Geum.ru

Принципи тлумачення конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод

Вид материалаДокументы

Содержание


Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕВНОЇ СВОБОДИ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗСУДУ


Специфіка Європейського суду з прав людини як наднаціонального органу, покликаного здійснювати нагляд за дотриманням державами зобов’язань, взятих ними відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вимагає від нього у кожному конкретному випадку обов’язково враховувати не лише закріплені в Конвенції загальноєвропейські стандарти в галузі прав людини, але й культурні, політичні, соціальні, економічні та інші особливості й реалії країн, яких стосується відповідна справа. Більше того, враховуючи субсидіарну природу своїх юрисдикційних повноважень, Страсбурзький суд постійно проявляє готовність визнавати за державами-учасницями Конвенції прерогативу вирішувати, накладення яких саме обмежень прав і свобод людини є доцільним і доречним за даних конкретних обставин.

Такий підхід Суду знайшов вираження в доктрині меж самостійної оцінки (розсуду) держав-учасниць, яка перетворилася на своєрідний принцип тлумачення положень Конвенції. Сутність цього принципу полягає в тому, що обов’язок застосовувати, тлумачити та конкретизувати норми Конвенції покладаються, у першу чергу, на національні органи. Головне ж завдання Страсбурзького суду полягає у здійсненні контролю за тим, щоб дії держав не виходили за встановлені Конвенцією межі. Іншими словами, національні державні органи хоча й наділені певною свободою в питанні визначення точного обсягу гарантованих Конвенцією прав і свобод, а також конкретних засобів їх обмеження, повинні при цьому неодмінно враховувати принципи, закладені в Конвенції та прецедентному праві Суду.

Для наочності розглянемо позицію Європейського суду з прав людини, висловлену в справах "Barfod v. Denmark" та "Tammer v. Estonia", про які вже йшлося вище.

У першій з них на заявника, котрий опублікував статтю в журналі "Gronland Dansk" у серпні 1982 р., в порядку кримінального судочинства було накладено штраф за образу двох судових засідателів. Таким чином, Страсбурзькому судові належало визначитися з тим, чи було втручання у право на свободу слова заявника "необхідним в демократичному суспільстві" для досягнення легітимної мети – захисту репутації інших осіб та авторитету правосуддя. Як зазначено в рішенні, "Суд наполегливо повторював, що Договірні Сторони до певних меж мають право діяти за власним розсудом в оцінці необхідності та ступеня такого втручання, проте даний розсуд знаходиться під наглядом з боку органів європейського контролю, що розповсюджується як на законодавство, так і на прийняті відповідно до нього рішення, навіть винесені незалежним судом". Далі Суд перевірив, чи було накладене на заявника покарання пропорційним досягненню законної мети, та прийшов до висновку, що в даному випадку порушення ст. 10 Конвенції не мало місця.

Більш докладно на доктрині меж національного розсуду Європейський суд з прав людини зупинився в іншій згаданій справі – "Tammer v. Estonia". Факти цієї справи наступні. Заявник пан Таммер опублікував газетне інтерв’ю з У. Руссаком, котрий допомагав писати мемуари пані Лаанару, другій дружині колишнього естонського політика Е. Савісаара. В інтерв’ю пан Таммер запитав: "Між іншим, чи не відчуваєте Ви, що зробили героя не з тієї людини? Людина, котра розбила чиюсь сім’ю (abielulõhkuja), непідготовлена та безвідповідальна мати, яка покинула власну дитину (rongaema). Вона не кращий приклад для молодих дівчат". За словами У. Руссака, пані Лаанару розповідала про свої відносини з  Е. Савісааром ще в той період часу, коли він знаходився в першому шлюбі, і постійно питала себе, чи не розбила вона його сім’ю. Крім того, вона визнала, що не була гарною матір’ю, як їй хотілося, та замислювалася над тим, чи не сплатила вона надто високу ціну, пожертвувавши дитиною заради кар’єри. Після публікації цієї розмови пані Лаанару в порядку приватного звинувачення порушила кримінальну справу проти заявника, звинувачуючи його в тому, що він задав їй образи, уживши щодо неї слова "abielulõhkuja" та "rongaema". Естонський суд визнав Таммера винним і наклав на нього штраф.

Розглядаючи справу по суті, Європейський суд з прав людини зазначив: "Згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, свобода вираження своєї думки є одним з найважливіших принципів демократичного суспільства… Ця свобода обмежується виключеннями, передбаченими в п. 2 статті 10 Конвенції, яких потрібно суворо дотримуватися. Необхідність застосування обмежень має бути переконливою…

Прикметник "необхідний" у сенсі п. 2 статті 10 означає наявність "нагальної суспільної потреби". У Договірних Державах можуть бути різні критерії в оцінці того, чи існує така потреба, але вони підлягають європейському контролю, що розповсюджується як на законодавство, так і на рішення, в яких воно застосовується, навіть якщо ці рішення прийняті незалежним судом. Таким чином, Суд уповноважений ухвалити остаточне рішення стосовно того, чи є сумісним "втручання" зі свободою висловлювати свою думку, що захищається ст. 10 Конвенції… У межах своєї наглядової юрисдикції Суд… має визначити, чи було втручання у цій справі "пропорційним правомірній меті" та чи були підстави, наведені державними органами влади на виправдання даного втручання, "відповідними й достатніми"… При прийнятті рішення Суд має впевнитися, що національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають принципам, закладеним у ст. 10 Конвенції, і, більше того, що вони базувалися на належному вивченні відповідних фактів… (виділено нами – авт.).

Отже, завдання Суду по здійсненню нагляду полягає не в тому, щоб підмінити собою національні судові органи, а в тому, щоб відповідно до ст. 10, у світлі всієї справи, перевірити рішення, які вони ухвалили згідно з їх баченням справи в межах права власного розсуду…

Враховуючи те, яким чином національні судові органи вирішували дану справу, Суд визначив, що естонські суди повністю визнали, що йдеться про конфлікт між правом поширювати ідеї та репутацією і правами інших осіб. Суд не вважає, що національні органи не змогли належним чином зрівноважити інтереси різних осіб, котрі брали участь у справі. Беручи до уваги право власного розсуду, що належить Договірним Державам, Суд дійшов висновку, що національні органи за даних обставин мали право втручатися в здійснення заявником свого права… Отже, порушення статті 10 Конвенції допущено не було".

Аналіз наведених справ (а так само і багатьох інших) дозволяє зробити висновок, що застосування принципу забезпечення певних меж свободи національного розсуду дозволяє Європейському судові з прав людини тлумачити Конвенцію у максимальній відповідності не лише до загальновизнаних європейських стандартів, але й до конкретних обставин, за яких відбулося обмеження або порушення прав і свобод.

Одночасно, цей принцип викликає і певні зауваження з боку деяких західних дослідників європейського механізму захисту прав людини. У цьому контексті цікавими видаються роздуми британського правознавця Дж. Макбрайта, який зауважив, що потреба в доктрині меж самостійної оцінки (розсуду) пояснюється наднаціональною роллю інститутів Ради Європи; вважається, що ті, хто приймали й переглядали судове рішення на національному рівні, можуть краще зважити на особливості й вимоги конкретної ситуації. На його думку, ця доктрина, по суті, дорівнює презумпції відповідності дій держави обов’язкам, викладеним у Конвенції, "а її потенційний ефект може зменшити вагу тесту на пропорційність. Зазначене становить лише можливість, оскільки, як відомо, Конвенція застосовується по-різному, і презумпція відповідності [як і будь-яка презумпція] може бути спростована. Однак деяке послаблення жорстких вимог щодо пропорційності обмеження права чи свободи видається невідворотним, бо Суд схилив шальки терезів на користь обмежувальних заходів. Зрозуміло, що цю доктрину також вітають як таку, що відкриває можливість прагматично реагувати на межі конфлікту між позицією суду та позицією держави-учасниці. Це потенційно збільшує тягар доведення для сторони, котра воліє притягти державу до відповідальності в міжнародному судовому органі, та водночас потребує від держави менше виправдань; тобто саме заявник має довести, що посягання на його гарантоване право насправді мало місце і що у світлі доктрини [меж національного розсуду] воно було диспропорційним. За таких умов не дивно, що [цю] доктрину часто критикували як відмову від відповідальності та як відхід від справді об’єктивних стандартів. Ще одне питання виникає стосовно того, чи цього справді вимагає наднаціональний характер розгляду скарги в Суді; адже, якщо під сумнівом опиняється перевищення меж самостійної оцінки (розсуду) національними органами, Суд має зробити власні висновки щодо пропорційності оскаржуваних заходів. Утім, доктрина залишається однією із сталих складників механізму Конвенції, і щось не схоже, щоб новий, створений відповідно до Протоколу № 11 Суд, з необмеженим правом доступу до нього фізичних осіб, схилявся на користь відмови від неї".

Звичайно, застосування доктрини меж національного розсуду природно викликає деякі складнощі у визначенні точного змісту конвенційних норм під час їх тлумачення та застосування й вимагає від Європейського суду з прав людини виваженого підходу в даному питанні, оскільки надмірне розширення сфери оцінки національних органів влади може призвести до можливих зловживань, у той час як необґрунтоване звуження їхньої компетенції – до усунення національних органів влади від реальної участі у вирішення спорів, які фактично їм підвідомчі.

У будь-якому разі, визнання цієї концепції не повинно сприйматися національними органами, у тому числі судами, як заохочення до надто вільної оцінки допустимості обмежень прав і свобод. При реалізації своїх повноважень у межах доктрини свободи національного розсуду держави мають звертати увагу на ті стандарти, які знайшли вираження в Конвенції та прецедентах Європейського суду з прав людини. Це убезпечить національні органи від визнання їхніх рішень при розгляді справи в Страсбурзі такими, що не відповідають положенням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.