Geum.ru

Політологія як наука. Предмет політології

Вид материалаДокументы

Содержание


Націонал-демократія, або наіпонал-державництво
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29

Лібералізм


Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро­змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй­няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай по­вільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелі­генцією та широкими колами українського суспільства обу­мовлювалися наявністю авторитарного типу політичного ре­жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь­кого революціонаризму чи українського народництва).

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер­ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло­вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред­ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.

Центральними в системі координат українського лібера­лізму були такі погляди:

— існування демократичної держави можливе лише за умо­ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить­ся як сукупність конституційне закріплених прав громадян;

— домінантною цінністю у співвідношенні «людина — сус­пільство — держава» є «людина» незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

— в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Туган-Барановський);

— визнання верховенства права в суспільному житті, вза­ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці­альної та правової ідей (Б. Кістяківський);

— пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш­тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);

— децентралізація держави як засіб обмеження держав­ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря­дування (М. Драгоманов);

— популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

Більшість українських лібералів вірила в можливість здій­снення національних прагнень українського народу та захис­ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра­тизованої федеративної Росії.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Націонал-демократія, або наіпонал-державництво


Цей напрям української політичної думки зародився в Га­личині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іме­нами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише зго­дом нова інтелектуально-політична течія набула певного по­ширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917— 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федера­лізму до ідей національно-державної незалежності (С. Петлю­ра, О. Шульгин, Є. Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20—30-х pp. під впли­вом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917—1920 pp. та ознайомлення з полі­тичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О. Шульгин запро­понував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідне­ності з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних ді­ячів доби УНР.

С. Дністрянський і О. Ейхельман зробили спробу підготу­вати проекти конституцій для України, врахувавши прита­манні, на їхню думку, українському народові національно-дер­жавні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

— інтерес нації та держави — найвищий критерій істо­ричної оцінки в разі домінування суверенності нації над суве­ренністю держави (за винятком позиції О. Ейхельмана);

— обґрунтування права українського народу на самовиз­начення в межах власної етнічної території;

— ідеї демократичного політичного режиму і республікансь­кої форми правління як основи політичного ладу української нації;

— визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкрес­лювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою — несоціалістичних елементів демократичного народниц­тва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).