Політологія як наука. Предмет політології

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Світовий політичний процес

Форма функціонування політ, системи сусп-ва, яка еволюціонує в просторі й часі. П.п. е одним із сусп. процесів і відрізняється від правового, екон., ідеолог., духовно-культурного та ін. процесів своїми якісними характеристиками: він с визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (напр., формування певної партії, проведення виборів і т.ін.); відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політ, лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутр. і зовн. факторів; показує, як індивіди, соц. групи, ін-ти влади з усіма своїми стереотипами, цілями, забобонами взаємодіють один з одним і з д-вою, реалізуючи свої соціальні специф. ролі та функції: являє собою сукупність дій інституалізованих і неінституалізованих суб'єктів політики щодо реалізації своїх специф. функцій (дисфункцій) у сфері вла-ди і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток (або занепад) політ, системи.

За значущістю для сусп-ва тих або ін. форм регулювання політ, відносин П.п. поділяються на базові і периферійні. Базові П.п. характеризують способи включення широких соц. верств населен-ня у відносини з д-вою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політ, еліти, підготовки й висування лідерів і т.ін. У цьому розумінні базові П.п. можна розглядати як процес участі і держ. управління (участь у прийнятті рішень, у законодавчому процесі та ін.). Периферійні П.п. відбивають динаміку формування окремих політ, асоціацій (політ, партій, груп тиску та інш.), розвиток місцевого самоврядування, а також ін. зв'язки й відносини у політ, системі сусп-ва, які, проте, не справляють впливу на домінуючі форми і способи реалізації влади. Зі зміною форм, методів і функцій, які використовуються ін-тами держ. управління, змінюються й самі базові і периферійні П.п. У зв'язку з цим розглядаються три режими проходження П.п. Перший - це режим функціонування, який не виводить політ, систему за рамки взаємовідносин громадян та ін-тів держ. влади, що склалися на даний час. У цьому режимі П.п. відображають просте відтворення структурами влади рутинних, щораз повторюваних відносин між елітою та електоратом, політ, партіями, органами місцевого самоврядування. Другий режим проходження П.п. - це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику д-ви на рівень, який дозволяє адекватно відповідати на нові соц. вимоги населення та поклик часу. Такий характер політ, змін означає, що ін-ти держ. влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли методи управління, відповідні змінам, які відбуваються в соц. структурі сусп-ва, а також змінам у співвідношенні політ, сил всередині країни й на міжнар. арені. Третій режим проходження П.п. - це режим занепаду, розпаду політ, цілісності, коли відцентровісили й тенденції піднімаються над інтеграційними" Г приводять до розвалу даного режиму правління. Внаслідок цього рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти сусп-вом і регулювати соц. відносини, а сам політ, режим втрачає стабільність і легітимніоть. Результати П.п. залежать від сукупності незалежних (об'єктивних щодо нього) змінних (наявність ресурсів; сприятливих або несприятливих умов; зовн. оточення;

втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін,), а також від залежних змінних, наявних у самому П.п., обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними і т.ін. Більша частина незалежних змінних може і повинна бути врахована в проекті П.п., так само як і залежних, однак саме ця друга група факторів більше за все здатна порушити П.п.

Підвищена динаміка екон., соц., культурного життя сучас. сусп-ва вимагає все більшої організованості, чесності, відповідальності і завершеності П.п., продуманої концепції, ретельного відбору і узгодження елементів та чіткого виконання концептуальних положень і програмних вимог.

Політика та міжнародні відносини.

Політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з по­зицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів.

У сучасній політології склалися два концептуальних на­прями дослідження і тлумачення сутності міжнародних від­носин — традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим сутністю міжнародних відносин є взаємодія дер­жав, а головний засіб її здійснення — дипломатія. Для ба­гатьох представників традиціоналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва їх учасників, яке зумовлене при­родною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжна­родних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення міжнародних відносин тільки як невпинної бо­ротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спроще­ного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді розвою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його пред­ставники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціа­тив, неурядових громадських організацій тощо. "Модерні­стам" (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Се-пін та ін.) властиве прагнення застосувати до вивчення між­народних відносин і політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови "про­риваються" і на кін вітчизняної політичної науки та практи­ки. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація суспільного життя на теренах колишньо­го СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. pragma — справа, дія) нази­вають пізнавально-практичну позицію, що грунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його прак­тичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досяг­ненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, від­працювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономір­ностей, що обмежувало вивчення предмета "відстеженням" плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє ство­ренню загальної теорії міжнародних відносин, яка б умож­ливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для мо­дерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відноси­ни фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих дер­жав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних інтересів, численних критеріях та ознаках націо­нальної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, мо­дерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністсь­кої течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають непередбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уяв­лень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності її складових компонентів. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністського підходу. Ось кілька дефініцій (визначень) міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу:

"Всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й бага­то інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини" (І. І. Кравченко).

Міжнародна політика — це система економічних, право­вих, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і гру­пами держав, провідними соціальними, економічними та полі­тичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Поряд з терміном "міжнародна політика" вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. І у політичних доку­ментах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країна­ми на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Міжнародні відносини — це продовження за умов міжна­ціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному грунті у межах конкретної дер­жави. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приват­них, політичних та інших відносин, які передбачають пере­тин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріо­ритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У ни­нішньому столітті, приміром, гегемоністські прагнення ве­ликих держав утілювалися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжна­родної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної про­тидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та анти­колоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання.

За останні десятиліття до структури цілей і завдань між­народної політики дедалі активніше входять такі, як участь у міжнародному поділі праці й пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, бо­ротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); за­хист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Нація

Нація (від лат. natio - народ) -тип етносу, соц.-екон. і духовна спільнота людей з певною психо­логією і свідомістю, виникнення яких відбулося історично і яким властива стійка сукупність сутніс-них характеристик. Різні наукові школи пропонують власний соц.-філос. і політико-географ. перелік таких характеристик:культурно-исихолог. особливості людей, об'єднаних спільною долею; мову, звичаї, культуру, релігію; політ, і неполіт. інституції: істо­рію, з якою вони себе ідентифіку­ють; певну територію.

Існують й альтернативні точки зору (П.Сорокін): Н. є штучною конструк­цією, складність і різнорідність якої не дозволяють вбачати у ній стійку сусп. структуру, а процес її тимчасового об'єднання відбу­вається вимушено під впливом сукупної людської діяльності. Проте більшість науковців до сутнісних ознак Н., як правило, відносять спільність території, мови, культури, екон. зв'язків, психічних особливостей, само-ідентифікації тощо.

Важливою особливістю форму­вання Н. є об'єктивний процес утворення нац. д-в у різних фор­мах їх політ, організації і міри са­мостійності (Ф.Енгельс, К.Ка-утський, М.Вебер). На такій ме­тодолог. основі виникла політ. теорія Н., яка трактує останню насамперед як політ, спільноту, котра має власну д-ву або прагне реалізувати своє право на само­визначення і змагається за її ут-ворення чи відродження. Якщо протягом тривалого часу політ. наука Заходу вважала Н. лише ті людські спільноти, які вже мали власні д-ви, то останнім часом до них почали відносити і ті народи. які вели і ведуть боротьбу за їх створення. Отже, політ, теорія визнає Н. як політ, спільноту, яка об'єднує всіх громадян д-ви неза­лежно від їх етнічного, соц. по­ходження, культурно-мовних та ін. особливостей.

1 Це питання поставляється на умовах as is