Посібник-довідник для трудових мігрантів легальна трудова міграція до країн єс та попередження порушень трудових прав І трудової експлуатації представництво в Україні

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта

IOM International Organization for Migration

МОМ Міжнародна організація з міграції

ПОСІБНИК-ДОВІДНИК

ДЛЯ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ

ЛЕГАЛЬНА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ ДО КРАЇН ЄС ТА

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПОРУШЕНЬ ТРУДОВИХ ПРАВ І ТРУДОВОЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ

Представництво в Україні

вул. Михайлівська 8, Київ 01001, Україна

Тел: +38.044.568 5015 • Факс: +38.044.568 5016 • Електронна пошта: iomkiev@iom.kiev.ua • ссылка скрыта

Подяка

Представництво МОМ в Україні висловлює подяку всім, хто допомагав укласти цей посібник. Посібник підготовлено за проектом EC/Aeneas «Протидія торгівлі людьми в Україні та Молдові» й за допомого співфінансування Шведського агентства з міжнародного розвитку та співробітництва (SIDA) в рамках компоненту попередження: «Оцінка трудової міграції в Україні, Молдові та Білорусі». Тетяна Хаджимануель, координатор суб-регіональних програм Представництва МОМ в Україні розробила загальну концепцію посібника та здійснювала й координувала його підготовку. Клаус Волькен, експерт з правових питань, Представництво МОМ в Україні та Якуб Вишневський, експерт з правових питань ЄС зробили дослідження трудової міграції та допомогли в редагуванні.

© Міжнародна організація з міграції (МОМ). Усі права захищено. Відтворення будь-якої частини цієї публікації без письмової згоди Представництва МОМ в Україні заборонене.

Представництво МОМ в Україні

вул. Михайлівська, 8, Київ, 01001, Україна

Тел: +38.044.568 5015 • Факс: +38.044.568 5016 •

Електронна пошта: iomkiev@iom.kiev.ua

rg.ua

Думки та аналіз авторів цієї публікації не завжди збігаються з позицією та офіційною політикою Міжнародної організації з міграції або країн-членів. Ця публікація є результатом незалежного дослідження на замовлення Представництва МОМ в Україні.

Зміст:

4.Інформація про країни 12

4.1.АВСТРІЯ 12

4.2.БЕЛЬГІЯ 16

4.3.БОЛГАРІЯ 19

4.4.ВЕЛИКА БРИТАНІЯ 22

4.5.ГРЕЦІЯ 25

4.6.ДАНІЯ 29

4.7.ЕСТОНІЯ 32

4.8.ІРЛАНДІЯ 35

4.9.ІСПАНІЯ 38

4.10.ІТАЛІЯ 41

4.11.КІПР 44

4.12.ЛАТВІЯ 47

4.13.ЛИТВА 50

4.14.ЛЮКСЕМБУРГ 53

4.15.МАЛЬТА 55

4.16.НІДЕРЛАНДИ 57

4.17.НІМЕЧЧИНА 61

4.18.ПОЛЬЩА 63

4.19.ПОРТУГАЛІЯ 66

4.20.РУМУНІЯ 68

4.21.СЛОВАЧЧИНА 72

4.22.СЛОВЕНІЯ 74

4.23.УГОРЩИНА 77

4.24.ФІНЛЯНДІЯ 80

4.25.ФРАНЦІЯ 83

4.26.ЧЕХІЯ 87

4.27.ШВЕЦІЯ 90

5.Висновки та рекомендації 92

5.1.Загальні висновки 93

5.2.Рекомендації трудовим мігрантам 94

6.СПИСОК ДЖЕРЕЛ 95

I.Національне законодавство з питань імміграції та працевлаштування іноземців 95

II.Вторинні джерела: загальна література 98

III.Вторинні джерела, по країнах 99

Вступ

За офіційними оцінками українських державних органів, за кордоном працює понад два мільйони українських громадян (загальна кількість населення України складає 47 мільйонів). Крім того, понад один мільйон проживає в країнах ЄС.

На жаль, деякі з них стають жертвами зловживань у галузі трудових відносин та експлуатації. Найчастіше це відбувається через те, що вони не обізнані зі своїми правами, а виїжджаючи з України, не знають, що очікує на них у країні призначення.

Це дослідження має на меті проінформувати потенційних мігрантів і дати їм поради перед виїздом з України. У дослідженні подано загальний огляд юридичної бази, яка стосується трудових мігрантів в країнах ЄС. У ньому містяться рекомендації та поради особам, які прагнуть виїхати за кордон для працевлаштування. Для цього описано юридичні процедури в’їзду до країн ЄС, оскільки умови надання працевлаштування мігрантам можуть суттєво впливати на юридичний статус у певній країні. У посібнику вміщено відповіді на питання, актуальні для трудових мігрантів, а саме:

Який дозвіл на проживання можуть отримати трудові мігранти після в’їзду до країни? Чи можуть вони отримати право на проживання незалежно від зайнятості? Який термін працевлаштування або проживання потрібен для отримання такого дозволу?
Чи мають право трудові мігранти змінювати місце роботи? Якщо так, то за яких умов?

Чи можуть члени сім’ї отримати дозвіл на спільне проживання з трудовим мігрантом? Які члени сім’ї мають таке право? На яких умовах відбувається об’єднання сім’ї?
Чи мають трудові мігранти доступ до загальнонаціональної системи охорони здоров’я або лише до окремих її галузей?
Хто відповідає за надання трудовим мігрантам житла?
Чи мають право трудові мігранти отримувати допомогу для безробітних, чи їм загрожує видворення з країни, якщо вони звернуться по таку допомогу?

Це дослідження спрямоване на висвітлення правових аспектів перебування трудових мігрантів в країнах ЄС. Основною метою дослідження є допомогти потенційним трудовим мігрантам ухвалити рішення, яке ґрунтується на знанні правових аспектів перебування трудових мігрантів у країнах ЄС. Воно також сприятиме легальній міграції, вказуючи на ризики нелегальної. Окрім того, воно має допомогти легальним мігрантам уникнути типових помилок, які трапляються під час виїзду за кордон для працевлаштування, через які вони можуть за кордоном опинитися у небезпечному становищі. Рішення про роботу за кордоном слід ухвалювати на підставі достовірної інформації, а не лише на підставі сподівань (часто перебільшених) мати високу зарплату й швидко заробити гроші.

Також тут міститься інформація про те, як можна вийти із складних ситуацій, що виникають в результаті зловживань у галузі трудових відносин або трудової експлуатації, з якими стикаються мігранти в країнах призначення, враховуючи особливості юридичної бази конкретної країни. Звичайно, пояснення є далеко не повними, оскільки в більшості країн, де є значний попит на іноземних працівників, трудові мігранти стикаються з різними видами зловживань у галузі трудових відносин або трудової експлуатації. Ці пояснення повинні дати уявлення про ймовірні ситуації в країні призначення.

МОМ має значний досвід в питаннях міграції, сприяє легальній міграції і допомагає людям, які прагнуть працювати за кордоном. Отже, значна частина інформації в цьому дослідженні надана МОМ. Водночас, автори також подають інформацію від партнерських організацій МОМ в Україні стосовно трудових мігрантів та неурядових організацій, які надають підтримку трудовим мігрантам у країнах ЄС. Щодо норм законодавства, особливо положень, які стосуються порядку в’їзду та перебування в країнах, автори використовували тексти законодавчих актів, перекладені англійською. Якщо такої інформації англійською не було, автори використовували вторинні джерела, наведені у списку джерел. Треба підкреслити, що для забезпечення високої достовірності вся інформація із вторинних джерел додатково перевірялась. Аналіз імміграційного законодавства країн охоплює практично всі законодавчі акти, чинні станом на грудень 2006 р. У разі внесення суттєвих змін до національного імміграційного законодавства, автори брали до уваги ці зміни.

У першій частині цього дослідження описані норми міжнародного права та права ЄС у галузі трудової міграції, а також подається перелік двосторонніх договорів про працевлаштування між Україною та іншими державами.

Друга частина описує норми та порядок, які діють в країнах ЄС щодо трудових мігрантів. У кінці кожного розділу наведено корисні джерела інформації стосовно певної країни.

Для зручності кожний розділ поділений на кілька частин:

Порядок імміграції та отримання дозволу на роботу
Дозвіл на проживання (в країнах, в яких дозволи на роботу та проживання взаємопов’язані, частина називається: Дозволи на роботу та проживання) після в’їзду
Об’єднання сім’ї
Трудові права та соціальна допомога
Порушення трудових прав та експлуатація

В останній частині дослідження перелічено джерела інформації, використані у дослідженні. Перелік джерел поданий окремо для кожної країни.

Міжнародні інструменти щодо захисту трудових мігрантів за кордоном

Існує кілька документів, ухвалених ООН, які мають певне значення для захисту мігрантів від дискримінації та експлуатації. Найважливішими є:

« Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 1966 р.», який деталізує економічні, соціальні та культурні права, встановлені раніше «Загальною декларацією прав людини від 1948 р.» Пакт охоплює право на працю; право на справедливі й сприятливі умови праці, право створювати профспілки і вступати до них; право на створення сім’ї, право на задовільні умови існування та на найвищий досяжний рівень здоров'я; право на освіту; право на участь в культурному житті. Пакт забороняє всі форми дискримінації щодо реалізації цих прав, зокрема за статевою ознакою, й вимагає від країн-учасниць забезпечити рівні права чоловіків та жінок.

« Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 1966 р.», який деталізує громадянські та політичні права, встановлені «Загальною декларацією прав людини».

«Міжнародний пакт про громадянські та політичні права» передбачає право на життя, свободу від катування і рабства, право на свободу й особисту недоторканість, право на вільне пересування, право на свободу об’єднання з іншими людьми, свободу думки, совісті та релігії, право на рівність перед законом, право на недоторканість особистого життя, рівноправності у шлюбі й свободу на користування культурою. Як і попередній документ, цей пакт забороняє всі форми дискримінації щодо реалізації цих прав.

«Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права», «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» та «Загальна декларація прав людини» разом відомі як «Міжнародний білль про права людини».

« Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 1965 р.», яка зобов’язує країни-учасниці заборонити дискримінацію за ознаками раси, кольору шкіри, походження, належності до національних або етнічних груп щодо осіб, які перебувають під юрисдикцією країни-учасниці та запровадити покарання за дії, пов’язані з такою дискримінацією.

« Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок від 1979 р.», яка закріплює норми чинних документів ООН стосовно дискримінації за ознаками статі й поширює свою дію на громадян та осіб, які не є громадянами.

« Конвенція про права дитини від 1989 р.», яка закріплює основні права людини, що поширюються на дітей, а саме: право на життя; право на максимально можливий розвиток; право на захист від небезпечного впливу, насильства та експлуатації; право на життя в сім’ї, на участь в культурному та соціальному житті. Конвенція містить чотири основні принципи: захист від дискримінації; захист інтересів дитини; право на життя, виживання та розвиток; увага до поглядів дитини.

Усі країни, охоплені цим дослідженням, ратифікували вказані конвенції.

Основні стандарти у галузі трудових відносин ґрунтуються на засадничих принципах та основних правах людини як учасника трудових відносин. Ці стандарти відрізняються від встановлених законом норм умов праці або захисту прав трудящих. Зокрема, ці стандарти спрямовані на ліквідацію всіх форм примусової та дитячої праці, підтримку принципу недопущення дискримінації в галузі праці й занять, а також забезпечення свободи об’єднань та права на колективні переговори.

Основні конвенції Міжнародної організації праці (МОП) – зобов’язують країни-члени МОП підтримувати та забезпечувати реалізацію основних прав працівників, які закріплені в цих Конвенціях.

Вісім конвенцій МОП стосуються трудових мігрантів:

«Конвенція МОП 1930 р. про примусову працю» зобов’язує країни-учасниці ліквідувати використання примусової праці в будь-яких формах.
«Конвенція МОП 1957 р. про скасування примусової праці» зобов’язує країни-учасниці вжити ефективних заходів для забезпечення ліквідації примусової праці.
«Конвенція МОП 1948 р. про свободу асоціації та захист права на організацію» надає всім працівникам та роботодавцям право створювати організації та ставати членами організацій за власним бажанням без попереднього дозволу.
«Конвенція МОП 1949 р. про право на організацію і на ведення колективних переговорів» забезпечує захист працівників від будь-яких дискримінаційних дій, спрямованих на обмеження свободи об’єднання в галузі праці.
«Конвенція МОП 1951 р. про однакову винагороду» зобов’язує країни-учасниці сприяти та забезпечувати використання принципу однакової винагороди чоловіків та жінок за працю рівної цінності.
«Конвенція МОП 1958 р. про дискримінацію в галузі праці й занять» зобов’язує країни-учасниці виробити та втілювати національну політику, спрямовану на забезпечення однакових можливостей та ставлення у галузі праці та занять, а також на ліквідацію всіх форм дискримінації.
«Конвенція МОП 1973 р. про мінімальний вік» зобов’язує країни-учасниці здійснювати національну політику, спрямовану на ліквідацію дитячої праці та поступове підвищення мінімального віку для початку трудової діяльності до рівня, який відповідає повному фізичному та розумовому розвитку молоді.
«Конвенція 1999 р. про заборону найгірших форм дитячої праці» зобов’язує країни-учасниці вжити негайних та ефективних заходів для заборони і ліквідації найгірших форм дитячої праці. Термін дитина охоплює всіх осіб віком до 18 років.

Ці конвенції були ратифіковані всіма країнами, про які йдеться у цьому дослідженні, крім Чехії, яка не підписала Конвенцію 1973 р. про мінімальний вік.

У галузі трудової міграції було ухвалено такі документи:

«Конвенція МОП 1949 р. про трудових мігрантів». Вона зобов’язує всі країни-члени створити компетентну та безкоштовну службу допомоги мігрантам-заробітчанам, яка надаватиме їм достовірну інформацію, або переконатися, що в країні вже існує така служба. Конвенція зобов’язує країни-учасниці полегшити виїзд, переїзд та прийняття трудових мігрантів. Кожен член організації зобов’язаний без будь-якої дискримінації за ознакою національності, раси, релігії або статі забезпечити іммігрантам, які законно перебувають на його території, умови не менш сприятливі, ніж ті, які мають його власні громадяни, у таких питаннях:
- Заробітної плати, зокрема сімейної допомоги, якщо ця допомога є частиною заробітної плати; робочого часу; понаднормової роботи; оплачуваної відпустки; обмеження праці дома; навчання та професійного навчання; жіночої праці та праці підлітків;
- Членства у профспілках та використання переваг, які надаються колективними договорами;
- Житла;
- Соціального забезпечення (йдеться про положення законів щодо нещасних випадків на робочому місці, охорони материнства, хвороби, інвалідності, похилого віку, смерті, безробіття та сімейних обов’язків, а також усіх інших випадків, які відповідно до законодавства країни охоплюються системою соціального захисту), якщо дотримувались спеціальних умов;
- Податків, зборів або внесків, які сплачуються за працівника;
- Судочинства з питань, згаданих у цій Конвенції.
«Конвенція МОП 1975 р. про трудових мігрантів (додаткові положення)» У першому розділі країни-учасниці зобов’язуються дотримуватися основних прав людини щодо всіх трудових мігрантів. Також учасники конвенції зобов’язані вжити всіх необхідних заходів:

Для ліквідації таємного міграційного руху і незаконного найму мігрантів;
Проти організаторів незаконного чи таємного переміщення мігрантів, які шукають роботу, коли ця міграція починається з його території, чи перетинає цю територію, чи закінчується на ній, а також проти тих, хто наймає працівників, які іммігрували незаконно;
Якщо працівник-мігрант мешкав на законних підставах у країні з метою зайнятості, він не розглядається як особа, яка перебуває у незаконному або такому, що порушує правові норми, становищі тільки через втрату своєї зайнятості. Сам по собі цей факт не призводить до відміни посвідчення про право проживання чи, у разі потреби, дозволу на працевлаштування;
Якщо цих законів і правил не було дотримано і його становище не було регламентоване, працівник-мігрант і члени його родини користуються правами, які вони мали у зв'язку з його попередньою роботою і які передбачають винагороду, соціальне забезпечення та іншу допомогу;
У разі видворення із країни працівник і його сім'я не повинні мати жодних витрат.

Розділ ІІ цієї Конвенції закликає країни-учасниці забезпечити однакові можливості та ставлення щодо праці й занять, соціального забезпечення і культурних прав, індивідуальних і колективних свобод для осіб, що на законних підставах перебувають на їх території як працівники-мігранти або є членами їх сімей. Розділ ІІ Конвенції не розповсюджується на деякі категорії працівників, до яких належать працівники з прикордонних районів; артисти та представники вільних професій, які прибули до країни на короткі терміни; моряки; особи, які приїздять спеціально з метою здобути певну підготовку чи освіту; службовці установ чи підприємств, які здійснюють свою діяльність на території країни і які були тимчасово допущені до цієї країни на прохання наймача для виконання спеціальних функцій та завдань на обмежений і встановлений період часу і зобов'язані виїхати з країни після виконання своїх функцій чи завдань.

Конвенцію МОП про трудових мігрантів від 1949 р. ратифікували Бельгія, Кіпр, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Португалія, Словенія та Іспанія. Це означає, що вказана Конвенція діє лише в цих країнах. Інші країни, про які йдеться у цьому дослідженні, Конвенцію не ратифікували.

Конвенцію МОП про трудових мігрантів (додаткові положення) від 1975 р. ратифікували Кіпр, Італія, Португалія, Словенія та Швеція. Вона діє в цих країнах і не поширюється на інші країни, згадувані в цьому дослідженні.

Європейська конвенція про правовий статус трудових мігрантів від 1977 р. є особливо актуальною для України, враховуючи те, що Україна ратифікувала її в липні 2007 р. Оскільки положення конвенції діють на принципах взаємності, вони є особливо важливими для трудових мігрантів з України, які законно працюють в країнах – членах Ради Європи, які ратифікували цю конвенцію, зокрема у країнах, які є членами ЄС.

У Конвенція під терміном «трудовий мігрант» розуміють громадянина Договірної Сторони, якому інша країна – член Ради Європи дозволила перебувати на своїй території з метою здійснення оплачуваної діяльності. Ця Конвенція не поширюється на трудових мігрантів, які не є громадянами країн – членів Ради Європи, а також працівників, яким не дозволено перебувати на території країни – члена Ради Європи з метою працевлаштування. Крім того, Конвенція прямо вилучає деякі категорії працівників, а саме моряків, сезонних робітників та осіб, що здобувають професійну підготовку.

Слід згадати такі положення Конвенції:

Стаття 8 передбачає, що мігранту-заробітчанину мусять видавати дозвіл на роботу, який не може зобов'язати його працювати в одного роботодавця або в одній місцевості довше одного року.
Згідно з положеннями статті 9 трудові мігранти мають право отримати посвідчення для проживання на весь термін дії дозволу на роботу; у членів сім’ї також є таке право.
За статтею 9, якщо трудовий мігрант не працює або через тимчасову непрацездатність, внаслідок хвороби чи нещасного випадку, або тому, що він став безробітним не зі своєї вини, йому дозволяється залишатися на території цієї держави упродовж певного часу, але не менше п'яти місяців.
Стаття 10 визначає умови приймання трудових мігрантів, до яких належить надання всієї потрібної інформації та порад, а також всієї необхідної допомоги для поселення й адаптації трудових мігрантів та членів їхніх сімей. Трудові мігранти мають право на допомогу та сприяння з боку служб працевлаштування так само, як і громадяни країни перебування.
Стаття 12 передбачає права трудових мігрантів на об’єднання сім’ї. Дружина трудового мігранта та його неодружені діти, якщо вони вважаються неповнолітніми відповідно до законодавства держави перебування, допускаються в країну на таких самих умовах, що й трудові мігранти. Проте, кожна Договірна Сторона може визначити свій термін надання дозволу (період очікування), який не може перевищувати одного року. Договірна Сторона також може висунути умову, що дасть дозвіл на об’єднання сім’ї тільки в разі наявності у трудового мігранта достатніх ресурсів, щоб задовольняти потреби своєї сім’ї.
Стаття 13 надає мігрантам-заробітчанам таке саме право на житло та умови оплати квартири, що й громадянам країни, яка їх приймає. Договірні Сторони зобов'язуються захищати трудових мігрантів від експлуататорських умов оплати житла.
Стаття 16 передбачає такі ж умови праці для трудових мігрантів, що й для громадян країни, яка їх приймає.

Серед країн, про які йдеться у цьому дослідженні, Конвенцію ратифікували лише Франція, Нідерланди, Італія, Португалія, Іспанія та Швеція.

На рівні ЄС Директива Ради ЄС 2004/81/EC запровадила дозволи на проживання для потерпілих від торгівлі людьми. З цією метою громадянам третіх країн має надаватися інформація про можливість отримання дозволу на короткострокове проживання на період, що потрібен для визначення свого становища. Протягом цього часу особи не можуть підлягати видворенню, мають право на житло, медичну, психологічну, юридичну допомогу та послуги перекладачів. Такий дозвіл на проживання має діяти принаймні 6 місяців і може поновлюватися, якщо умови, на яких він був виданий, зберігаються і надалі. Дозвіл дає особі доступ до ринку праці, професійного навчання та освіти.

У 2003 р. Рада Європейського Союзу узгодила Директиву 2003/109/EC, яка передбачає надання статусу довгострокового резидента країни – члена ЄС громадянам третіх країн, які легально прожили на території ЄС п’ять років. Цей статус надає громадянам третіх країн однаковий правовий статус з громадянами країн – членів ЄС. Також він дозволяє особі пересуватися з однієї країни ЄС до іншої за певних умов.

Громадяни третіх країн можуть отримати цей статус, якщо вони легально та безперервно мешкають на території ЄС протягом п’яти років, мають достатній рівень стабільного доходу, застраховані на випадок хвороби та відповідають інтеграційним вимогам, які можуть встановлюватися країнами – членами ЄС. Крім того, такі особи не повинні становити загрози для громадської безпеки та порядку. Такі особи отримують статус постійного резидента, який засвідчується дозволом на проживання терміном принаймні на 5 років. що підлягає автоматичному поновленню.

Довгострокові резиденти користуються принципом рівності з громадянами країни перебування в різних соціально-економічних аспектах, а саме:

Працевлаштуванні та підприємницькій діяльності
Освіті та професійній підготовці
Соціальному захисті та допомозі
Доступі до товарів та послуг.

Директива також встановлює умови, за яких довгостроковому резиденту можуть дозволити оселитися в іншій країні ЄС з метою працевлаштування, навчання, підприємницької або іншої діяльності.

Директива не поширюється на Велику Британію, Ірландію та Данію, щодо яких діють спеціальні положення у галузі імміграційної політики.

У 2003 р. Рада Міністрів ЄС ухвалила Директиву 2003/86/EC про право громадян третіх країн, які легально проживають в країнах-членах ЄС, на об’єднання сім’ї. Директивою визначено умови, за яких громадянам третіх країн, які легально проживають в країнах – членах ЄС, надається дозвіл на об’єднання сім’ї у випадках, коли сімейні стосунки виникли до або після в’їзду особи до ЄС, а також визначено права членів сім’ї. Іноземці, які проживають на законних підставах, можуть запросити дружину, неповнолітніх дітей та дітей дружини. Країни-члени можуть вимагати від громадянина третьої країни мешкати на своїй території протягом певного періоду перш ніж дозволити запросити інших членів сім’ї, проте цей період не може перевищувати двох років. Країни також можуть обмежувати права на об’єднання сім’ї для дітей, старших за 15 років. Вони можуть відмовити у в’їзді дітям, старшим за 12 років, які подорожують окремо від сім’ї. У праві на об’єднання сім’ї може бути відмовлено дружині/чоловіку, молодшому за 21 рік. Проте можуть дозволити в’їзд неодружених партнерів, батьків та дорослих дітей, які перебувають на утриманні.

У контексті ініціатив ЄС, зокрема щодо Директиви про об’єднання сім'ї та довгострокових резидентів, варто згадати про загальні уніфіковані візові процедури ЄС. Більшість з 27 країн – членів ЄС (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Люксембург, Португалія, Іспанія, Швеція, а також Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина та Словенія з грудня 2007 року), також Норвегія та Ісландія, так звані країни Шенгенської зони, провадять спільну візову політику. Віза, видана однією з цих країн, як правило дійсна не лише для країни, у якій видали візу, але й на території інших країн Шенгенської угоди.

Процедура та умови видачі Шенгенських віз прописані в «Спільних консульських інструкціях». Разом із заявою на отримання Шенгенської візи мають бути надані наступні документи:

Правильно заповнена та підписана аплікаційна форма
Діючий закордонний паспорт, дійсний протягом часу, що перевищує тривалість запланованої поїздки
Опис мети та обставин поїздки
Інформація про спосіб пересування
Наявність достатніх засобів для існування на весь термін поїздки, а також для повернення в країну походження
Страховий поліс із покриттям мінімум 30 000 Євро.

У «Спільних консульських інструкціях» передбачено кілька різних типів віз:

Короткострокова віза (у візовій наклейці позначена як тип «С»). Ця віза передбачає одну, дві чи більше поїздок. Віза дозволяє перебування, що не перевищує трьох місяців протягом періоду шести місяців
Транзитна віза (у візовій наклейці позначена як тип «В»). Ця віза видається для осіб, чия подорож до третьої країни передбачає транзит через територію однієї чи кількох країн Шенгенської зони
Аеропортна транзитна віза (у візовій наклейці позначена як тип «А»). Видається для громадян, чия подорож до третьої країни передбачає перебування в аеропорту країн Шенгенської зони.

Усі перераховані типи віз не дають права на провадження економічної, господарської діяльності.

У контексті заходів, що здійснюються на рівні ЄС, слід відмітити ініціативу Комісії європейської спільноти. Вона спрямована на впровадження Директиви Ради ЄС щодо мінімального покарання осіб, які наймають громадян третіх країн, що незаконно перебувають на території країни – члена ЄС.

На ухвалу рішення трудових мігрантів знайти роботу в ЄС впливає сподівання мати порівняно високий заробіток. Як правило, такі сподівання виявляють перебільшеними. Робота, на яку можуть влаштуватися мігранти, в основному низькооплачувана, ще й у тіньовому секторі економіки. На таких працівників-мігрантів існує попит, оскільки вони погоджуються на низькі зарплати та незадовільні умови праці. Метою ініціативи Комісії є зменшення масштабів нелегальної міграції та протидія експлуатації нелегальних трудових мігрантів.

Всі згадані директиви є обов’язковими для країн-учасниць.

На жаль, це не стосується «Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудових мігрантів та членів їхніх родин», ухваленої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 45/158 від 18 грудня 1990 р. («Конвенція про захист трудових мігрантів»). Конвенція набрала чинності 1 липня 2003 р.

Конвенція визнає особливу вразливість трудових мігрантів і потребу комплексного правового захисту їхніх прав. Слід згадати три аспекти Конвенції:

Конвенція захищає права всіх мігрантів, як легальних так і нелегальних, визнаючи, що мігранти та їхні родини є не просто суб’єктами економічних відносин, а, насамперед, людьми, які мають права.
Захист, який надається мігрантам та членам їхніх родин положеннями Конвенції, охоплює всі етапи міграційного процесу: від’їзд та переїзд до країни працевлаштування та повернення і переїзд до країни походження.
Конвенція спрямована на створення системи управління міграційними процесами і сприяння принципам справедливості, людської гідності та законності у сфері міжнародної міграції. Вона вимагає співробітництва між країнами з метою запобігання та ліквідації нелегальної міграції та працевлаштування мігрантів. Таким чином конвенція допомагає створити комплексну систему управління міграційними процесами, яка базується на повазі до прав людини.

Конвенція ще не ратифікована жодною з країн, що приймають найбільше мігрантів. Тому, на жаль, вона не має прямого впливу на трудових мігрантів та захист їхніх прав у країнах, про які йдеться у цьому дослідженні.

Двосторонні угоди у галузі працевлаштування

Україна уклала 18 двосторонніх угод з питань трудової міграції та соціального захисту трудових мігрантів

(Португалія, Болгарія, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Іспанія, Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Молдова, Росія, Грузія, Лівія, Монголія та В’єтнам).

Угоди визначають порядок та принципи тимчасового або постійного працевлаштування громадян України в цих країнах та передбачають соціальний захист. Хоча більшість цих угод підписана і ратифікована, їхня практична реалізація є недостатньою.

Blog

Содержание