Geum.ru

Принципи тлумачення конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод

Вид материалаДокументы

Содержание


Врахування загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права
Принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

ВРАХУВАННЯ ЗАГАЛЬНОВИЗНАНИХ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ І ПРИНЦИПІВ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА


Одночасно із застосуванням принципу автономного тлумачення Європейський суд з прав людини намагається інтерпретувати норми Конвенції в контексті загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права. У справі щодо бомбувань у колишній Югославії Страсбурзький суд зауважив, що з урахуванням положень ч. 3 (с) ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів ("Загальні правила тлумачення") під час інтерпретації Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод слід брати до уваги "будь-які відповідні норми міжнародного права, що застосовуються у відносинах між учасниками". Суд також нагадав його позицію, висловлену в справах "Loizidou v. Turkey" та "Al-Adsani v. the United Kingdom", стосовно того, що принципи, закладені в основу Конвенції, не можуть тлумачитися у вакуумі: Суд має брати до уваги будь-які доречні правила міжнародного права та визначати відповідальність Держави згідно з керівними принципами міжнародного права, зважаючи, однак, на особливий характер Конвенції як договору з прав людини. Інакше кажучи, "Конвенція повинна тлумачитися, наскільки це можливо, відповідно до інших принципів міжнародного права, частиною якого вона є".

Показним у розглянутій справі є те, що Суд, визначаючи межі своєї юрисдикції, звернувся не лише до відповідних норм інших міжнародних договорів (зокрема він нагадав про положення ст. 2 Американської конвенції про права та обов’язки людини 1948 року в контексті тлумачення, наданого Міжамериканською комісією з прав людини у справі "Coard et al. v. the United States" (доповідь від 29 вересня 1999 р.), ст. 1 Американської конвенції з прав людини 1978 року, яка визначає юрисдикцію Міжамериканського суду з прав людини, ст. 1 Женевської конвенції про захист жертв війни 1949 року, ст. 2 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року та ін.), але й до коментарів, наданих Комісією з міжнародного права щодо статей 31 та 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, а також до наукової доктрини (у цій справі Суд брав до уваги думки, викладені в книгах Манна "Доктрина юрисдикції в міжнародному праві" (1964) та "Доктрина юрисдикції в міжнародному праві. Двадцять років потому" (1984), Бернхардта "Енциклопедія публічного міжнародного права" (1995, 1997), Оппенгейма "Міжнародне право" (1992) тощо). Це дає змогу зробити висновок, що Європейський суд з прав людини застосовує достатньо широкий інструментарій для пошуку відповідних принципів міжнародного права.

Врахування загальновизнаних міжнародних стандартів як принцип тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, з одного боку, певною мірою конкурує з принципами забезпечення свободи національного розсуду та автономного тлумачення, а з іншого – тісно співпрацює з принципом ефективного та динамічного тлумачення, надаючи Страсбурзькому судові додаткові аргументи у тих випадках, коли він бажає змінити свою прецедентну практику з якогось питання.

Скажімо, у справі "I. v. the United Kingdom", яка стосувалася права транссексуалів на повагу до їхнього приватного та сімейного життя, Європейський суд з прав людини, аргументуючи потребу анулювати застарілі прецеденти у справах "Cossey v. the United Kingdom" та "Rees v. the United Kingdom", заявив таке: якщо раніше, у тому числі у справах Коссі та Різа, Суд робив акцент на відсутності загальноєвропейського підходу щодо визначення конкретних юридичних наслідків зміни статі (утім це, на думку Суду, не є чимось дивним з огляду на велику кількість держав-учасниць Конвенції, правові системи яких істотно відрізняються), то тепер він зважує на міжнародну тенденцію у напрямку юридичного визнання зміни статі, яка з’явилася в останні роки. "Відповідно до принципу субсидіарності, –  зазначено в рішенні Суду, – питання про те, які заходи є необхідними для захисту конвенційних прав, належить в першу чергу до компетенції Договірних Держав і тому практичні проблеми, що виникають у їхніх національних правових системах у зв’язку з юридичним визнанням післяопераційного статевого статусу [транссексуалів], Договірні Держави повинні вирішувати в широких межах національного розсуду. Суд, таким чином, надає меншого значення відсутності чіткого загальноєвропейського підходу до названих юридичних і практичних проблем, ніж ясному та незаперечному доказові триваючої міжнародної тенденції не тільки до поширення соціального визнання трассексуалів, але й до юридичного визнання нової сексуальної ідентичності постоперативних транссексуалів". Як підсумок, у даному випадку, на відміну від попередніх, Суд констатував, що відмова компетентних органів Великої Британії виправити позначку щодо статі заявниці у свідоцтві про народження після операції зі зміни статі, є порушенням ст. 8  і ст. 12 Конвенції. Аналогічні роздуми Суд висловив у справі "Christine Goodwin v. the United Kingdom".

 

ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІНІМАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ ПРАВ І

СВОБОД ЛЮДИНИ


Стаття 53 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплює вельми важливий принцип інтерпретації її норм: "Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є".

Іншими словами, якщо в Конвенції (а так само і в практиці Європейського суду з прав людини) закріплено менші гарантії прав людини, ніж у національному законодавстві, то держава не може, посилаючись на Конвенцію або тлумачення її норм, яке було здійснене Страсбурзьким судом, порушувати чи обмежувати права, передбачені національним правом. Крім того, Конвенція не може служити виправданням для ухилення від виконання державою ширших зобов’язань, відповідно до інших міжнародних угод з прав людини, учасницею яких вона є.

Це вимагає від Європейського суду з прав людини здійснювати глибокий аналіз відповідних норм національного та міжнародного права, як наприклад, у справі "Brannigan and McBride v. the United Kingdom", що стосувалася обмеження права на свободу та особисту недоторканість у зв’язку з надзвичайною ситуацією в країні. Заявники у цій справі звернули увагу Суду на те, що заходи, застосовані державою в порядку ч. 1 ст. 15 Конвенції, не повинні "суперечити іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням". З огляду це, Страсбурзький суд, розглядаючи справу по суті, вивчав окрім положень ст. 15 Конвенції також формальні вимоги ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року щодо необхідності зробити офіційну заяву про наявність надзвичайного стану.

У той же час слід зауважити, що врахування принципу забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини під час інтерпретації Конвенції є особливо важливим, насамперед, у практиці національних судів та інших уповноважених органів, до компетенції яких належить обов’язок забезпечувати реалізацію відповідних норм внутрішньодержавного та міжнародного права на національному рівні.