І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)

Вид материала

Реферат

Содержание Розділ 1 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: СУТНІСТЬ, ЧИННИКИ ТА ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ Економічний аспект Технологічний аспект глобалізації. Співробітництво по ланцюзі постачань Співробітництво на основі здібностей

Подобный материал:

• Реферат науково-практична робота "Визначення показань І строків до релапаротомії при, 617.55kb.
• І.І. Петренко (Реферат, Зміст, рр. 1 1 5, Висновки), 42.77kb.
• Л. Д. Пляцук (реферат, вступ, висновки), 483.98kb.
• Міністерство науки І освіти україни національний транспортний університет, 787.42kb.
• Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України, 5515.57kb.
• Висновки, 517.78kb.
• Висновки до І розділу, 583.23kb.
• Самостійна робота для студентів з курсу «Фінанси підприємств», 31.82kb.
• Самостійна робота для студентів групи бс – 71 з курсу «Касові операції», 24.36kb.
• Висновки до першого розділу, 399.32kb.

Розділ 1 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: СУТНІСТЬ, ЧИННИКИ ТА ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

1.1 Глобалізація: сутність, чинники та етапи розвитку


У рамках реалізації національної стратегії соціально-економічного розвитку країни наша держава з 2002 року намагається здійснити перехід до інноваційної моделі економічного зростання, здатної підтримувати динамічний і стійкий розвиток економіки. У національній стратегії соціально-економічного розвитку країни до 2015 року вперше заявлено про формуванням „випереджальної” моделі розвитку [1]. Одним із ключових завдань економічної політики України стає також створення відповідних умов для підвищення конкурентоспроможності економіки на інноваційних засадах].

В Україні в останні роки спостерігається тенденція підйому економіки. У той же час сьогодні все більшого поширення набуває розуміння того факту, що завдяки одному тільки “автоматизму” ринкової економіки неможливо досягти стійкого розвитку у довгостроковій перспективі. Виходячи з цього факту, одним із головних завдань державної економічної політики на сучасному етапі стає сприяння інноваційному розвитку, зокрема, стимулювання інноваційної діяльності підприємств, оскільки саме “бізнес відіграє ключову роль у економічному зростанні, створенні багатства і зайнятості” [2, p. 3].

Однак, ці проблеми не можуть розглядатися без урахування процесу глобалізації економіки адже “середовище, у якому функціонує бізнес все більше змінюється під впливом глобалізації, посилення конкуренції і швидких технологічних змін, що ставить як бізнес, так і політиків перед новими викликами і можливостями” [Ibidem, p. 3]. З іншого боку, актуальність проблеми визначається тим, що “економічні поняття, які були пристосовані для опису національної економіки не відображають сучасних новацій, оскільки транскордонність пронизує буквально всю світову економіку” [3, с. 79].

Об'єктивний зміст глобалізації складають різнорідні по їх походженню, сферам прояву, механізмам і наслідкам процеси. Тому, глобалізація являє собою не однорідне, а складне, суперечливе явище, насичене різними, іноді полярними, процесами економічного і соціального життя людства, а також новими викликами для національних економік, що зумовлює появу різноманітних теоретичних концепцій та наукових дискусій.

Сукупність численних суджень і поглядів на процеси глобалізації умовно підрозділити на два великих напрямки. Прихильники першого з них намагаються виразити суть глобалізації через опис і наступне дослідження об'єктивних процесів, насамперед в економічній області, що реально відбуваються в сучасному світі і радикально змінюють весь повсякденний спосіб життя сучасного людства. Відповідно до цього представники даного напрямку прагнуть розглядати дії кожної національної держави у відповідь на об'єктивні виклики глобалізації. Прихильники другого напрямку, навпроти, виходячи із власного суб'єктивного тлумачення суті процесів глобалізації, намагаються вивести нову ідеологію світового домінування (однієї країни, вузької групи країн, прихильників одного способу життя) та пропонують національним державам відповідне поводження та відповідний алгоритм їх існування в контексті розвитку глобалізації [4, с. 3].

Існують також визначення глобалізації, прихильники яких намагаються вийти на визначений рівень політико-економічних узагальнень і прогнозів щодо майбутньої спрямованості глобалізаційних процесів. Так, Ян Шолте, узагальнює різні трактування “глобалізації” і зводить їх до п’яти наступних ключових визначень [5, p. 15-17]: глобалізація як інтернаціоналізація, глобалізація як лібералізація, глобалізація як універсалізація, глобалізація як вестернізація або модернізація, глобалізація як детериторізація. Останнє поняття називають також супратериторіальністю. У цьому сенсі “глобалізація” спричиняє “реконфігурацію” географії таким чином, що суспільний простір більше уже не відображається у поняттях територіальних просторів, територіальних відстаней і територіальних границь.

Тенденції глобалізації економіки визначаються різними чинниками: економічними, технологічними, політичними і культурними. Зупинимося більш детально на економічному і технологічному аспектах, а такоє на деяких складових політичного аспекту глобалізації. При цьому будемо виходити із припущення, що сучасний стан глобалізації економіки є результатом тривалого періоду розвитку її інтернаціоналізації, головним економічним чинником якої став розвиток транснаціональних корпорацій (ТНК). Факторами, які сприяли прискоренню глобалізаційних процесів у другій половині ХХ століття, також стали швидкий технологічний розвиток та політичні процеси, пов’язані із лібералізацією ринків та діяльністю таких наднаціональних організацій, як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі і інш.

Економічний аспект – головний чинник розвитку усього процесу глобалізації. Глобалізація проявилась у всіх сферах суспільного життя: політичній, соціальній, військово-політичній, культурній, морально-етичній і т.д. Але ніде так яскраво гігантські зміни і глобальність не проявились як у світовій економічній системі.

Завдяки тиску економічних чинників ТНК, держави і регіональні інтеграційні угруповування прагнуть до економічної активності поза своїми границями. Передумовами такої активності є лібералізація торгівлі, створення оффшорных зон, фритредерская політика держав, усунення міжнародних бар'єрів для інвестицій і т.д. Серед чинників, що сприяють глобалізації економіки виділяються наступні традиційні фактори: рух товарів між країнами і секторами економіки; рух послуг між країнами і секторами економіки; рух фінансового капіталу між країнами; пересування людей між країнами, викликане потребами здійснення економічних функцій; валютні операції на міжнародних валютних ринках; рух інтелектуальної продукції й ідей між дослідницькими і навчальними центрами, а також між ними і їх споживачами.

Двома із економічних і політичних складових, що посприяли тенденції до ринкової глобалізації і визначали інші аспекти цього явища були лібералізація торгівлі і фінансових ринків, які у свою чергу відбивають більш широку політичну тенденцію до дерегулювання національних ринків.

Лібералізація торгівлі була однією із основних міжнародних економічних тенденцій у цей період. Визначальною подією цього періоду став Уругвайський раунд ГАТТ 1993 року, який визначив дві важливих нових характеристики в порівнянні з попередніми раундами. По-перше, було досягнуто згоди розширювати торгівлю промисловими товарами; і, по-друге, були визначені сфери, що раніше були виключені такі, наприклад, як послуги, інтелектуальні права власності і сільське господарство. Переговори концентрувалися не винятково на структурах тарифів для промислових продуктів як у сімох попередніх раундах, а переважно на питаннях, що мали відношення до внутрішніх (національних) субсидій і нетарифних бар'єрів, пов’язаних із заходами відносно інвестицій в торгівельну діяльність (TRIM), зокрема, інвестицій в торгівлю інтелектуальними правами власності (TRIP). У цілому раунд привів до зростання лібералізації світової торгівлі, і що найбільш важливо, він забезпечив простір для політичних переговорів у нових областях [6].

Перші кроки процесу лібералізації фінансових ринків пов’язують із виникненням у 1960-х роках євродоларів і євроринків. Саме тоді, скориставшись лібералізацією валютного ринку, європейські банки стали залучати приватні внески і надавати кредити в доларах. Утворилися євроринки, не регламентовані національними законодавствами. Незабаром почалися випуски єврооблігацій, емісія яких також не регламентується національними законодавствами, а відсотки виплачуються власникам єврооблігацій без утримання податків. Завдяки розвитку євроринку з'явилися нові міжнародні офшорні фінансові центри - Люксембург, Сінгапур, Гонконг, Панама, Багамські острови й ін. Згодом виникли нові центри - ПІБОР у Парижі, СІБОР у Сінгапурі, КІБОР у Кувейті й ін.

Технологічний аспект глобалізації. Технічними аспектами, що прискорили процеси глобалізації в останні десятиліття, є комп'ютери, телекомунікаційне устаткування, телекомунікаційна інфраструктура, інформаційні потоки, зростання швидкості пересування (наприклад, за допомогою реактивних літаків), поширення знань у результаті наукового або інших видів інтелектуального взаємообміну. Виходячи із останнього, “багато фахівців сходяться у тому, що в основі процесів глобалізації лежать якісні, революційні зміни в техніко-технологічному, транспортно-комунікаційному, інформаційному базисі економіки і всього людського суспільства, супроводжувані усебічним використанням біо- і авіакосмічних технологій, ядерної енергії, досягнень в області штучного інтелекту” [4, с. 3]. Саме технологічний розвиток і утворення на його базі нового всесвітнього інформаційно-фінансового простору створили умови для вільного переміщення транснаціонального капіталу і переплетення мереж управлінських структур глобальних корпорацій і інформаційних зв'язків, матеріальним відображенням яких стала “всесвітня павутина” [7, с. 59].

Таким чином, всі ці новітні аспекти глобалізації визначаються, на нашу думку, транснаціоналізацією господарської діяльності, яка стала найважливішою домінантою розвитку світової економіки у XX столітті. Тому, враховуючи розглянуті вище визначення та чинники розвитку глобалізації, її еволюцію можна зобразити як послідовний перехід від одного етапу до іншого:

• інтернаціоналізація;
  
• транснаціоналізація;
  
• супратериторіальність.
  

Інтернаціоналізація як явище пов’язана із розвитком міжнародного поділу праці (МПП), який містив у собі два невіддільних один від одного аспекти. З одного боку - розвивалися міжнародні економічні зв'язки і формувалося світове господарство. З іншого боку - у міру загального залучення господарських суб'єктів у міжнародний процес обміну й уніфікації правил цього обміну формувалися і консолідувалися територіальні економічні структури [8, с. 3]. Тобто інтернаціоналізація повинна була історично проявитися досить рано, по суті одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур (міст, держав і т.п.). Головна її функція - забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі [9, с. 72]. Спочатку МПП мав колоніальний характер: його ініціаторами виступали економічно більш могутні країни, що формували структуру економіки порівняно відсталих країн у відповідності зі своїми власними інтересами - як за допомогою використання ринкових закономірностей, так і шляхом прямого насильства [8, с. 3]. Пізніше, процес інтернаціоналізації господарського життя призвів до виникнення міжнародних виробничих формувань - транснаціональних корпорацій, які, на думку А. Рибчука, є закономірним результатом розвитку та поглиблення міжнародного поділу праці i виступають найефективнішою організаційною формою наднаціональних монополій в умовах глобалізації [10, с. 95-96].

Таким чином, в епоху інтернаціоналізації національні інтереси виходять за національні рамки, а національні корпорації на світовий ринок. У цей час зародилися ТНК першого покоління, діяльність яких значною мірою була пов'язана з розробкою сировинних ресурсів колишніх колоній, що дає підставу визначити їх як "колоніально-сировинні ТНК". Потім на світовій арені з'являються ТНК, пов'язані з виробництвом військово-технічної продукції. Почавши свою діяльність у період між двома світовими війнами, деякі з цих ТНК другого покоління зберегли свої позиції у світовій економіці і після другої світової війни [7, с. 55]. У цілому завершення стадії інтернаціоналізації означало перехід від етапу розвитку світової економіки, що базувався на домінуванні світової торгівлі і обслуговуючих її фінансових потоків, на стадію транснаціоналізації виробничих процесів. У цей же період розвиток наднаціонального виробництва приводить до по­треби у комплексі галузей виробничої інфраструктури, які під впливом глобалізації обслуговують інтернаціональний відтворювальний процес [10, с. 92].

Сучасним етапом глобалізації є, на нашу думку, транснаціоналізація світової економіки. Першим автором, що використовував термін “транснаціоналізація”, був американець Т. Левітт, який глобалізацію визначив як злиття ринків окремих продуктів, вироблених великими транснаціональними корпораціями. Згодом інші автори, узявши цей термін на озброєння, використовували його для опису значно більш широких і різнобічних, неоднозначних і спірних процесів, що проходять у світовому господарстві [4, с. 3].

Почавшись у період після II Світової війни, транснаціоналізація на зламі тисячоліть переходить у свою завершальну стадію. Прискорення процесу транснаціоналізації світової економіки стало можливим не тільки завдяки розширенню діяльності ТНК по освоєнню “чужих” територій, але і – масштабним заходам по лібералізації ринків та активізації діяльності наднаціональних організацій. Одним із чинників, що вплинув на процес прискорення транснаціоналізації та зняв перешкоди на шляху розширення глобалізації, став розпад світової системи соціалізму. У цей період починає розвиватися “регіоналізація”, формується “єдиний і цілісний світ” [9, с. 72], та проявляються такі риси глобалізації як “універсалізація”, “вестернізація” і “детериторізація” [5, p. 16]. Для нього є характерним розширення сфери діяльності ТНК, а також спостерігається зростаюча залежність національних економік від їх діяльності. У 1960-ті роки усе більш помітну роль почали грати ТНК третього покоління, що широко використовували досягнення науково-технічної революції. ТНК третього покоління сприяли поширенню досягнень НТР у периферійні зони світового господарства і, саме головне, закладали економічні передумови для появи міжнародного виробництва з єдиним ринковим і інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг. Відмінними рисами сучасного (четвертого) покоління глобальних ТНК, що з'явилися на початку 80-х років ХХ століття є планетарне бачення ринків і здійснення конкуренції у світовому масштабі, розподіл світових ринків з небагатьма такими ж глобальними ТНК, координація дій своїх філій на основі нових інформаційних технологій, гнучка організація кожного окремого виробничого вузла, адаптивність структури корпорації, однакова організація бухгалтерського обліку й аудиту; об'єднання своїх філій, заводів і спільних підприємств у єдину міжнародну мережу управління, що у свою чергу інтегрована з іншими мережами ТНК [7, с. 55-56].

Наступний етап еволюції глобалізації – супратериторіальність – дозволяє, на думку Я. Шолте, дати ясне і специфічне визначення глобалізації, оскільки поняття “супратериторіальності” (транссвітових чи транскордонних відносин) забезпечує можливість оцінити, “що є глобального в глобалізації”. Він аргументує свої висновки наступним чином [5, p. 45-46]:

1. Немає потреби заміняти “інтернаціоналізацію” поняттям “глобалізація” у тих випадках, коли розглядається зростання взаємодії і взаємозалежності між людьми в різних країнах. Цей процес інтернаціоналізації розвивався протягом сторіч і нічого нового з точки зору теорії не додає до характеристики поняття “глобалізація”.

2. Теж саме можна сказати і про зняття регуляторних і інших бар'єрів – ліберального дискурсу “вільної” торгівлі зовсім достатньо, щоб передати ці ідеї.

3. Поняття глобалізації як універсалізації також не забезпечує нового розуміння. Рух до універсалізації є довгостроковою тенденціє і також не додає нічого нового до поняття “глобалізація”.

4 Розуміння глобалізації як вестернізації, яке, зокрема, розроблено в теорії “неоколоніалізму” і постколоніального імперіалізму, знову ж таки не додає нічого нового, чого не існувало в дискурсах колоніалізму, імперіалізму і “модернізації”.

5. Важливе нове проникнення може бути отримане від підходу, який розглядає глобалізацію, як зростання “супратеріторіальності” або транссвітових (транскордонних) відносин між людьми. Цей підхід дозволяє аналізувати глибоко укорінені зміни в шляхах розуміння і вивчення суспільного простору, оскільки поширення супратериторіальних зв'язків знаменує кінець “територіалізму”, тобто ситуації, у якій суспільна географія є цілком територіальною.

Якщо таким чином розглядати проблему періодизації такого явища як глобалізація, то, можливо, у світовій економіці взагалі не виникає нічого нового, оскільки, супратериторіальність (транскордонність) – також результат довгої еволюції світових суспільних відносин. Однак, з точки зору тенденцій і перспектив розвитку глобальної економіки теза відносно кінця “територіалізму” включає, на нашу думку, новітній, і, можливо, один із найважливіших для національних економік контекст. Утвердження супратериторіальності (транскордонності) може означати для національних держав фактичну втрату “можливості і/або здатності розпорядження територією і її ресурсами” [11, с. 12].

Уже сьогодні транскордонність пронизує буквально всю світову економіку: у відтворювальній сфері – поява блукаючих інтернаціоналізованих відтворювальних ядер, які перетворили багато країн в “країни-системи”, у склад котрих входять великі “чужі” господарські території; у фінансовій сфері – могутні транскордонні фінансові потоки; в інформаційній сфері – світова комп’ютерна мережа із величезною швидкістю передачі даних; у правовій сфері – перехід від міжнародного до корпоративного права; у військовій сфері – перетворення національних військ у сили швидкого реагування, завданням яких стає не тільки захист кордонів країни, а, в основному, економічних кордонів “країн-систем”; у цивілізаційному аспекті – різко консолідувалися метацивілізаційні анклави та позначилися кордони їх протистояння; у соціальній сфері – різке зростання розриву між країнами, що володіють світовими багатствами (“золотий мільярд”) і країнами “третього” “четвертого” і т.п. світу [3, с. 79].

Після того ж як відбудеться перший прецедент політичного і правового закріплення практики реорганізації використання територій за допомогою поширення на них спеціалізованих глобальних (геоекономічних) просторів “глобалізація швидше за все стане незворотною і підійде до зміни ролі самого інституту держави”: якщо економічний, інформаційний, правовий, соціальний, політичний і культурний простір країни входять у відповідні глобальні простори, закономірно виникає питання, яким чином зможе держава виконувати її традиційні функції, коли такі простори усе більш виходять, поки що де-факто, а у майбутньому, можливо, і де-юре, з-під її контролю [11, с 11-12].

Таким чином головною проблемою, що стоїть перед науковцями, політиками і урядовими структурами нашої країни, стає не тільки розробка і реалізація чинників, здатних прискорити розвиток інноваційної економіки. Необхідні заходи і інструменти державної економічної політики, здатні сформувати „випереджальну” модель інноваційного розвитку, притому, - до моменту утвердження наступного етапу глобалізації – супратериторіальності. Тобто, всі ці заходи можливо буде здійснити тільки до моменту зміни ролі самого інституту держави, у період, коли вона ще зможе утримувати економічний, інформаційний, правовий, соціальний, політичний і культурний простір країни від їх входження у відповідні глобальні простори розвинутих “країн-систем”.


1.2 Особливості конкуренції в контексті транснаціоналізації економіки



Сучасні тенденції розвитку економіки України, які у значній мірі будуть визначатися процесами євроатлантичної інтеграції, потребують осмислення з точки зору процесів і змін, що проходять у світовій економіці. Розуміючи той факт, що глобалізація являє собою не однорідне, а складне, суперечливе явище, насичене полярними процесами економічного і громадського життя людства, а також неоднаковими наслідками для різних країн світу, будемо виходити із припущення, що визначальною тенденцією сучасного етапу глобалізації економіки для переважної більшості країн світу є її транснаціоналізація. Транснаціоналізацію можна визначити як етап розвитку світової економіки, що приходить на зміну процесу інтернаціоналізації економіки і який характеризується виходом національних інтересів за національні кордони та розширенням сфери діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) по освоєнню “чужих” територій.

Зупинимося, більш детально, на аналізі характерних рис цього феномену. Перш за все, сучасні тенденції глобалізації важко зрозуміти без урахування ролі ТНК у світовій економіці, оскільки їх частка у виробництві світового продукту перевершує частки більшості країн світу, а їх вплив на національні економіки стає все більш і більш масштабнішим.

Вплив ТНК на “приймаючі” країни визначається не тільки обсягами виробництва, експорту і прямих іноземних інвестицій, але і стратегіями, які вони використовують при просуванні прямих іноземних інвестицій та розміщенні за кордоном своїх виробництв. Вихід капіталу за границі національних держав відповідає основним стратегічним установкам ТНК, до спонукальних мотивів яких при здійсненні прямих закордонних інвестицій можна віднести [7, с. 55]: прагнення до технологічного лідерства, що в сучасному світі є основою конкурентної переваги на ринках; оптимізація розміру корпорації і економія масштабу організації, які уже неможливо здійснити у вузьких рамках національних ринків; доступ до іноземних природних ресурсів для надійного забезпечення власного виробництва іноземною сировиною; боротьба за нові, у тому числі й іноземні ринки збуту, подолання імпортних бар'єрів; зниження собівартості і збільшення конкурентноздатності своєї продукції за рахунок розосередження виробництва і раціоналізації окремих операцій відтворювального процесу; впровадження єдиної системи управління підприємствами корпорації, організація внутрішнього ринку, створення рекламно-інформаційної мережі; встановлення міцного контролю за ринками іноземних держав не тільки через філії материнських компаній і змішані підприємства, але і за допомогою союзу з політичними елітами, через які здійснюється багатоаспектний вплив на приймаючі держави; раціоналізація оподатковування за рахунок використання специфічних рис податкових систем країн, у яких працює корпорація.

Цей перелік можна доповнити, як буде показано нижче, стратегіями створення міжнародних альянсів, промислових кластерів, інноваційних мереж і інших сучасних форм організації і розвитку бізнесу, що дозволяють отримати доступ до кваліфікованої робочої сили, нових знань і технологій.

Основою цих процесів і однією з найбільш фундаментальних тенденцій світової економіки останньої чверті ХХ сторіччя, яка вплинула на процес глобалізації економіки, і стала визначальною рисою її транснаціоналізації, є посилення міжнародної конкуренції. Конкуренція завжди була визначальною ознакою ринкової економіки. Однак, сучасний її стан визначається швидкістю інновацій і технологічних змін, що сприяють як підвищенню конкурентноздатності фірм, так і посиленню конкуренції між ними. У результаті, усе більше фірм із більшої кількості країн діють на більшій кількості ринків, завдяки чому конкуренція зростає на національному і міжнародному рівнях [12; 2, р. 3]. При цьому, особливість сучасного етапу полягає в тому, що інтернаціоналізація конкуренції поширилася на різні ринки і сфери - не тільки на обробні галузі, але у все зростаючих розмірах також і на сферу послуг [13, с. 33].

Як відомо, процес концентрації капіталу й виробництва, що почався ще у першій половині 19-го століття, привів до посилення конкуренції між компаніями. Але, “одна справа, коли конкурують дві слюсарні майстерні на розі перетину двох вулиць, а інша справа, коли конкурують компанії, що об’єднують під єдиним дахом сотні, а то й тисячі таких майстерень” [14]. В умовах глобальної конкуренції тисячі суб'єктів господарювання прагнуть вийти за межі своїх національних границь, при цьому вони готові освоювати навіть ринки, які раніше вважалися малоперспективними. Звідси, відома ще з класичної теорії капіталізму проблема реалізації стає не просто ціллю, а проблемою виживання більшості сучасних корпорацій і фірм, незалежно від їхніх розмірів і конкретних масштабів діяльності, оскільки “реалізація стає в принципі неможливою без активного виходу на ринки закордонних країн і світовий ринок у цілому” [4, с. 8].

ТНК конкурують на світовому ринку не тільки через експорт, але і через іноземні інвестиції. Видне місце, яке вони займають, говорить про те, що торгівля - уже не єдина важлива сфера міжнародної конкуренції. ТНК виробляють товари і продають їх у багатьох країнах; їхня стратегія - сполучення торгівлі і розосередженого виробництва. Чимала частка світової торгівлі приходиться на торгівлю філіями ТНК у різних країнах, а значна частина імпорту розвинутих країн - це імпорт продукції філій їх же власних ТНК. Все частіше успіх країни в якій-небудь галузі економіки означає, що в країні базуються ведучі ТНК у цій галузі, а не просто фірми, продукція яких експортується [13, с. 36]. Зростаюча боротьба за "капіталопотоки" у світовому господарстві також стає глобальною. Великі банки, насамперед міжнародні, стають як найбільш активними безпосередніми учасниками цієї боротьби, так і джерелами капіталів, що шукають найбільш ефективні сфери й об'єкти для вкладень інвестицій [4, с. 7]. При цьому посилюються процеси переділу власності, які усе більше здобувають глобальний характер. В такому середовищі конкуруючі фірми повинні поліпшувати свою здатність функціонувати в умовах безперервних змін. Такі умови змушують їх боротися за споживача, займатися реорганізацією і розробками, впроваджувати глобальну стратегію, продаючи свою продукцію в усьому світі; шукаючи матеріали і компоненти також в усьому світі, та розташовуючи діяльність у тих місцях і країнах, де вона може бути найбільш ефективною [13, с. 33; 2, р. 3].

Зниження собівартості і збільшення конкурентноздатності продукції ТНК за рахунок розосередження виробництва і раціоналізації окремих операцій відтворювального процесу [7, с. 55] доповнюється конкуренцією на основі створення продукції з “унікальними цінностями” [15]. В умовах постійного загострення конкурентної боротьби процес реалізації виробленого продукту все частіше починається задовго до самого процесу виробництва - на стадії, коли визначаються місця його майбутньої реалізації; при цьому закордонні ринки все більше розглядаються як пріоритетні для успішного завершення процесу реалізації.

Проводячи таку глобальну стратегію, сполучену з посиленням процесу злиттів і поглинань уже на зовнішніх ринках, ТНК не просто виходять за межі своїх країн: вони втягують у вир так званої “гіперактивної конкуренції” інші країни. З одного боку, вона може мати позитивний вплив на економіку “приймаючих” країн, оскільки прискорює зміни, зокрема, технологічні інновації [12]. Але, з іншого - від успіху (або неуспіху) у такій конкурентній боротьбі залежить уже не тільки доля десятків галузей сучасної економіки, але і збереження мільйонів робочих місць, а отже — благополуччя величезних мас населення, що прямо пов'язано зі стійкістю всієї системи соціальної стабільності в суспільстві [4, с. 9].

Глобалізація виробництва сильно взаємопов’язана із широким спектром технологічних і економічних чинників. Зростання глобалізації виробництва товарів і послуг підсилилося зниженням витрат завдяки комп’ютерним технологіям, новим засобам зв'язок і транспорту, лібералізації ринків продуктів і ресурсів, а також - проведеним мікроекономічним реформ, що полегшили входження фірм на ринки. Тенденція до глобалізації створила значний попит на комунікаційні технології, і у свою чергу розвиток інформаційних і комунікаційних технологій (IКT) допоміг прискоренню самого процесу глобалізації. Всі ці чинники привели до того, що глобалізація характеризується сьогодні різноманітними видами прикордонної діяльності фірм, високим зростанням міжнародної торгівлі, інвестицій і співробітництва між фірмами задля розробки продукту, виробництва, придбання ресурсів і маркетингу [12; 2, р. 3, с. 9].

З іншого боку, поєднання таких чинників розвитку глобалізації як прискорення темпу інновацій і змін, викликаних посиленою конкуренцією на багатьох ринках товарів і послуг, сприяло також посиленню широкого співробітництва як між корпораціями, так і між ними та іншими учасниками інноваційного процесу. Конкуруючі фірми, на думку М. Портера, проводять воістину глобальну стратегію: продають свою продукцію в усьому світі; шукають матеріали і компоненти також в усьому світі; з метою економії розміщують виробництво в багатьох країнах. Крім того, вони вступають у союзи з фірмами інших країн, щоб одержати доступ до "джерел їх сили" [13, с. 33]. По суті, багато із великих процвітаючих корпорації світу не є ні розробниками, ні власниками того, що зробило їх могутніми. Те, чому вони зобов'язані своєю величчю, було отримано через механізм співробітництва. Традиційна модель поводження ТНК, при якій інноваційні продукти створювалися в основному в країні походження, а потім експортувалися в закордонні філії, поступається місцем більш раціональному територіальному розміщенню дослідницьких робіт з переносом частини розробок у країни, де кращі умови для їхнього проведення, або де є дешеві і досить кваліфіковані кадри.

У цілому розрізняють чотири стратегічні моделі співробітництва фірм, орієнтовані на досягнення принципово різних стратегічних цілей [16, с. 9-10]:

1. Співробітництво по ланцюзі постачань, яким визнається той факт, що надання продуктів або послуг компанії кінцевому споживачеві проходить більш ефективно, коли взаємодія зі стратегічними постачальниками і клієнтами здійснюється в рамках відносин співробітництва.

2. Співробітництво на основі здібностей, при якому знання і досвід, необхідні для реалізації стратегії організації, забезпечуються третьою стороною.

3. Співробітництво на основі пропозиції, яке будується, виходячи з усвідомлення того, що пропозиція необхідного споживачам продукту або послуги можлива тільки в результаті об'єднання ресурсів двох і більше організацій.

4. Конкурентне співробітництво, що базується на концепції ринкової влади М. Портера як засобу одержання взаємної вигоди.

До основних технологічних факторів, що сприяють розширенню співробітництва між фірмами, відносяться: розподіл ризику, пов'язаного з розробкою і використанням нових технологій; прагнення випередити конкурента в комерційному використанні результатів розробок і досліджень; запобігання труднощам, пов'язаним із відмінностями в національних патентних законодавствах; подолання труднощів, пов'язаних з отриманням ліцензій на продаж товару за кордоном; прагнення окупити витрати на проведення дорогих досліджень і розробок; необхідність подолання протекціоністських бар'єрів; прагнення інтегрувати окремі винаходи в рамках нових систем виробничого або споживчого призначення; розробка єдиних стандартів і норм на більш ранніх стадіях розробки процесів або продуктів з метою уникнення необхідності їх узгодження на більш пізніх стадіях, що вимагає додаткових витрат [7, с. 60].

Однією із найпростіших форм співробітництва є створення стратегічних альянсів. Компанії вступають в альянси заради одержання переваг. Одна з них – ефект масштабу або скорочення часу і витрат на освоєння продукції, що досягаються спільними зусиллями в маркетингу, виробництві комплектуючих, або зборці визначених моделей готової продукції. Інша перевага - доступ до місцевих ринків, необхідних технологій, або задоволення вимог уряду країни, у якій діє компанія, відносно того, щоб фірма, що діє на території країни, належала цій країні Ще одна перевага альянсів – розподіл ризику. Нарешті, фірми, що мають на озброєнні, складні і передові технології, часто прибігають до альянсів, щоб впливати на характер конкуренції в галузі (наприклад, шляхом продажу ліцензій на технологію, що користується широким попитом для досягнення стандартизації). Альянси можуть компенсувати невиграшні моменти в конкуренції, будь то дорогі фактори виробництва або застаріла технологія, причому зберігається незалежність компаній і відпадає необхідність дорогого їх злиття [13, с. 87].

Частота створення міжнародних технологічних альянсів особливо характерна для високотехнологічних виробництв. Це відноситься як до регіональних, так і міжрегіональних альянсів між “регіонами” Європейського Союзу, Японії і США. Дані за 1980-і роки показують, що регіональні альянси зростали більш швидкими темпами ніж міжрегіональні, вказуючи на те, що глобалізація приймала специфічну форму зростаючої регіональної інтеграції. Так, дані показують, що європейські фірми об’єднувалися як між собою (40%), так і з фірмами США (50%). Кількість альянсів з Японськими фірмами залишається незначною - 10% усіх зареєстрованих альянсів з участю європейських компаній [12].

Однак альянси дорого обходяться в плані стратегічному й організаційному. Узяти хоча б для початку досить реальні проблеми координації діяльності незалежних партнерів, що мають істотно відмінні і навіть суперечні один одному цілі. Крім того, сьогоднішні партнери завтра цілком можуть виявитися конкурентами; особливо це стосується партнерів з більш стійкою або більш динамічною конкурентною перевагою [13, с. 87]. Альянси взагалі - засіб посилення конкурентної переваги, але вони рідко є діючим засобом її створення [Там же, с. 88]. Тому у сучасних умовах для прискорення інноваційного розвитку усе більше зростає значення таких різноманітних форм розвитку бізнесу як промислові і інноваційні кластери, інноваційні мережі і системи, які стають засобом не тільки створення і посилення конкурентної переваги, але і захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів.


1.3. Глобальні виклики для України в умовах транснаціоналізації економіки



Однією із головних проблем сучасного етапу глобалізації є протиріччя, що зародилося ще в епоху доіндустріального розвитку, продовжує існувати і навіть підсилюється в сучасних умовах – це нерівномірність розвитку різних країн. Більшість держав світу сьогодні не мають у своєму розпорядженні засобів навіть для підтримки життєдіяльності, не кажучи уже про кардинальне реформування господарської діяльності та переведення її на випереджальну траєкторію розвитку. Тому, в сучасних умовах вирішення цих проблем, зокрема у країнах, що розвиваються і перехідних економіках, пов’язується із “відкриттям” їх економік та залученням передових технологій і прямих іноземних інвестицій [17; 18; 19; 20].

Виходячи із важливості цих проблем і невизначеності відносно тенденцій розвитку України в умовах “відкриття” її економіки у процесі євроатлантичної інтеграції зупинимося на викликах, що витікають із процесів транснаціоналізації економіки і формування транскордонних відносин [21]. Однією із найсуттєвіших проблем у цьому контексті також стає перехід розвинутих країн до економіки знань [4, с. 13], оскільки, як буде показано нижче, використання цієї моделі економічного зростання в умовах, коли більшість країн світу продовжує продукувати індустріальні технологічні уклади, поглиблює нерівномірність розвитку різних країн. З іншого боку, саме економіка знань надає шанси країні вийти на випереджальну траєкторію розвитку.

Сучасні тенденції глобалізації співпали зі значними змінами на політичній карті світу. У цей період пішов у минуле "другий світ". "Перший світ" - найбільш розвинуті країни - вступив у постіндустріальну стадію і домінує на світовому ринку в технологічному, фінансовому, інформаційному аспектах. Він же, використовуючи наднаціональні інститути, диригує міжнародними відносинами. Як сприймати це розходження часів? Як оцінити вплив процесу глобалізації, що йде насамперед із країн Центру на інший світ, так звану Периферію, до якої, примикає навіть Росія? [22, с. 45].

Не виключено, що форсоване “відкриття” економік країн Периферії спочатку може прискорити економічний розвиток. Але в кінцевому рахунку це підірвало б і без того обмежений потенціал їхнього зростання. Якщо за допомогою твердого фінансового контролю держава раніше могла регулювати національний валютний ринок, то в умовах лібералізації фінансових ринків і зм’якшення валютного контролю транснаціональний капітал одержав можливість при бажанні обрушити фінансові ринки практично будь-якої держави [7, с. 57-58]. Щоб уникнути подібного сценарію, потрібна інша модель глобалізації, яка включає як невід'ємну частину адаптацію економічного авангарду до насущних нестатків ар'єргарду і його осмислену підтримку в ключових напрямках розвитку. До неодмінних компонентів такої моделі відносяться: розчищення завалів на шляху взаємодії країн Периферії із зовнішнім світом, прискорене поетапне переміщення на територію цих країн промисловості із передачею відповідних технологій і навчанням персоналу, синхронне відкриття ринків держав, де ця промисловість нині знаходиться, і - головне - усіляке сприяння розвитку інтелектуального потенціалу периферійних країн, поширенню й укоріненню знань про закономірності і проблеми “наздоганяючого” розвитку [6, с. 13].

Але хто буде вирішувати ці проблеми? Розвинуті держави, у яких в основному розміщені штаб-квартири ТНК, самі знаходяться в стані безперервної конкурентної боротьби створення законів і умов для "перетаскування" до себе транснаціонального капіталу [7, с. 59-60]. В той же час така політика призводить до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підґрунтя - корпорації, а корпорації позбуваються останніх сентиментів до “своєї” держави і нації та до їх інтересів [14].

Отже, не прогнозованість поведінки ТНК в умовах глобалізації ставить перед новими викликами навіть розвинуті країни. Сьогодні на кожен долар, що обертається в реальному секторі світової економіки, приходиться до 50 дол. у фінансовій сфері. Загальний обсяг ринку вторинних цінних паперів наближається до 100 трлн. дол., а річний оборот фінансових трансакцій досяг пів квадрильйона дол. Якщо врахувати, що об'єднаний фонд 23 розвинутих країн складає близько 550 млрд. дол., то стає очевидним, що навіть при узгодженій політиці всіх ведучих держав світу вони не можуть направляти для боротьби зі спекулятивними операціями суми, порівнянні з оборотами фінансових ринків. Це означає, що реальної сили, здатної протистояти транснаціональному капіталу, сьогодні у світі не існує [7, с. 56]7.

Іншим глобальним викликом, пов’язаним із послабленням впливу держав на національні економіки, стає політика міжнародних організацій, які у перспективі неминуче повинні будуть брати на себе усе більше функцій світового уряду. Сучасний економічний світовий устрій вже має ряд важливих наддержавних політичних інститутів і міжнародних організацій (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міжнародна фінансова корпорація, Організація економічного співробітництва і розвитку, Світова організація торгівлі і т.д.). Але сьогодні “міжнародні бюрократичні структури – близькі символи світового економічного порядку – усюди служать мішенню для гострої критики” [23], оскільки вони, по суті, “приватизувавши управління” процесами світового розвитку, використовують важелі включення і не включення окремих національних економік у систему світового господарства [4, с. 13].

Які ж тенденції “включення” країн Периферії у світове господарство в сучасних умовах? З одного боку, глобалізація і формування “інформаційного суспільства” створюють зовсім нові можливості і чинники розвитку для країн Периферії. Але, з іншого боку, посилення глобальної конкуренції може означати, що і в майбутньому країни, які знаходяться на індустріальній стадії розвитку і відтворюють старі (відносно розвинутих країн) технологічні уклади, будуть постійно знаходитися в положенні “наздоганяючих” [24].

Для розуміння перспектив інтеграції України в світове господарство розглянемо два можливих сценарії. Перший із них – оптимістичний. Зазвичай оптимістичні сценарії розвитку міжнародної інтеграції базуються на тому факті, що глобалізація є ключовим чинником економічного розвитку всіх країн. І, якщо більшість із соціальних цілей розвинутих країн – висока якість охорони здоров'я й освіти, високий рівень якості життя і захисту навколишнього середовища - досягаються завдяки внутрішньому розвитку, а не глобалізації, то інтеграція країн, що розвиваються і перехідних держав у глобальну економіку надає їм, згідно з цими сценаріями, більший вибір ніж “закрита економіка”. Прихильники глобального капіталізму пов'язують свої надії з особливостями сучасної економіки, що характеризується таким рівнем комунікацій, що інформація про нові ідеї, технології і нові системи ведення бізнесу в лічені секунди поширюються по усьому світі.

Глобалізація створює безпрецедентні можливості на шляху розвитку та розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимального комбінування різноманітних ресурсів, особливо завдяки транснаціоналізації світової економіки. Привабливість ТНК для приймаючих країн полягає в тому, що вони приносять визначені інвестиції, нарощують виробництво, створюють робочі місця і тією чи іншою мірою відкривають доступ до досягнень сучасної науки і техніки [25, с. 7].

Однак для більшості країн світу сценарій розвитку глобалізації може бути не таким успішним, оскільки за процесами глобалізації стоять безпрецедентні по масштабу і концентрації інтереси як матеріального, так і в не меншому ступені ідеологічного характеру [9, с. 69]. Капітали, при цьому, тектимуть насамперед туди, де прибуток обіцятиме бути значнішим, і де він не буде почуватись у загрозі. Вони перетікатимуть в ті країни, де податки нижчі, де менші вимоги до захисту довкілля, де нижчі стандарти праці та заробітної платні [15], в країни, які будуть гарантувати ТНК сприятливі умови функціонування, приборкувати профспілки, створювати необхідну інфраструктуру, дозволяти вільне переведення прибутків за кордон і т.п. [25, с. 7].

Не викликає оптимізму також і скорочення розриву між країнами Центру і Периферії. І перш за все тому, що випередження було досягнуто не в результаті підвищення темпів зростання країн, що розвиваються, (як і в попередні 30 років ці темпи залишалися на рівні 4.8% у рік), а внаслідок їхнього зниження в індустріально розвитих державах (з 4.1 до 2.4% у рік). По-друге, зближення по ВВП на душу населення ніяким чином не компенсувало поглиблення розриву за попередні десятиліття. По-третє, зближення відбулося одночасно з поглибленням диференціації країн, що розвиваються, по темпах і якості економічного зростання. Зокрема, збільшилося число країн, що як зуміли підтягтися до індустріального авангарду, так і істотно від нього віддалилися. Але, перша група збільшилася з 19 до 27 країн, а друга - з 21 до 50 країн. У цілому ж, якщо до початку 80-х років у стані стагнації і деградації перебувала одна з п'яти країн, що розвиваються, то в наступні 17 років - уже кожна друга [6, с. 9].

Таким чином, одним із головних викликів для національних економік Периферії на сучасного етапі глобалізації стає проблема збереження і підйому на новій технологічні базі національного виробництва, коли, з одного боку, частини держав – компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності – транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині [14], а, з іншого – коли самі держави передають частину своїх функцій наднаціональним інститутам.

Як же діяти Україні в умовах транснаціоналізації економіки і формування глобальної економіки знань? З урахуванням світових тенденцій і внутрішніх політико-економічних умов мова, напевно, повинна іти про використання переваг економічних систем країн Центру, адже саме економіка знань надає шанси країні вийти на випереджальну траєкторію розвитку [1]. В економіці знань ключовою формою капіталу стає інтелектуальний капітал. Однак лише його наявності сьогодні уже замало. В контексті зростання ринкової конкуренції і прискорення інновацій фірми зіштовхуються з неціновими факторами конкуренції. Це означає, що найбільш важливим фактором для окремих фірм не є більше наявність даного набору здібностей, а здатність отримувати нові здібності ефективно [12].

Найбільш ефективно нові здібності можна отримати в процесі співробітництва, оскільки інноваційний і технологічний розвиток сьогодні є результатом комплексу відповідних зв'язків серед учасників системи, яка охоплює підприємства, університети і науково-дослідні інститути. Подібні системи створюють унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу. Тому, створення ефективних інноваційних систем, які здатні обслуговувати і розвивати зростаючий фонд глобального знання з метою створення нових продуктів, послуг і способів ведення бізнесу стає одним із пріоритетних напрямків економічної політики у країнах-кандидатах в члени ЄС в умовах формування економіки знань [17].

Але щоб подібна політика сприяла трансферу нових технологій і припливу реального транснаціонального капіталу держава повинна при формуванні довгострокової національної стратегії розвитку враховувати негативний вплив на національні економіки віртуальних фінансів і контролювати обсяг та напрямки залучення транскордонних фінансових ресурсів, для чого необхідно створити відповідні механізми та інститути, які б стримували спекулятивну активність за рахунок поетапного впровадження кожного істотного нововведення і його апробації до того, як воно ввійде в силу [3, с. 53-54; 8; 26].

Наступним етапом розвитку транскордонних відносин повинно стати створення відповідної інфраструктури для “експорту організаційних технологій, ноу-хау і цілих фрагментів, розроблених в інших країнах перебування корпорацій, або народжених і сформованих у надрах самої ТНК неформальних інститутів у сфері організації і управління” [7, с. 61]. В перспективі, при умові динамічного соціально-економічного розвитку відповідних регіонів (анклавів) та відсутності загроз національній безпеці, важливо створити умови, які б стимулювали учасників транскордонних мереж до розбудови чи перенесення з країн базування ТНК відповідних “інституційних модулів” та “соціокультурних інститутів”, без яких сьогодні в "приймаючих" країнах неможливе забезпечення безперервного й успішного впровадження інновацій [Там же].