Geum.ru

І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)

Вид материалаРеферат

Содержание


Розділ 2 Нова парадигма економічного розвитку
Рівновага і інновації
Репрезентативні фірми в економіці навчання
Навчання в неокласичній моделі
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Розділ 2 Нова парадигма економічного розвитку


2.1 Теорії індустріального економічного розвитку


У Ринкові трансформаційні процеси поставили багато вітчизняних підприємств не просто в кризове положення, а безпосередньо на грань банкрутства. Одна частина підприємств змогла адаптуватися до нових умов, а інша не зуміла мобілізувати свій потенціал для освоєння ринкових можливостей. Виникла і залишається стримуючим фактором динамічного розвитку економіки проблема розбіжності інтересів власників, менеджерів, службовців підприємств і суспільства в цілому. Не вирішеними залишаються проблеми пов’язані з таким аспектом життєдіяльності підприємств, як стратегічне управління.

Перед національними підприємствами стоїть також безліч проблем, пов’язаних з глобалізацією економіки, яка проходить не тільки на якісно новому технологічному рівні і характеризується інтенсивним зростанням конкуренції на переважній більшості ринків товарів і послуг, а й досягається, завдяки використанню нових форм і методів розвитку бізнесу.

Але, жодна з наявних суспільних теорій не придатна для пояснення нових цивілізаційних відносин, що утверджуються [27, с. 5]. Теорія у тому стані, в якому вона існує сьогодні в Україні, виходить зовсім не з нормативних міркувань і не з позитивного аналізу достатньо великого досвіду трансформаційних перетворень, а з фрагментарних уявлень, що, як правило, мають корені в західних поглядах на ринкову економіку та демократичну державу. Не дивлячись на появу останнім часом безлічі публікацій по «новій економіці», майбутні фахівці, від яких залежить доля України у XXI столітті, отримують в основному знання, яке базується на некласичній економічній парадигмі. У науковій і навчальній літературі продовжує домінувати теорія міжнародної торгівлі, що базується на вченні Адама Сміта. Наші студенти і спеціалісти, на жаль, позбавлені можливості познайомитися з багатьма напрямками і школами економічної думки, що внесли значний вклад у розуміння інноваційної економіки, такими, наприклад, як еволюційна економіка, нова регіональна економіка, економіка інновацій, економіка знання і навчання, основним висновком яких є твердження про те, що сьогодні не існує альтернативи навчанню, створенню і поширенню знань.

Розуміючи складність не тільки розробки теорії «нової економіки», але й аналізу усього спектру проблем, пов’язаних із економічним розвитком зупинимося на деяких аспектах індустріальної парадигми економічного розвитку та неокласичного підходу, що мають відношення до таких чинників сучасного розвитку як знання та інновації.

Одним із підходів, що має відношення до економічного розвитку і продовжує домінувати у вітчизняній науковій думці, є формаційна парадигма, яка була розроблена Марксом та його послідовниками. Суть її полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства – соціально-економічну формацію. Базовим економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона, на думку Маркса, визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим: первіснообщинний; рабовласницький; феодальний; капіталістичний; комуністичний. Відмітимо, що цінним для перехідної економіки може стати порівняльний аналіз інституцій, спільних для комуністичного та сучасного капіталістичного способів виробництва. Так, концепції “асоційованої економіки” і “узгодженої (коопераційної) конкуренції”, що реалізуються в розвинутих країнах зі “змішаною” економікою, а також такі засоби здійснення державної економічної політики як державне замовлення, програмування економіки, фіскальні важелі, соціальний захист населення і інші є більш близькими по своїй суті принципам комунізму в порівнянні з “чистим” капіталізмом.

В сучасних умовах формаційний підхід піддається критиці відносно таких його основних положень [28, с. 58]: по-перше, п’яти ланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення; по-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, зводячи історію людського суспільства в основному до одного фактора – розвитку матеріального виробництва; по-третє, формаційний підхід припускає певну дискретність історичного процесу, представляючи історію розвитку людства як процес руйнування старого способу виробництва; по-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

Тому, в більш загальному методологічному плані необхідно, при формуванні базових принципів моделі перехідної економіки, виходити із сучасної цивілізаційної парадигми, яка не тільки характеризує глобальну систему економічних координат, але й визначає її кількісні і якісні параметри, вектор господарської еволюції, пов’язуючи їх з об’єктивно існуючими межами та обмеженнями [29, с. 24].

Згідно цивілізаційного підходу, цивілізація – це історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідними суспільними і економічними інститутами. Прикладом класифікації етапів історичного розвитку суспільства є підхід запропонований американським вченим Л. Морганом, який виділив три етапи в розвитку людської історії:
  • епоха дикості (мисливське господарство);
  • епоха варварства (скотарство);
  • епоха цивілізації.

Як відомо, сучасна наука виділяє три стадії цивілізації: аграрне, індустріальне і постіндустріальне суспільство. Але загальноцивілізаційні принципи та цінності у своєму конкретному втіленні реалізують себе не універсальним чином, а втілюються у формах, що відбивають індивідуальну специфіку кожного окремо взятого цивілізаційного утворення. Необхідно враховувати і те, що нинішні визначення етапності цивілізаційного процесу, які подаються не лише в науковій, а й в навчальній літературі, стосуються насамперед характеристики етапності західної цивілізації [27, с. 100].

Це відноситься також і до основних моделей економічного розвитку, які тісно пов'язані насамперед із господарським зростанням і пропонуються західними науковцями для реформування перехідних економік: модель лінійних стадій розвитку (зростання); теорія структурних перетворень; теорія зовнішньої залежності; неокласична модель вільного ринку; теорія ендогенного зростання, модель економічного розвитку, яка дістала назву сталого (стійкого) розвитку [28, с. 418-432].

Модель лінійних стадій обґрунтована американським економістом і істориком У. Ростоу. Згідно з цією концепцією будь-яка країна в процесі економічного піднесення і більш-менш органічного включення в загальноцивілізаційну систему господарських відносин повинна пройти ряд стадій та етапів: традиційне суспільство; визрівання передумов для ривка; ривок до самопідтримуючого зростання; перехід до технологічної зрілості; ера масового споживання.

Моделі структурних трансформацій в широкому розумінні є базовими для індустріалізації в цілому. Вони описують історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку, що розпочався декілька століть тому. Розвинуті країни завершили цей процес ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть.

Концепція зовнішньої залежності базується на поширеній в західній історико-економічній літературі схемі взаємовідносин центр-периферія, які почали формуватися ще в XV столітті одночасно з зародженням світового ринку. Теорія зовнішньої залежності має три основні форми: неоколоніальну модель залежності, хибну парадигму і теорію дуального розвитку.

Неокласична теорія вільного ринку (неокласична контрреволюція) пройшла апробацію в розвинутих індустріальних країнах у 80-х роках ХХ століття на хвилі відродження класичного консерватизму, передусім у США, Великобританії, Канаді, ФРН та деяких інших країнах. Її суть полягає в стримуванні сукупної пропозиції, лібералізації економіки, приватизації підприємств, скороченні державних витрат тощо. Згодом дана концепція була екстрапольована на країни, що розвиваються, та на постсоціалістичні держави. Активними провідниками цієї моделі є головні міжнародні валютно-фінансові інституції – МВФ та група Світового банку, Конфедерація ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) та інші.

Поняття стійкий (сталий) розвиток з'явилось у 80-х роках у межах діяльності комісії ООН, покликаної пов'язати в одне ціле розвиток і екологію. Поняття стійкий розвиток містить у собі дві ключові концепції: концепцію потреб, зокрема невід'ємних потреб найбіднішої частини світу, яким слід надати пріоритетного характеру, та ідею накладення державних обмежень на технологічні та соціальні організації, від яких залежить збереження потенціалу довкілля для нинішнього і майбутніх поколінь. Стійкий розвиток розглядається як тривалий економічний розвиток і основа задоволення людських потреб, що ґрунтується на певних умовах і нормативах (індикаторах).

Нова теорія зростання (ендогенного зростання) була викликана до життя невирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвиваються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку – з другого боку. Головна особливість цієї моделі зростання полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, на зростання внутрішніх ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому плані.

Нова теорія зростання представляє радикальні зміни в неокласичних теоретичних моделях, в яких технологія більше не розглядається як екзогенний фактор. Новим для неокласичної теорії зростання є включення у виробничу функцію сектору ідей (ринок інтелектуальної праці і запас знань в економіці) та підкреслення значення і ролі знань та інформації в розвитку економіки. Так, згідно виробничої функції, запропонованої П. Ромером, зростання запасу ідей приводить до зростання продуктивності сектору ідей і довгострокового сталого зростання економіки [30].

Однак, для аналізу специфічних характеристик інноваційних процесів у моделях залишаються деякі неокласичні стандартні припущення, наприклад, зростання граничних витрат і досконала конкуренція, а також усе ще зберігаються більш важливі припущення, про які мова йшла вище: припускається, що агенти є гомогенними (однорідними) і добре інформованими відносно потенційного доходу від інвестицій в нові проекти.

Тому зупинимося на неокласичній теорії більш детально, яка, залишаючись домінуючим напрямком економічної науки, не дає відповіді на реалії сучасної економіки, і, перш за все, на проблеми, пов’язані зі знанням, інноваціями і інноваційним розвитком. Недоліки неокласичної теорії, яка подібно марксизму представляє ідеальну картину економічного життя суспільства, широко відомі. Неокласична теорія зосереджується переважно на економічних чинниках економічного розвитку і традиційно розглядає тільки чотири фактори економічного зростання: землю, працю, капітал і технології. Знання, освіта й інтелектуальний капітал вважаються екзогенними показниками, тобто вони цілком виключаються з економічного аналізу. Майже без винятку знання розглядається неокласичними теоріями як синонім з інформацією.

Основні недоліки неокласичної теорії проаналізовані у доповіді Директорату ЄС, що базується на семи проектах Програми “Цільових соціально-економічні досліджень” (TSER), в яких розглянуті різні аспекти і використовуються різні теоретичні підходи відносно інновацій і інноваційної політики.

Виходячи із здобутків, отриманих у таких галузях економічної науки як еволюційна економіка, інституціональна економіка, нова регіональна економіка, економіка знань і навчання, економіки інновацій доповідь зосереджується на наступних недоліках неокласичної теорії [12]:
  • оптимізація і інновації;
  • рівновага і інновації;
  • репрезентативні фірми в економіці навчання;
  • навчання в некласичній моделі.

Оптимізація і інновації. Використання оптимізації в контексті інновацій зазвичай дуже проблематичне. Всі емпіричні дослідження значних нововведень підтверджують думку, що у випадку дійсно нових інновацій той, хто їх впроваджує не знає заздалегідь ні їх технічних характеристик, ні їх ринкового потенціалу. Багато інноваційних менеджерів підтверджують, що їх найбільш успішні нововведення стали можливими завдяки „ірраціональному ентузіазму” при відсутності управлінського контролю.

Рівновага і інновації. Ідею, що рівноважні моделі повинні бути стандартним засобом в економічній теорії також важко використовувати відносно інновацій. Систему рухає постійне створення нових ідей, продуктів, послуг і якщо вона коли-небудь досягає стану гармонії, при якому ніщо не змінюється, подібна система уже не буде капіталістичною економікою.

Репрезентативні фірми в економіці навчання. Згідно неокласичної теорії усі фірми, включаючи місцевих продавців хот-догів і «Дженерал Моторс», використовують при прийнятті рішень одні і ті ж основні правила. Ця абстракція стає складною проблемою, коли аналізуються нововведення і зміни. В принципі можливо припустити, що нововведення є процесом, де результат визначається винятково комбінацією зроблених зусиль і шансу, і, що усі фірми мають подібну імовірність для успіху. Однак, більшість інноваційних досліджень показують, що це припущення нереалістичне.

Навчання в неокласичній моделі. Неокласична теорія припускає, що критичні характеристики агентів (переваги, компетенція і правила поведінки) є подібними для всього процесу, що аналізується. Мало місця залишається для агентів відносно навчання новим правилам поведінки і отримання нових здібностей. Знання й інформація розглядаються як синоніми у неокласичних моделях, тому найбільш близьким поняттям до "навчання” є "отримання інформації". Той факт, що найбільш економічно корисні типи знання мають неявний вимір і, що таке знання може бути отримане тільки в процесі соціальної взаємодії цілком ігнорується.

Таким чином, обмеженість більшості розглянутих теорій полягає насамперед у надто вузькому, спрощеному підході до проблем економічного розвитку. Вони зазнають невдачі на практиці тому, що не відображають перш за все реалій сучасного світового господарства, головною тенденцією якого є рух до економіки знань. Сьогодні реальний світ значно відрізняється від цієї моделі, оскільки, темпи зростання ВВП розвинених країн досягаються завдяки використанню економічної системи, що базується на знаннях, а в країнах Периферії економічне зростання досягається завдяки інвестиціям у старі технологічні уклади. Тому складно в подібних умовах знайти обґрунтування тези, згідно якої відставання буде переборене, особливо враховуючи той факт, що і в країнах Центру спостерігається зростання поляризації між різними верствами населення, а також регіонами.


2.2 Теорії постіндустріального економічного розвитку


На нинішньому етапі розвитку єдиної світової цивілізації головною детермінантою розвитку світової економіки стає знання і поява новітніх ресурсів, перш за все інформаційно-комунікаційних. В зв’язку з цими глобальними змінами в науковій літературі з кінця 80-х років ХХ ст. на зміну концепції «суспільства добробуту» приходять такі поняття як «суперіндустріальне» і «посткапіталістичне» суспільство, «турбокапіталізм», «постмодерніті» і т.п. Із середини 90-х років з'являється також безліч «нових» моделей економіки: «інформаційна», «мережна», «інтернет», «дотком», «економіка, що базується на знаннях», “економіка навчання”. З'являються також такі незвичні поняття як «інтелектуальна», «віртуальна» і «адаптивна» корпорація.

Таке різноманіття визначень сучасного суспільства і моделей економіки свідчить про те, що стрижневою проблемою економічної науки є нині концептуальна розробка цивілізаційної моделі, в рамках якої еволюціонуватиме світова економіка у XXI столітті. «XXI століття – це епоха постіндустріального устрою. Він не стане винятковим у певного кола країн, а торкнеться всього людства. Проте розвинуті країни удосконалюватимуть постіндустріальні основи свого суспільства, які було ними створене у другій половині ХХ ст. Країни «третього світу» (в минулому колонії та залежні країни) здійснюватимуть перехід до постіндустріального суспільства. Саме такі процеси відбуватимуться й у постсоціалістичних країнах, до яких належить Україна» [31, с. 9].

Тому, тенденції розвитку сучасного етапу світової цивілізації та особливості їх прояву в перехідній економіці України є сьогодні однією із найважливіших проблем економічної науки. Їх аналіз дозволить виявити шляхи переходу до постіндустріального суспільства на основі поєднання ресурсів індустріального розвитку з чинниками «нової економіки».

В економічній науці існує думка, що, незалежно від назви майбутньої соціально-економічної формації, “практично всі дослідники сходяться в одному: ведучу роль у ній буде відігравати інформація – і як базовий фактор продуктивних сил, і як ключова компонента процесів, що протікають у суспільстві” [32, с. 10]. Дослідники, які під «новою економікою» розуміють «економіку знань» також намагаються ототожнювати «нову економіку» з інформаційною економікою: «економіка, що ґрунтується на знаннях («економіка знань») є первісною, базовою гранню такого складного явища, як «інформаційна економіка [33, с. 18].

Однак існують і інші точки зору при аналізі моделей економічного розвитку постіндустріального суспільства. Так, деякі науковці, розглядаючи тенденції глобального економічного розвитку стверджують, що роль інформаційної економіки виявилась перебільшеною [34]. Інші доводять, що у подібному виділенні декількох, нехай навіть найбільш передових по насиченості винаходами й ідеями галузей із всієї іншої економіки присутній яскраво виражений елемент штучності; усякий же штучний поділ будь-якої національної, а також усієї світової економіки на якісь "нову" і "стару" частини означало б відкриту зневагу економічним базисом. "Узаконене", таким чином, у поглядах і запрограмоване відставання одних галузей сучасного господарства від інших привело б до неприпустимого інвестиційного крену, надвиробництву винятково в інфраструктурних галузях, не підкріпленому розвитком високих технологій в інших галузях економічного базису, і до найтяжкої структурної кризи [4, с. 4]. Є також дослідники, які аналізуючи сучасне світове господарство, відзначають, що нічого нового сьогодні не відбулося, а розвиток глобальної економіки – це усього лише продовження минулих тенденцій. Згідно цього підходу радикальні зміни у структурі виробництва, що вели до бурхливого зростання економіки, мали місце у різні періоди історичного розвитку суспільства [35; 36; 37].

Тому зупинимося на концепціях “нової економіки”, які глибше і ширше трактують чинники розвитку сучасної економіки. Перші дослідження у цій сфері розуміють під “новою” економіку, у якій основним товаром є інформація, що передається по комплексних інформаційних мережах. Тому її ще називають “економікою мереж” [38].

Для підходів, які концептуально розширюють парадигму “постіндустріального суспільства” загальною рисою є надання ведучої ролі в економічному розвитку не технологіям, а знанню. Досить чітко ця тенденція простежується в працях, що ввійшли у видану в 1999 р. російською мовою антологію «Нова постіндустріальна хвиля на Заході». Так, у роботі «Посткапіталістичне суспільство» (1995 р.) Пітер Дракер відзначає, що становлення глобального капіталізму відбувалося під впливом радикальних змін у самій концепції знання, що стало одним з ведучих ресурсів, перетворившись з товару приватного у товар суспільний. Цю зміну ролі знання Дракер називає революцією в управлінні, яка в умовах глобальної економіки охопила увесь світ [39, с. 69]. Відтепер, вважає Дракер, значення має тільки підвищення продуктивності праці людей, не зайнятих фізичною працею. Але, суспільство, у якому живе постіндустріальний світ, на його думку, ще передчасно розглядати як «суспільство знання». Сьогодні можна говорити лише про створення «економічної системи на основі знання» (knowledge-based economy) у рамках “посткапіталістичного” суспільства [Там само, с. 73].

Тайічі Сакайя у праці “Вартість, створювана знанням, або історія майбутнього” (1992), говорячи про нове суспільство, відзначає, що в сучасних умовах традиційні фактори виробництва вже не визначають ту цінність, яку споживачі визнають за тим або іншим продуктом. Але, характерною ознакою сучасного суспільства є не сам факт широкої поширеності знань, а те, що вони безпосередньо втілюються в більшості створюваних у суспільстві благ і в такий спосіб економіка перетворюється в систему, що функціонує на основі обміну знань і їхньої взаємної оцінки. Саме продукція, більш, ніж що-небудь інше, підтверджуюча приступність її власникові вищих знань, інформації і мудрості, повинна володіти тим, що Сакайя називає цінністю (або вартістю), створеною знанням (knowledge-value). Майбутнє суспільство, у якому рушійною силою є цінності, що створюються знанням, він іменує суспільством, що базується на створюваних знанням цінностях (knowledge-value society) [Там само, с. 360].

Таким чином, сьогодні здатність створювати і використовувати знання, що, у свою чергу, знаходить прояв у впровадженні нових технологій, стає ключовим фактором при визначенні конкурентоспроможності національних економік, а також критерієм оцінки бідності і процвітання як між країнами так і в межах окремих країн. Ця думка була підтверджена і проведеним у 2002 році Світовим банком при підтримці ОЕСР і ЄС Форумом ”Розбудова економік знань: можливості і виклики для країн-кандидатів у члени ЄС“, на якому пріоритетними стратегіями розбудови економіки знань було названо [17]:

- створення відповідних економічних стимулів і інституціонального середовища, що забезпечують широке поширення й ефективне використання локальних і глобальних джерел знання у всіх сферах економіки;

- створення суспільства кваліфікованих, талановитих і творчих людей, суспільства з можливостями якісної освіти для всіх громадян;

- формування динамічної інформаційної інфраструктури, конкурентного інноваційного сектора економіки, здатних створювати ефективні інформаційно-комунікаційні технології для всіх галузей економіки;

- створення ефективної інноваційної системи, що охоплює фірми, науково-дослідні центри, університети й інші організації, здатні обслуговувати і розвивати зростаючий фонд глобального знання з метою створення нових продуктів, послуг і способів ведення бізнесу.

Отже в умовах безперервних трансформаційних процесів необхідна розробка такої моделі соціально-економічного розвитку, яка б базувалась на принципах “економіки знань”, а також утвердження такої стратегії розвитку, яка б допомагала підтримувати в країні постійні дослідження та інновації необхідні для створення нових продуктів та відкриття нових ринків шляхом виробництва, розповсюдження і використання нових економічно корисних знань.

Створення глобально-конкурентних економік потребує відповідних активних стратегій, що реалізуються різними галузями, а також такими підсистемами як інформаційна інфраструктура, система досліджень і інновацій, освіта постійне навчання, державна політика і регуляторні рамки. Ґрунтуючись на вищесказаному ми будемо виходити із припущення, що “нову економіку” необхідно пов'язувати не із роллю інформації і розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, а із здатністю економічних систем створювати, розповсюджувати і продуктивно використовувати економічно ефективні знання. Існує дві альтернативні моделі економіки знань, які відповідають подібному розумінню “нової економіки” і доповнюють одна одну.

ОЕСР розвиває концепцію, що отримала назву “економіки, що базується на знаннях” (“knowledge-based economy”). Під цим поняттям розуміється економіка, яка безпосередньо базується на виробництві, розподілі і використанні знань і інформації. Цей підхід використовує ідею ендогенної теорії зростання, згідно якої знання і технології є ведучими чинниками продуктивності і економічного зростання. Ключовими факторами розвитку такої економіки розглядаються інвестиції у дослідження і розробки, освіту, підготовку кадрів та структури менеджменту. У цій моделі підкреслюється також зростання ролі держави у розвитку і підтримці бази знань. Концепція "економіки, що базується на знаннях" зосереджується на тому факті, що в період після другої світової війни виробничий процес все більше покладається на діяльність, що базується на знаннях. Частка фізичної праці, що створює матеріальні блага стає меншою ніж частка праці, що займається виробництвом, розподілом і обробкою знання. Підкреслюється також, що розширення "знаннємісткого” (“knowledge-intensive”) сектора по відношенню до інших рутинних і фізичних виробничих процесів стає однією із основних тенденцій економічного розвитку протягом цього періоду [40].

Ряд розробок, зокрема, у межах програми “Цільових соціально-економічних досліджень” (TSER), що фінансується ЄС, розвиває концепцію, яка отримала назву “економіки навчання” (“learning economy”). Теоретичним підґрунтям для розвитку цієї моделі стала праця Б-Е. Люндвалла і Б. Джонсона “Економіка знань” [31]. На відміну від попереднього цей підхід виходить із того факту, що сучасний етап глобалізації економіки характеризується зростаючим темпом технологічних змін і інновацій. Коли зміст знання змінюється швидко, то тільки той, хто бере участь у його створенні може одержати доступ до нього. Таким чином, “краще говорити про „економіку навчання”, ніж "економіку, що базується на знаннях" з того часу як високий темп змін означає, що спеціалізоване знання стає менш довговічним ресурсом і що саме здатність навчатися і пристосовуватися до нових умов все більше визначає ступінь продуктивності індивідуумів, фірм, регіонів і країн. Просто визначена економіка навчання є економікою, де здатність навчатися (дізнаватися) є критичною для економічного успіху індивідуумів, фірм, регіонів і національних економік. "Навчання" має відношення до створення нової компетенції і нових здібностей, а не просто до "отримання доступу до інформації" [12].

Основна причина чому навчання стало більш важливим визначається діалектикою (взаємодією) між навчанням і змінами. Швидкі зміни передбачають потребу у швидкому вивченні, і ті хто включений у цей процес нав'язують зміни середовищу і іншим людям. Глобалізація, інформаційні і комунікаційні технології, руйнування інституціональних бар'єрів для змін прискорювали зміни. Вони створили вибіркове (селекційне) середовище, яке прихильне тим організаціям і індивідуумам, що зорієнтовані на зміни. Відповідно до цієї інтерпретації міжнародна конкуренція і нові технологічні можливості, пов'язані з інформацію й іншими технологіями підсилили всіх тих, хто включений в зростаючу глобальну конкуренцію. Для окремої фірми це виражається в більш швидкому темпі інновацій, а у більш широкому сенсі – в інтенсифікації конкуренції.

В умовах зростання ринкової конкуренції і швидких інновацій фірми зіштовхуються з неціновими факторами конкуренції. Це означає, що найбільш важливим фактором для окремих фірм не є більше наявність даного набору здібностей, а здатність отримувати нові здібності ефективно. У цьому сенсі навчання стало ключем успішних економічних і ринкових операції протягом останніх десятиліть. Здатність фірм навчатися і трансформуватися в цих нових умовах - критичний фактор конкурентноздатності. Існує визначена необхідність постійно відтворювати здібності персоналу, технологічну і організаційну компетенцію фірми. Це означає, звичайно, широке визначення знання і навчання. Знання, що створює цінності включає практичні здібності, отримані через навчання на власному досвіді (learning by doing), а також можливості здобуті через формальну освіту і підготовку. Воно також включає управлінські здібності отримані на практиці, а також нове знання, отримане завдяки дослідженням і розробкам.

Таким чином, розбудова майбутнього суспільства є дуже складною проблемою, оскільки інформаційна революція поширюється не тільки на виробничу сферу і на всі соціальні інститути людства. Вона повинна змінити і саму людину, і перш за все, характер і умови її праці [32, с. 12-13]. Звідси, найбільш фундаментальною причиною переваги „економіки навчання” як ключової економічної концепції нового суспільства є те, що вона підкреслює високий темп економічних, соціальних і технологічних змін, які постійно тиснуть на спеціалізоване знання. Вона дає зрозуміти, що дійсно важливим для продуктивності економіки є здатність навчатися (і забувати), а не запас (фонд) знання. Б.-Е. Люндвалл, аналізуючи економічний розвиток і продуктивність країн ОЕСР звертається до “парадоксу продуктивності” Солоу, а також використовуючи досвід Данії доводить, що технології не є самостійним чинником вирішення проблем. Він в черговий раз підкреслює, що “нова економіка” – це “економіка навчання”, оскільки забезпечення навчання на різних рівнях економіки є ключовим фактором економічного процвітання” [41].