження комплексу виборчих дій та процедур [220, с. 84].

В теорії виборчого права виборчий процес як політико-правова категорія використовується в широкому та вузькому розумінні [221, с. 259]. У широкому значенні – це частина політичного процесу та режиму, встановленого в країні, що безпосередньо пов'язана із загальними умовами розвитку інститутів демократії, які створюють соціально-політичну та соціально-культурну інфраструктуру реалізації виборчого права громадян. У такому розумінні виборчий процес є процесом, що забезпечує політичну стабільність та наступність, демократичність та легітимність влади; динаміку реалізації конституційного права громадян обирати та бути обраним.[222] У вузькому розумінні “виборчий процес – це юридична конструкція організації та проведення виборів, яка складається із сукупності виборчих процедур, які закріплюють визначений порядок здійснення суб'єктами (учасниками) процесу різних виборчих дій, що забезпечують у встановленій послідовності динаміку виборчої кампанії” [223, с. 47- 48].

Виборчий процес як категорія виборчого законодавства України вперше одержала легальне визначення в Законі України “Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001р. [224]. У відповідності до статті 10 зазначеного Закону виборчий процес – це здійснення суб'єктами виборчого процесу виборчих процедур, передбачених Законом. Як суб'єктів виборчого процесу даний Закон визначає: громадян України, які мають право голосу – виборців; виборчі комісії; кандидатів у депутати, по одномандатних округах; партії (блоки), які висунули кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі; органи державної влади та органи місцевого самоврядування; офіційних спостерігачів від партій (блоків) суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах.

На нашу думку слід погодитись з таким визначенням виборчого процесу.

Кодекс адміністративного судочинства у главі 6 (особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ) визначає спори які пов’язані з виборчим процесом або процесом референдуму (ст.ст. 172-179)

Таким чином можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративниго суду це його право на розгляд та вирішення певної категорії публічно-правових спорів, які закріплені у ст. 17 КАСУ. Слід відмітити що частина 1 статті 3 КАС визначає публічно-правовий спір як спір в якиму однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Виходячи з проведеного аналізу можна визначити, що делеговані повноваження –це власні повноваження делегуючого суб’єкта, що надаються по волевиявленню обох сторін з метою найбільш ефективної їх реалізації делегованому суб’єкту, який несе відповідальність за належне виконання цих повноважень, шляхом укладення адміністративного договору або за законом. Проаналізував визначення вчених, можна зробити висновок, що адміністративний договір - це добровільна угода двох чи більше суб’єктів адміністративного права, один з яких наділений власними або делегованими повноваженнями у сферу державного управління з приводу вирішення питань виконавчого та розпорядчого характеру, укладена у формі правового акта, що встановлює (припиняє, змінює) їх взаємні права, обов’язки та відповідальність. До основних ознак адміністративного договору відносяться обов’язкова участь у договорі органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування; реалізація цими органами повноважень щодо здійснення діяльності у сфері державного управління; юридичне закріплення прав і обов’язків сторін.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Blog

Адміністративно-правовий статус адміністративного суду в Україні. Вступ

Содержание