Geum.ru

Лекція №1. Поняття І сутність кримінального процесу. 3

Вид материалаЛекція

Содержание


Лекція №2. принципи кримінального процесу
1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу
2. Зміст принципів кримінального процесу
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

ЛЕКЦІЯ №2. ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ


1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
2. ЗМІСТ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Згідно з твердженнями В. Даля "принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають". В українській мові під засадою розуміють основне вихідне положення якої-небудь системи. В сучасній російській мові під принципом розуміють керівні положення, основу системи, основні правила будь-якої діяльності, вихідні положення науки.
Оскільки кримінальний процес являє собою систему правових норм і заснованої на них діяльності, то в ньому теж можна виокремити основні вихідні положення, загальні правила, засади, які утворюють фундамент цієї системи.
Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найзагальніші положення, що визначають сутність, зміст і направленість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади, від яких не відступають, а їх порушення веде до скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень у справі.
Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:
• є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів кримінально-процесуального права;
• являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;
• синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість кримшально-процесуальних інститутів та єдність процесуальної форми;
• дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення суперечливих питань, "сприяють правильному пізнанню та застосуванню норм права";
• служать основою й вихідним положенням для вдосконалення окремих кримшально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку процесуальної форми й процесуальних гарантій правосуддя.
Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу поділяють на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші (суто кримінально-процесуальні).
На слушну думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти такі принципи:
а) суто організаційні, наприклад, назначуваність слідчих;
б) організаційно-функціональні, наприклад, колегіальність;
в) функціональні, тобто суто кримінально-процесуальні, наприклад, презумпція невинуватості, змагальність.
За визначенням М. М. Михеєнка, система засад кримінального процесу охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з'ясування істини; 9) забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному права на захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18) обов'язковість рішень суду; інші засади: 1) публічність; 2) забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних інтересів; 3) вільна оцінка доказів; 4) безпосередність дослідження доказів; 5) усність процесу.

2. ЗМІСТ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ


Встановлення об'єктивної істини — забезпечення відповідності висновків слідства та суду об'єктивній дійсності, фактичним обставинам події, що розслідується.
Суд, слідчий, орган дізнання, прокурор зобов'язані всебічно, повно та об'єктивно дослідити всі обставини справи.
Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.
Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає виявлення всіх обставин, що належать до предмета доказування у справі.
Об'єктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють розслідування або судовий розгляд справи, встановлення та перевірку всіх обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують відповідальність обвинуваченого.
Обґрунтування цієї позиції викладено в праці: Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України.— 2001.— №5.— С.10-11.
Складовими елементами принципу встановлення об'єктивної істини у кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких належать такі положення:
а) встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суд (суддю), яким гарантується процесуальна самостійність
у здійсненні дій зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів, а також у прийнятті рішень у справі та в їх обґрунтуванні;
б) доказування не може здійснюватися особами, які прямо або побічно заінтересовані в результаті справи, а також особами, у службовій чи іншій залежності від яких перебуває потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений, ревізор або експерт;
в) суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого чи підозрюваного, а також як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують його відповідальність;
г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні доводити свою невинність, а обвинувач не має права перекладати обов'язок доказування на них;
д) забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів і документів, а також надання будь-якої іншої інформації шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу або інших незаконних заходів;
є) ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити проти самого себе або своїх близьких родичів;
є) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані у встановленому законом порядку. Не можуть бути використані як докази відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі або які отримані незаконним шляхом;
ж) при провадженні доказування забороняється здійснювати дії, небезпечні для життя та здоров'я громадян, такі, що принижують їх честь та гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне заподіяння фізичної, моральної, майнової шкоди;
з) хід та результати діяльності зі збирання та дослідженнядоказів повинні відображатися в процесуальних документах;
и) ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа;
і) усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допустимості, достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь обвинуваченого, підсудного та підозрюваного.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини.
Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, за умов крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.
При здійсненні судочинства має бути забезпечений захист всіх гарантованих Конституцією України і міжнародними правовими актами прав і свобод людини.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого в кримінальному процесі знаходять суттєве виявлення його окремі функціональні інститути — окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції, непорушності права власності.
Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і непорушних свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення й юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.
У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту:
особиста свобода і недоторканність;
сфера особистого життя громадянина;
житло людини;
таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденщ;
непорушність права власності;
таємниця банківських вкладів.
Недоторканність особи — система гарантій права людини на свободу пересування.
Недоторканність особи захищається законом. У ст. 5 Європейської конвенції з прав людини зазначено, що жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках: законне ув'язнення після її засудження компетентним судом; законний арешт або затримання на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину; законний арешт або затримання за невиконання судового рішення чи для забезпечення виконання законного обов'язку чи здійснення виховних дій стосовно неповнолітніх; законне затримання для запобігання поширенню інфекційних захворювань, затримання психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг; законний арешт або затримання з метою депортації або екстрадиції.
Відповідно до міжнародних стандартів ст. 29 Конституції України зазначає: "Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".
Арешт особи можливий тільки за рішенням суду. Затримання підозрюваного чи обвинувачуваного можливе тільки по порушеній кримінальній справі і тільки в тих випадках, коли санкція статті, по якій кваліфікуються дії таких осіб, передбачає покарання в вигляді позбавленні волі, а арешт допускається лише в разі, коли санкція статті передбачає позбавлення волі на строк не менше трьох років, якщо при цьому стосовно підозрюваного (обвинувачуваного) одержані такі докази, які виключають сумніви щодо вчинення ним злочину, а також наявні дані, які вказують на те, що, залишаючись на свободі, обвинувачуваний (підозрюваний) може продовжувати злочинну діяльність, приховатись від слідства чи суду, перешкоджати встановленню істини.
Застосування названих запобіжних заходів заради встановлення істини і забезпечення правосуддя допускається лише за тих умов, що при цьому правоохоронні органи одержують можливість захистити більш вагомі цінності — права і свободи добропорядних людей. Застосування таких заходів повинно бути виваженим і здійснюватися лише у випадках крайньої, вимушеної необхідності.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Захисник допускається до участі в справі на будь-яких стадіях процесу і безумовно з моменту затримання чи арешту особи і не пізніш як протягом двадцяти чотирьох годин після таких актів. З моменту допуску до участі в справі обвинувачуваний (підозрюваний) має право на зустріч із захисником віч-на-віч.
Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої незаконними рішеннями.
Певною гарантією недоторканності особи виступають норми кримінального права. Чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність: за незаконне позбавлення волі; за заздалегідь незаконний арешт, затримання або привід; захоплення і тримання особи як заручника та торгівлю людьми.
Недоторканність особистого (приватного) життя — система гарантій захисту прав людини, яка включає охорону таємниці телефонних розмов, особистих письмових документів і листування, таємниці інтимного й іншого сімейного життя та способу існування, заборону на збирання та поширення інформації про особисте життя людини без її згоди, протидію свавільному втручанню державних органів та сторонніх осіб в житло людини та її життя.
Сфера особистого (приватного) життя людини — це взаємовідносини в сім'ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, віросповідання, спосіб життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає потрібним або можливим розголошувати.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, обумовлених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Характерна особливість цього принципу проявляється в тому, що; до сфери особистого життя належить будь-яка конфіденційна інформація про людину; межі конфіденційності інформації про себе встановлює кожна людина сама; втручання в сферу особистого життя людини (збирання і використання конфіденційної інформації) допускається лише виключно в передбачених законом випадках, уповноваженими на це особами та тільки у передбачений законом спосіб з безумовним дотриманням встановленої законом процедури провадження тих чи інших процесуальних чи оперативно-розшукових дій.
З огляду на сказане, категорично не допускається вторгнення в сферу інтимного та іншого особистого життя людини без її згоди шляхом: підглядування у вікно; технічного документування (відео-запис, фотографування тощо) дій чи бездіяльності людей, які знаходяться в житлових приміщеннях, особистих службових кабінетах, офісах; прослуховування розмов громадян віч-на-віч. Означені дії є незаконними, а інформація, отримана при цьому, не допускається до використання як доказ.
Будь-який громадянин вправі (відповідно до ст. 32 Конституції України) спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, вимагати вилучення будь-який зібраної про нього незаконним шляхом інформації, а також має право на відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації. Обов'язок доказування достовірності поширеної інформації' покладається на того, хго її поширює. Якщо останній не докаже її достовірності — має відповідати за моральну шкоду. Як доказ не можуть використовуватись незаконно отримані матеріали.
Закон не тільки передбачає, що втручання в сферу особистого життя можливе лише у випадках крайньої необхідності, а й детально регулює застосування процесуальних дій, пов'язаних з таким втручанням, з тим щоб при цьому максимальним чином була за-
хишена сфера особистого життя людини, виключалися факти безпідставного розголошення конфіденційної інформації про особу. КПК України, наприклад, вимагає, щоб під час обшуку або виїмки (особливо виїмки поштово-телеграфної кореспонденції) слідчий вживав заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя людини. Для цього учасники слідчої до попереджуються про відповідальність за розголошення без дозволу слідчого даних попереднього слідства.
Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.
Взагалі зберігатись як докази можуть лише такі фактичні дані, які належать до кримінальної події, а не є якимось іншим комп-роматом щодо людини (неблагочинні вчинки), а також лише дані, здобуті законним шляхом.
Образно кажучи, на добро слід відповідати ще більшим добром, а на зло — благодійністю, законністю та справедливістю. Боротьба зі злочинністю повинна здійснюватись лише шляхетними засобами і в законній формі. Законність — перша необхідна умова справедливості. Друга — це моральна допустимість, третя — доцільність з точки зору встановлення істини та забезпечення захисту свободи. Вторгнення в сферу приватного життя може мати місце тільки особами, уповноваженими здійснювати кримінально-процесуальну чи оперативно-розшукову діяльність у передбачених законом випадках і в зазначений в законі спосіб та тільки в випадках крайньої необхідності.
Ст.31 Конституції України визначає, що "кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної і іншої кореспонденції Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо".
Дозвіл на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах і на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки апеляційним судом, при цьому арешт і виїмка можливі тільки "кореспонденції", а прослуховування — тільки "інформації, яка передається по технічних каналах зв'язку", тобто інформації, переданої по телефону, телеграфу, іншому технічному каналу зв'язку або поштою.
Недопустимо взагалі і суд не може дозволяти прослуховування і фіксацію усних розмов громадян "віч-на-віч", у квартирі, офісі, або в будь-якому іншому місці, розмов наодинці в умовах безпосереднього контакту (без використання технічних каналів зв'язку). Подібні дії вважаються грубим втручанням у сферу захищеної законом недоторканності приватного життя громадянина.
Згідно зі ст, 187 КПК України арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.
За наявності підстав, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому.
Зауважимо, що будь-яка інформація щодо особи, яка отримана незаконним шляхом або має неправдивий характер, підлягає знищенню чи видачі відповідній особі.
Відповідно до ч.4 ст.32 Конституції України "кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право, на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації".
Згідно зі ст. 163. КК України порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, — караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів, або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
Недоторканність житла. Під житлом громадянина розуміються житлові помешкання (будинок, квартира, котедж, дача, палац). Поняття "житло громадянина" охоплює і тимчасові житлові помешкання (гуртожиток, кімната в готелі).
Згідно зі ст.ЗО Конституції України кожному громадянину гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення в житло чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Обшук, як обстеження житла в примусовому порядку, може проваджуватись лише за наявності для цього фактичних і юридичних підстав (прийнятого відповідно до закону рішення) в присутності понятих та інших зацікавлених осіб і з обов'язковим врученням обшукуваній особі копії протоколу обшуку. Визначені в законі підстави та сама процедура проведення обшуку створюють необхідні гарантії захисту майнових та інших прав і законних інтересів особи, щодо якої чиниться обшук.
Водночас, Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" (п, 7 ст. 8) оперативним підрозділам СБУ та МВС України надане право негласно виявляти і фіксувати сліди тяжкого злочину, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщення. На наш погляд, такі ДІЇ можуть мати місце тільки в сфері забезпечення державної безпеки (для одержання розвідкової та контррозвідкової інформації), недопустимі у сфері встановлення істини по кримінальних справах стосовно житла громадянина. Результати таких дій не можуть мати доказового значення в кримінальному процесі. КПК України визначає інший порядок обстеження житла людини, який надає більше гарантій захисту її прав, — обшук.
Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, згідно зі ст. 162 КК України караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування,— караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.