І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)
| Вид материала | Реферат |
- Реферат науково-практична робота "Визначення показань І строків до релапаротомії при, 617.55kb.
- І.І. Петренко (Реферат, Зміст, рр. 1 1 5, Висновки), 42.77kb.
- Л. Д. Пляцук (реферат, вступ, висновки), 483.98kb.
- Міністерство науки І освіти україни національний транспортний університет, 787.42kb.
- Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України, 5515.57kb.
- Висновки, 517.78kb.
- Висновки до І розділу, 583.23kb.
- Самостійна робота для студентів з курсу «Фінанси підприємств», 31.82kb.
- Самостійна робота для студентів групи бс – 71 з курсу «Касові операції», 24.36kb.
- Висновки до першого розділу, 399.32kb.
Розділ 3 ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК В НОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ УМОВАХ
3.1 Роль організаційних інновацій у формуванні економіки знань
В теорії „економіки, що базується на знаннях” (knowledge-based economy) організаційні інновації є серцевиною аналізу процесів, що проходять на рівні інноваційних мереж. Організаційні інновації і взаємодія між учасниками інноваційного процесу розглядаються як ключовий фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, які розвивається найбільш успішно в мережах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання.
Значення цих проблем особливо зростає в умовах прискорення євро- інтеграційних процесів в Україні. Дослідження цих проблем також викликане необхідністю аналізу чинників, пов’язаних з формуванням „випереджальної” моделі розвитку в умовах формування економіки знань [1].
Економіка знань, про формування якої заявлено у Стратегії соціально-економічного розвитку України, базується на національних інноваційних системах, основною функцією яких є створення, розповсюдження та використання нових технологій та економічно корисних знань як в межах окремих мереж і кластерів, так і в межах регіонів і країни в цілому [42; 43]. Таким чином, в умовах сучасної економіки, для якої характерне загострення глобальної конкуренції, ведучим чинником технологічного розвитку стають організаційні інновації.
Для підтвердження даної тези звернемося до інноваційної стратегії Великобританії, яка проголосила створити до 2010 року найбільш динамічну у Європі економіку знань. Так, у розділі „Чинники економічної ефективності Великобританії” цієї стратегії підкреслюється, що „здатність поглинати і використовувати знання визначає можливості фірм включати їх у нові продукти, процеси або послуги, що залежить від людей, які створюють знання, управляють бізнесом і впроваджують інновації. ...Незначна кількість фірм систематично використовує методи управління людським ресурсом, пов'язані з ефективними відносинами службовців і культурою організації виробництва; ...макроекономічна нестабільність у минулому, слабкі здібності і слабкі корпоративні стратегії – усе це впливає на низькі рівні інноваційних витрат. ...Інвестиції в інновації потребують доступу до фінансових ресурсів, але порівняно низькі рівні інноваційних витрат, ймовірно, більш пов’язані з відсутністю стимулів і умінням здійснювати інновації, чим з недостачею коштів, хоча деякий розрив між попитом і пропозицією на фінансові ресурси існує. ...Важливими засобами доступу до знання є мережі і співробітництво” [44].
Як бачимо, це загалом проблеми організаційно-економічні і характерні вони не тільки для України. Розробники ж інноваційної стратегія України, не враховуючи, „що світовий життєвий простір вже майже повністю освоєний і можливості його перерозподілу досить обмежені” [45, с.4], традиційно фокусуються на фінансуванні масштабних „критичних” технологій, які в умовах усе більш зростаючої глобальної конкуренції можуть принести країні масштабні збитки. Однак, разом з проривними „критичними” технологіями, нашу економіку зможе підтримати масове впровадження еволюційних „покрокових” інновацій, що закладе підґрунтя для утвердження економічної моделі „випереджального типу”, внутрішніх чинників розвитку якої на сьогодні, на жаль, не існує. Необхідність такої політики обумовлюється не тільки відсутністю фінансових ресурсів, а й тим фактом, що уже сьогодні „направление развития и превалирующая концепция технологического прогресса все больше отходят от понятия «большой науки», одержимой тем, чтобы добиться максимальных размеров, объемов, скоростей; вместо этого происходит движение к такой концепции технологии, при которой во главу угла ставятся диверсификация, эффективность и оптимальная увязка множества функций” [39, с.356].
Досвід розвинутих країн свідчить, що потенційно конкурентоспроможні мережі і кластери існують у кожному регіоні і реалізація кластерних стратегій, відмова від методів прямого управління та всебічна підтримка органами виконавчої влади інтеграції виробництва з регіональними університетами здатна не тільки змінити ситуацію на краще, але й вивести регіони на вищі рівні міжнародної конкуренції. Так, М. Портер підкреслює, що „региональная политика будет более эффективной, если она последует наращиванию отдельных кластеров. То, что служит притягательным центром для кластера, - университеты, исследовательские лаборатории, специализированная инфраструктура или резерв рабочей силы – имеет гораздо больший эффект, чем субсидии” [13, с.714].
Отже, утвердження „випереджальної” моделі інноваційної економіки неможливе без проведення кардинальних змін у всій системі науки і освіти, перш за все, з точки зору її переорієнтації на вирішення фундаментальних і прикладних проблем конкурентноздатності національної економіки. Але, головною помилкою нашої інноваційної стратегії, а в результаті і національної доктрини розвитку освіти, залишається традиційне ще з радянських часів поклоніння вузькому технологічному детермінізму: „Успішно функціонувати в інноваційній економіці людина на зможе без відповідної технологічної готовності. Тут надзвичайно важливим, а можливо і головним напрямком модернізації є його інформатизація” [32, с.38].
Однак, досвід розвитку передових ринкових економік привів до більш широкого і більш прагматичного розуміння „технологічної готовності”. Як правило, роль системи науки і освіти в досягненні високої конкурентоспроможності економіки розглядається у цих країнах як результат об’єднання досягнень наступних трьох первинних областей сучасного знання: природничих і інженерних наук; гуманітарних і суспільних наук; а також наук мистецьких. Але, на відміну від перехідних економік, у розвинутих ринкових системах все більше зростають вимоги до наукового знання, яке повинно перетворюватися у технології, незалежно від того, у якій сфері воно створюється.
Знання ефективно застосовується на практиці, коли воно стає технологією, що на грецькій мові означає мистецтво або уміння („techne”) і практика („logos”), тобто, „практичне мистецтво”. Виходячи з такого розуміння, поняття „технологія” відноситься не тільки до природничих і інженерних наук, які генерують фізичну технологію, тобто, способи управління природним світом. Гуманітарні і суспільні науки повинні створювати організаційні технології, тобто, способи управління соціально-економічними процесами, а безпосередньо мистецтво генерує „естетичні” (із древньогрецької – „задихатися”, „переповнятися задоволенням”) технології або технології дизайну, тобто, способи маніпулювання людським серцем і душею, з метою досягнення стану, який греки називали „космосом”, або відчуттям справедливого упорядкування чисельних елементів зовнішнього світу [46]. Таким чином, поряд з фундаментальними дослідженнями, прикладна роль науки полягає у створенні таких товарів і послуг, які б „перехоплювали подих” у споживача. Подібної взаємодії у нашій науковій системі не існує.
Із вищесказаного стає зрозумілим, що рівень економічної науки і освіти у нашій країні у цілому не відповідає вимогам глобальної економіки знань. Особливо це відноситься до регіональних університетів, які, переважно, мають менше можливостей з точки зору як розвитку матеріальної бази, так і якісної підготовки наукових кадрів. Зрозуміло, також, що без державної підтримки існуючу ситуацію важко буде змінити у близькому майбутньому на краще.
У розвинутих країнах спеціалізація регіональних університетів, як правило, відповідає галузевій спеціалізації регіону, завдяки чому між наукою і виробництвом налагоджене плідне співробітництво. В Україні також не існує інших суспільних інститутів окрім регіональних університетських комплексів, які б мали такі тісні наукові зв’язки з місцевими підприємствами, знали їх „слабкі місця” і готували для них фахівців, здатних ефективно вирішувати проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки.
Зрозуміло, що технологічні інновації – головний чинник міжнародної конкурентоспроможності національних підприємств. Але, на відміну від організаційних інновацій попит на них є похідним від попиту на продукцію підприємств, а отже з розвитком ринкової економіки буде зростати і фінансування відповідних наукових напрямків за рахунок виробництва. В той же час, в умовах стабільного розвитку фірми, як правило, не зацікавлені у проведенні організаційних змін, особливо тих, що базуються на трансфері знання, створеного сторонніми організаціями. Крім того, національні підприємства можуть отримувати і іноземні технології й обладнання. Однак, згідно теорії „дифузії інновацій” для масового впровадження і ефективного використання іноземних техніки і технології, а тим паче для комерціалізації власних досліджень і розробок необхідно створити відповідні соціально-економічні, організаційні і навіть психологічні умови, а також впровадити відповідні механізми залучення фінансових ресурсів. І перш за все, необхідно створити таку систему національних і регіональних інновацій, яка б приваблювала конкуруючі фірми підтримувати і фінансувати діяльність регіональних університетів [13, с.178].
У той же час, підприємства повинні пам’ятати, що в умовах швидких змін зовнішнього середовища організаційні інновації є засобом стабільного динамічного розвитку. Про це постійно нагадує у своїй праці М.Портер, а Л. Едвінссон і М. Мелоун, посилаючись на історію поглинання компанією „Ай-Бі-Ем” фірми „Лотус”, підкреслюють наступне: „Решая проблемы, связанные с внедрением новых технических средств и удовлетворением растущих потребностей покупателей, компании пришли к осознанию того факта, что им не удастся осуществить долгосрочные стратегические программы без коренной перестройки организационных структур” [39, с.442].
У цілому, виходячи з вищесказаного, з метою наближення економічної науки до проблем прискорення інноваційного економічного розвитку хотілося б запропонувати наступну функціонально-цільову систему наукових досліджень, яка дозволить наблизитися до нової концепції технології, „при которой во главу угла ставятся диверсификация, эффективность и оптимальная увязка множества функций” [Там же, с.356].
Необхідно, на нашу думку, по-перше, розробити загальну „нормативну” економічну теорію інноваційного розвитку, яка б відповідала принципам функціонування глобальної економіки знань і базувалася на досвіді розвинутих економік, а тому могла служити орієнтиром стратегічного розвитку країни і не дозволяла нам, при умові її реалізації, залишитися осторонь глобальних процесів; по друге, – „позитивну” теорію, яка б базувалася на особливостях перехідної індустріальної системи і враховувала стан і структуру економіки України; і , по-третє, що безпосередньо відноситься до регіональних університетів і їх інноваційних структур, - проведення різноманітних прикладних „кейс досліджень”, які б, базуючись на вказаних вище фундаментальних наукових напрямках, досліджували особливості відповідних регіонів і слугували підґрунтям для постійного коригування перших двох напрямків економічних досліджень.
Подібна структура системи економічного знання буде враховувати ефект „зворотного зв’язку”, без якого дослідження, що проводяться державними академічними інститутами, напевне, перетворяться в відірване від життя теоретизування, що в умовах обмежених фінансових ресурсів буде дуже дорого коштувати країні. Але такий підхід вимагає кардинального перегляду як структури, обсягів і напрямків фінансування науки, так і критеріїв оцінки рівня наукових досліджень в усіх ланках системи економічного знання. Зрозуміло, що реалізація даних напрямків не повинна бути лінійною і поетапною, а здійснюватися паралельно, бути інтерактивною системою, що зможе привести до створення функціональних мереж і заложити підґрунтя для формування національної системи інновацій з деякими елементами регіональних інноваційних систем у адміністративних центрах, які активно включаться в дослідження і розробки.
Складність проведення регіональних досліджень, а отже, і створення мереж полягає у неможливості широкого копіювання досвіду. Так, одна із найбільш спірних дискусій відносно сучасного регіонального економічного розвитку пов’язана з тим, як економіка знань функціонує у менш успішних регіонах. У цілому теорія „нової економіки” попервах розроблялася, посилаючись на розвиток таких „зразкових” регіонів, як Кремнієва долина у США, Кембридж у Великобританії і Кембридж у США. Проте, високо технологічні промислові комплекси, що характеризують ці зразкові регіони, рідко існують у менш успішних регіонах, особливо у старих промислових районах Європи. Але, не враховуючи цього факту, більшість академічних досліджень сфокусувалося на пошуках у цих районах різноманітних рис таких комплексів; вони „виявляли” такі риси і приходили до висновку, що менш успішні регіони знаходяться на шляху поліпшення їхнього функціонування. Логіка подібних досліджень підказувала і відповідний висновок - „рецептом” для периферійних регіонів в досягненні їх мети, тобто процвітання, є імітування моделей розвитку більш успішних регіонів. Проте, критичний аналіз такого ”інституціонального запозичення” показав, що менш успішні регіони знаходяться в „стані наздоганяючих” (catching-up position) по причині використання зразковими регіонами комплексу (а не окремих елементів) властивих тільки їм спеціалізованих факторів, що загалом робить копіювання інституціональних трансформацій марним заняттям.
Таким чином, освіта стає центральною ланкою економіки знань, а „навчання” („learning”), або отримання здібностей - головним засобом індивідуального і організаційного розвитку. Останнє не є якоюсь далекою перспективою. Уже сьогодні університетами багатьох країнах світу здійснюється підготовка фахівців з „менеджменту знання”, на яких усе більше зростає попит на ринках праці. Подібні тенденції необхідно враховувати і нашим університетам, які почнуть стикатися із проблемою, коли студенти зажадають не тільки формальної освіти і уміння здобувати і додавати нове теоретичне й аналітичне знання, а все більше будуть готові платити за свої здібності оперувати кодифікованим і неявним знанням.
Управління знанням – це не окремо узятий програмний продукт по підтримці бази даних, це стратегія управління державою, регіоном, підприємством, орієнтована на розвиток і максимальне використання свого інтелектуального потенціалу [47, с.85]. Тому організація такого учбового процесу набагато складніша ніж просто здобування формальної освіти. Тут на перше місце виходить принцип "навчання - через практичну діяльність" (“learning-by-doing”). Основне завдання подібного процесу навчання – це, з одного боку, перетворення формального знання в здібності, а з іншого –апробація отриманих навичок на практиці, де відкриває нове знання. Іншими словами, традиційні підходи змінюються принципами інноваційної освіти. Але перехід на принципи інноваційної освіти можливий лише при умові, коли одним із найважливіших напрямків організаційних інновацій на підприємствах стане тісне і неформальне співробітництво з навчальними закладами як засіб підвищення „базової компетенції” (core competence) і удосконалення менеджменту для впровадження нових технологій. Наступним кроком пристосування до реалій глобальної економіки знань повинно стати об'єднання в інноваційні мережі, в яких інтерактивне (діалогове) навчання буде охоплювати не тільки учбові заклади і виробників, але й споживачів товарів та послуг.
3.2 Перспективи розвитку національної інноваційної системи в Україні
Як відзначалося раніше, в теорії „економіки знань” організаційні інновації є серцевиною аналізу процесів, що проходять на рівні інноваційних мереж і систем. Організаційні інновації і взаємодія між учасниками інноваційного процесу розглядаються як ключовий фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, які розвивається найбільш успішно в національних інноваційних системах (НІС), у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. Ключовими факторами розвитку такої економіки розглядаються інвестиції у дослідження і розробки, освіту, підготовку кадрів та структури менеджменту. У цій моделі підкреслюється також зростання ролі держави у розвитку і підтримці бази знань.
Основними проблемами формування і розвитку НІС в Україні є: відсутність стратегії переходу України до інноваційної моделі розвитку, недосконалість нормативно-правової бази регулювання інноваційної діяльності, неефективність адміністративно-організаційної структури управління науково-технічною та інноваційною діяльністю, недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, неефективне використання наявних фінансових та інвестиційних ресурсів для реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, вимогам інноваційного розвитку, повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції та інфраструктури інноваційної діяльності [48].
В останні десятиліття підприємницька діяльність в значній мірі обумовлюється економічними, політичними та технологічними чинниками глобалізації економіки та посиленням конкуренції на міжнародних ринках. З іншого боку, поєднання таких чинників розвитку глобалізації як прискорення темпу інновацій і змін, викликаних посиленою конкуренцією на багатьох ринках товарів і послуг, сприяло посиленню широкого співробітництва як між корпораціями, так і між ними та іншими учасниками інноваційного процесу.
По суті, багато із великих процвітаючих корпорації світу не є ні розробниками, ні власниками того, що зробило їх могутніми. Те, чому вони зобов'язані своєю величчю, було отримано через механізм співробітництва [16, с. 7]. Традиційна модель поводження ТНК, при якій інноваційні продукти створювалися в основному в країні походження, а потім експортувалися в закордонні філії, поступається місцем більш раціональному територіальному розміщенню дослідницьких робіт з переносом частини розробок у країни, де кращі умови для їхнього проведення, або де є дешеві і досить кваліфіковані кадри.
З середини 90-х років ХХ століття центральною проблемою управління інноваційними процесами стає розвиток партнерства між фірмами у межах промислових кластерів. Створення кластерів може принести значні вигоди як бізнесу, так і економіці у цілому. Вони включають [26]: зростання рівня досвіду, що забезпечує компанії більшою глибиною відносин в їхніх ланцюгах постачання і забезпечує потенціал міжфірмового навчання і співробітництва; здатність фірм реалізувати ефект масштабу завдяки більш широкій додатковій спеціалізації виробництва в межах кожної фірми, спільній закупівлі сировини для отримання оптових знижок, або спільному маркетингу; зміцнення суспільних й інших неформальних зв'язків, що ведуть до створення нових ідей і нових підприємств; поліпшення інформаційних потоків в межах кластера, наприклад, використовуючи постачальників фінансових послуг.
Створення кластерів - один із ключових факторів економічного зростання в районах, містах і регіонах. Проте, прийняття кластерного підходу не є єдиним шляхом стимулювання регіонального економічного зростання. Неформальні мережі, розвиток ланцюгів постачання і поліпшення здібностей робочої сили - усі ці чинники впливають на поліпшення конкурентноздатності і прискорення зростання [Ibidem].
Тому із середини 90-х рр. ХХ ст., поряд із теорією промислових кластерів, набуває поширення концепція інноваційних мереж, як засобу створення та розповсюджується знання. Поява цієї нової форми взаємодії та розвитку бізнесу пов’язана з тим, що сучасні технічні рішення характеризуються зростаючою взаємозалежністю між різнорідними агентами і областями знання. Ні одна фірма не може самостійно розробляти усі необхідні технології, а тому, фірми шукають доступ до зовнішніх джерел знання. У цих умовах інноваційні мережі отримують суттєве значення як засіб координації процесів промислових досліджень і розробок [49, р.2].
Інноваційні мережі - не база даних, якою користуються споживачі, це комплекс, який у змозі ініціювати синергетический ефект. Це не просто географічна область, а організаційна структура, комплексна система підтримки економічної і технологічної взаємозалежності. Ця ідея стає центральною у так званій теорії „економіки, що базується на знаннях”, яка організаційні інновації і взаємодію між учасниками інноваційного процесу розглядає як ключовий фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, що розвиваються найбільш успішно в мережах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. Мережі є не тільки засобом координації процесу розподілу ресурсів, але вони також впливають і на їх створення [Ibidem, р.13] завдяки тому, що в мережах співіснують конкуренція і співробітництво|кооперация| між фірмами й іншими інноваційними організаціями [50].
Інноваційні мережі стали стійким організаційним явищем у промислових інноваційних процесах. Проте, в економічній теорії вони розглядалися тільки як тимчасове явище між ринками й ієрархічною організацією в межах фірми. Основний центр традиційного неокласичного аналізу зосереджувався тільки на зниженні науково-дослідних витрат у межах мережі. Тільки з виникненням еволюційної економіки з її орієнтацією на знання в центрі уваги дослідників стали зв’язки між агентами інноваційних мереж [51, р. 2].
Створення мереж приймає різні форми, найпростішими серед яких є формальні і неформальні мережі. Але, дослідники усе частіше аналізують інституційні структури на рівні національної економіки, у межах яких здійснюються інноваційні процеси і відбувається специфічна взаємодія між різними учасниками цих процесів. Подібні мережі отримали назву національних інноваційних систем. Згідно Люндваллу і Нельсону основною функцією національних інноваційних систем є створення, розповсюдження та використання нових технологій та економічно корисних знань як в межах окремих мереж і кластерів, так і в межах регіонів і країни в цілому [50; 52].
Аналіз тенденцій в розвинутих економіках знання викликав необхідність перегляду головних напрямків економічної науки, її теорій і моделей, які не відповідають політичним і соціально-економічним реаліям сучасного суспільства. З іншого боку, економісти були зайняті пошуком адекватних економіці знань чинників зростання, що привело до широкого аналізу як методологічного підґрунтя сучасного типу економічного зростання так і відповідності цих чинників потребам економіки, та постійного моніторингу за ефективністю відповідних засобів економічної політики. Традиційні "виробничі функції" сконцентровані на праці, капіталі, матеріалах і енергії; знання і технологія для них – це фактори зовнішнього впливу на виробництво. Тому з’явилися нові підходи і методи, які дозволяють включити знання в виробничі функції більш безпосередньо. Згідно неокласичної виробничої функції, віддача в економіці зменшується по мірі збільшення в ній капіталу, проте, ефект може бути змінений потоком нової технології. Інвестиції в знання можуть збільшити продуктивну можливість інших показників виробництва, а також перетворити їх у нові продукти і процеси. І оскільки ці знаннємісткі інвестиції характеризуються зростаючою віддачею - вони є ключовими для довгострокового економічного зростання [40, p. 12].
Наступним кроком до розробки теорії "національних інноваційних систем" стали зміни в традиційній моделі інновацій. Неокласична теорія вважала що інновації є процесом відкриття, який розвивається через фіксовану і лінійну послідовність фаз. З цієї точки зору, нововведення починається з нового наукового дослідження, розвиваючись послідовно через етапи розробки продукту, виробництва і маркетингу, і завершується успішним продажем нових продуктів та їх обслуговуванням.
Перегляд цієї моделі привів до розуміння, що ідеї для нововведення можуть витікати з багатьох джерел, включаючи нові виробничі можливості і вивчення ринкових потреб. Нововведення може приймати багато форм, включаючи покрокові поліпшення існуючих продуктів, використання технології входження на нові ринки і використання нової технології, щоб обслуговувати існуючий ринок. І цей процес не зовсім лінійний. Нововведення вимагає суттєвих зв'язків серед різних учасників інноваційного процесу (фірм, лабораторій, академічних інститутів, університетів і споживачів), а також необхідний зворотний зв'язок між наукою, інжинірингом, розробкою продукту, його виробництвом і маркетингом [Ibidem, p. 15]. Інновація, таким чином, є результатом численної взаємодії спільноти акторів і установ, які разом формують так звані „національні інноваційні системи”, які все більше розширюються за національні кордони, стаючи міжнародними.
Сьогодні не існує єдиного визначення національної інноваційної системи. Наприклад, у праці ОЕСР [53, p. 10] приводяться такі визначення національної інноваційної системи:
- це мережа інститутів у суспільному і приватному секторах, чия діяльність і взаємодія вводить, імпортує, модифікує і розсіює нові технологій;
- це елементи і зв'язки, що взаємодіють у виробництві, дифузії і використанні нового і економічно корисного знання, яке розташоване в межах країни;
- це набір інститутів, чия взаємодія визначає інновативний стан національних фірм;
- це національні інститути, структура їх стимулів і їхньої компетенції, що визначають темпи і напрямок технологічного навчання у країні;
- це набір чітких установ, які спільно й індивідуально сприяють розробці і дифузії нових технологій, і які забезпечують умови у межах яких, уряди формують і здійснюють політику з метою впливу на процес інновацій. Як такі вони є системою взаємозалежних установ по створенню, завантаженню і трансферу знання, здібностей і умов, що визначають нові технології.
Всі ці визначення, до яких прийшли різні дослідники, мають єдину основу – це взаємодія між різноманітними учасниками інноваційного процесу. Згідно цих підходів нововведення є результатом складної взаємодії між різними акторами й інститутами. Технічні зміни не відбуваються у цілком лінійній послідовності, а здійснюються через цикли зворотного зв'язку в межах цієї системи. У центрі цієї системи знаходяться фірми, шляхи і методи, якими вони організовують виробництво і нововведення, а також канали, якими вони отримують доступ до зовнішніх джерел знання. Цими джерелами можуть бути інші фірми, суспільні і приватні дослідні інститути, університети або установи передачі знання - регіональні, національні чи міжнародні. У такій системі інноваційна фірма розглядається як оператор, що обслуговує та формує діапазон спільних підприємств і закритих зв'язків між постачальниками і клієнтами у межах складної мережі фірм й інших установ, які співробітничають і конкурують між собою.
Створення і розвиток національних інноваційних систем активно підтримується державою, зокрема, у країнах ОЕСР і ЄС. Загальною формою такої політики|политики| є механізми, шо поєднують групи фірм із дослідницькими центрами й університетами|университетский|. Один із прикладів – Голландська BTS (Business Oriented Technology Collaboration Scheme), яка була започаткована у |запущенная,начинаться|1997 році, яка фінансувала до 37.5% з витрат партнерських |совместные| проектів. Найбільш відомою національною програмою співробітництва|кооперации| в Європі є Датська мережна програма. Активний маркетинг цієї програми Датським технологічним інститутом привів|лидировал,вел| до широкого використання моделі в інших країнах, наприклад Португалії, Іспанії, Великобританії й Ірландії, які пристосували її до своїх власних вимог [12]. Датська система інновацій (DISKO) - трьох літній науково-дослідницький проект, що був профінансований Міністерством бізнесу і промисловості і започаткований групою IKE у січні 1996 року. Безпосередня мета проекту - збільшити знання про Датську систему інновацій і надати політичному процесу у Данії міцне аналітичне підґрунтя. Проект складався із 5 модулів, що відповідають різним рівням агрегації: рівень фірм; міжфірмовий рівень; поєднуючі інститути; національний рівень; національна політика [54].
Важлива роль в розвитку національної інноваційної системи відводиться формуванню державою різних чинників, що сприяють підвищенню інноваційної активності учасників цієї системи. Так, сферами впливу держави в інноваційній системі Великобританії визначено [44, р. 19-20]:
Можливість поглинати і використовувати знання визначає здатність фірми перетворювати знання на прибуткові товари і послуги. Ця здатність залежить від інвестицій у людський і фізичний капітал і гнучкості стратегії фірм, культури й організації, що відповідають змінам у зовнішньому середовищі. Уряд фінансує і готує кваліфіковані кадри, а також забезпечує розвиток освіти.
Регуляторний режим впливає на можливості і структуру стимулів для нововведень. Уряд і його відповідні структурні підрозділи встановлюють цей режим у партнерстві з локальними і міжнародними структурами.
Конкурентний режим, який уряд допомагає створити, може видалити перешкоди для входження фірм в галузі і ринки. Від ступеня, інтенсивності і природи конкуренції залежить, які нововведення будуть мати успіх на ринку.
Доступ до фінансових ресурсів, оскільки всі інвестиції в нові продукти, послуги або процеси повинні бути заздалегідь вкладені у виробництво. Уряд впливає на цю можливість, встановлюючи макроекономічні умови, а також через діапазон фіскальних заходів.
Джерела нового технологічного знання, як, наприклад, база науки і проектування, що в основному фінансуються урядом, а також розробки, а відіграють важливу роль у формуванні інноваційних систем.
Мережі і співробітництво. Фірми покладаються на ряд джерел знання як ресурс інноваційного процесу. Мережі допомагають їм мати доступ до цих джерел, а уряд може створити відповідні умови, що полегшують цей доступ.
Клієнти і постачальники. Вимоги клієнтів і постачальників здійснюють тиск на фірми, щоб вони поставляли товари і послуги кращої якості. Уряд є одним із основних споживачів товарів і послуг.
Отже розбудова національних інноваційних систем є дуже складною проблемою. Посилена конкуренція на сучасному етапі глобалізації економіки привела до зростання ролі організаційних інновацій і взаємодії між учасниками інноваційного процесу, які стають ключовим фактором зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, і які розвивається найбільш успішно в інноваційних системах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. Інноваційні системи розглядаються як важливий координаційний інструмент міжфірмової передачі знань та розповсюдження технологічних інновацій, створюючи унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу. Тому цей процес потребує особливої уваги з боку уряду, який повинен об’єднати інтереси різних учасників інноваційного процесу заради створення ефективної національної інноваційної системи.
.
Висновки
Таким чином, розглянуті чинники і еволюція процесу глобалізації економіки вказують на необхідність подальшого аналізу проблем і протиріч цього феномену. Головними із питань, що стоять сьогодні перед Україною є наступні: як діяти країні, яка відстала від передових націй, в умовах, коли уже не кон’юнктура світових ринків, а стратегія у геоекономічному просторі визначає успіх і виживання цілих національних анклавів, та чи є надія перебороти існуючий розрив за роки і десятиліття, а не покоління?.
Один із стратегічних напрямків, що дозволяє прискорити економічне зростання у довгостроковій перспективі, пропонують європейські науковці. Аналізуючи поточний стан глобальної економіки, вони підкреслюють необхідність врахування зростаючого тиску конкуренції та змін у інноваційному процесі, який значно прискорився у сучасних умовах. Зміни в цих двох важливих параметрах економічного зростання мають важливий сенс для державної політики, особливо для інноваційної політики на регіональному, національному і європейському рівнях, оскільки, сьогодні ключовим чинником економічного процвітання стають не наявна база знань, не можливості доступу до інформації як такі, а здатність економічних агентів використовувати їх оптимально, швидко пристосовуючись до будь яких змін в ринкових умовах, і розвиваючи нові можливості, коли наявні переваги стають застарілими.
Однак, як свідчить проведений вище аналіз, головною проблемою, що стоїть перед науковцями, політиками і урядовими структурами нашої країни, стає не тільки розробка і реалізація чинників, здатних прискорити розвиток інноваційної економіки. Необхідні заходи і інструменти державної економічної політики, здатні сформувати „випереджальну” модель інноваційного розвитку, притому, - до моменту утвердження наступного етапу глобалізації – супратериторіальності. Тобто, всі ці заходи можливо буде здійснити тільки до моменту зміни ролі самого інституту держави, у період, коли вона ще зможе утримувати економічний, інформаційний, правовий, соціальний, політичний і культурний простір країни від їх входження у відповідні глобальні простори розвинутих “країн-систем”.
Всі ці проблеми можна вирішити завдяки утвердженню інноваційної моделі зростання, яка дозволяє підтримувати стабільний розвиток економіки і потребує дієвої державної політики у цій сфері, що особливо необхідно в умовах вичерпання інерції екстенсивного зростання економіки України. Але, економічна теорія у тому стані, в якому вона існує сьогодні в Україні, виходить зовсім не з нормативних міркувань і не з позитивного аналізу достатньо великого досвіду трансформаційних перетворень, а з фрагментарних уявлень, що, як правило, мають корені в західних поглядах на ринкову економіку та демократичну державу.
Сьогодні однією із найважливіших проблем економічної науки повинні стати тенденції розвитку сучасного етапу світової цивілізації та особливості їх прояву в перехідній економіці України. Їх аналіз дозволить виявити шляхи переходу до постіндустріального суспільства на основі поєднання ресурсів індустріального розвитку з чинниками «нової економіки».
В умовах безперервних трансформаційних процесів необхідна розробка такої моделі соціально-економічного розвитку, яка б базувалась на принципах “економіки знань”, а також утвердження такої стратегії розвитку, яка б допомагала підтримувати в країні постійні дослідження та інновації необхідні для створення нових продуктів та відкриття нових ринків шляхом виробництва, розповсюдження і використання нових економічно корисних знань. Отже “нову економіку” необхідно пов'язувати не із роллю інформації і розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, а із здатністю економічних систем створювати, розповсюджувати і продуктивно використовувати економічно ефективні знання.
Існує дві альтернативні моделі економіки знань, які відповідають подібному розумінню “нової економіки” і доповнюють одна одну. ОЕСР розвиває концепцію, що отримала назву “економіки, що базується на знаннях” (“knowledge-based economy”). Під цим поняттям розуміється економіка, яка безпосередньо базується на виробництві, розподілі і використанні знань і інформації. Цей підхід використовує ідею ендогенної теорії зростання, згідно якої знання і технології є ведучими чинниками продуктивності і економічного зростання. Ключовими факторами розвитку такої економіки розглядаються інвестиції у дослідження і розробки, освіту, підготовку кадрів та структури менеджменту.
Ряд розробок, зокрема, у межах програми “Цільових соціально-економічних досліджень” (TSER), що фінансується ЄС, розвиває концепцію, яка отримала назву “економіки навчання” (“learning economy”). На відміну від попереднього цей підхід виходить із того факту, що сучасний етап глобалізації економіки характеризується зростаючим темпом технологічних змін і інновацій. Коли зміст знання змінюється швидко, то тільки той, хто бере участь у його створенні може одержати доступ до нього. Таким чином, “краще говорити про „економіку навчання”, ніж "економіку, що базується на знаннях" з того часу як високий темп змін означає, що спеціалізоване знання стає менш довговічним ресурсом і що саме здатність навчатися і пристосовуватися до нових умов все більше визначає ступінь продуктивності індивідуумів, фірм, регіонів і країн.
Економіка знань, про формування якої заявлено у Стратегії соціально-економічного розвитку України до 2015 року, базується на національних інноваційних системах, основною функцією яких є створення, розповсюдження та використання нових технологій та економічно корисних знань як в межах окремих мереж і кластерів, так і в межах регіонів і країни в цілому. Таким чином, в умовах сучасної економіки, для якої характерне загострення глобальної конкуренції, ведучим чинником технологічного розвитку стають організаційні інновації.
Основними проблемами формування і розвитку НІС в Україні є: відсутність стратегії переходу України до інноваційної моделі розвитку, недосконалість нормативно-правової бази регулювання інноваційної діяльності, неефективність адміністративно-організаційної структури управління науково-технічною та інноваційною діяльністю, недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, неефективне використання наявних фінансових та інвестиційних ресурсів для реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, вимогам інноваційного розвитку, повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції та інфраструктури інноваційної діяльності.
Створення і розвиток національних інноваційних систем активно підтримується державою, зокрема, у країнах ОЕСР і ЄС. Сферами впливу держави на розвиток національної інноваційної системи можна визначити: можливість поглинати і використовувати знання; регуляторний режим; конкурентний режим; доступ до фінансових ресурсів; джерела нового технологічного знання; мережі і співробітництво; клієнти і постачальники.
Таким чином, розбудова національних інноваційних систем є дуже складною проблемою. Посилена конкуренція на сучасному етапі глобалізації економіки привела до зростання ролі організаційних інновацій і взаємодії між учасниками інноваційного процесу, які відносяться до інституційних чинників інноваційного розвитку і стають ключовим фактором зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств. Створюючи унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу, національні інноваційні системи стають важливим координаційним інструментом міжфірмової передачі знань та розповсюдження технологічних інновацій. Тому цей процес потребує особливої уваги з боку уряду, який повинен об’єднати інтереси різних учасників інноваційного процесу заради створення ефективної національної інноваційної системи в Україні.