Поняття та сутність інституту адвокатури поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність
Вид материала | Документы |
Содержание1.2. Предмет, система курсу "Адвокатура України" 1.3. Історія розвитку інституту адвокатури у світі 1.3.2. Адвокатура у середні віки 1.3.3. Адвокатура у Новий час |
- Закон України "Про адвокатську діяльність, 468.22kb.
- Поняття інвестицій, 74.41kb.
- Тема Поняття та сутність державної служби, 152.42kb.
- 1. 1 Сутність поняття «непрямі витрати», 602.56kb.
- Тема Поняття І сутність менеджменту, 1716.89kb.
- Теоретична концепція інфраструктури товарного ринку 1 Поняття І сутність комерційної, 3496.72kb.
- Аграрного права 3 § Предмет аграрного права, 2584.49kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2834.55kb.
- Сутність та зміст поняття соціальнопсихологічної компетентності неповнолітніх засуджених, 38.45kb.
- Львівський державний університет фізичної культури, 34.02kb.
ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ АДВОКАТУРИ
1.1. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність
Адвокатура — найдавніша і водночас загальнолюдська інституція. Саме слово "адвокатура" походить від латинського кореня "аdvосаге", "аdvocatus" ("закликати", "запрошений").
Тривалий час точаться дискусії між юристами щодо визначення сутності адвокатури, її основних завдань. І справа тут зовсім не в ідеології, як це може здатися на перший погляд. Так, один з найвідоміших процесуалістів дореволюційного часу Є.В. Васьковський писав, що адвокат — це уповноважений суспільства, який зобов'язаний пильнувати суспільний інтерес. І навпаки, уже в сталінські часи цю позицію піддав критиці професор М.М. Полянський, який про сутність роботи адвоката висловився коротко і чітко: "Метою захисту і є захист". Аналогічні дискусії тривали і на Заході. Переважна більшість фахівців підтримує позицію, яку влучно й образно висловив Е. Пікар: "Як магнітна стрілка компаса вказує на північ, так і адвокат повинен перш за все захищати". Тож адвокат повинен керуватися насамперед інтересами клієнта. Однак при цьому є багато обмежень, які зобов'язують адвоката дотримуватися певної поведінки. М.Ю. Барщевський при цьому виокремлює основні її складові: чесність, компетентність і добросовісність.
Розуміння сутності адвокатури в наш час набуло зовсім нового забарвлення. Зокрема, якщо в радянські часи, не без впливу комуністичної тоталітарної державної ідеології, в суспільстві поширеним було ставлення до адвокатів як до людей, які захищають злочинців і зрадників Батьківщини, то тепер таке "розуміння" сутності адвокатури змінилося на інше: адвокат — це ділок, який за шалені гроші обслуговує багатіїв, кримінальні структури та захищає службовців-злодіїв від справедливої кари. У такій ситуації потрібно шукати наукове, юридично обґрунтоване визначення, забезпечуючи практичне застосування його положень.
Вважаємо дуже слушною думку Є.В. Васьковського, який ще у 1893 р. писав про сутність адвокатури: "На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими і нескладними, що доступні для розуміння всіх і кожного, позивач має можливість вести справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають усе більш різноманітними та заплутаними, а разом з тим ускладнюються і відповідні юридичні норми. Знання та застосовування їх стає складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які б спеціально займалися вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти-право-знавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова — правозаступництво, правозахист, тобто, іншими словами, — юридична допомога, що надається тим, хто її потребує, спеціалістами-правознавцями".
О.Д. Святоцький пише, що за своєю природою адвокатура є громадською, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій.
Серед юридичних засобів захисту прав людини чільне місце належить адвокатурі. Про це свідчить, зокрема, те, що на УШ Конгресі ООН, що відбувся у серпні 1990 р. в Нью-Йорку, було прийнято спеціальний документ — "Основні положення про роль адвокатів" (далі — "Основні положення").
Сприяти забезпеченню належного рівня захисту покликані приписи "Основних положень", які стосуються загальних обов'язків адвокатів. У них, зокрема, зазначено, що такими обов'язками є: консультування клієнта про його права й обов'язки; надання допомоги клієнту законним способом і здійснення певних дій для захисту його інтересів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, адміністративних органах.
Важливі приписи вміщено в "Основних положеннях" щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати, а саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, які проживають на території держави, зокрема забезпечити фінансування юридичної допомоги незаможним людям. Особлива увага приділяється проблемам забезпечення юридичної допомоги у кримінальному провадженні. Підкреслюється, що держава зобов'язана гарантувати кожній людині права на юридичну допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у злочині, зокрема забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 годин з моменту арешту або затримання; фінансувати послуги адвоката, якщо людина не має необхідних коштів для їх оплати; створити умови для зустрічі адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває в тюрмі, без перешкод і цензури.
Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. Це положення має бути визначальним у вирішенні проблеми досконалого функціонування цього надзвичайно важливого право забезпечувального інституту.
Е. Пікар писав, що адвокатура створена не для насолоди тих, хто до неї належить, а для суспільного служіння, тяжкого, суворого і серйозного. Звернення до нас клієнтів — не прохання, а вимога, від якої ми можемо лише тоді ухилитися, коли очевидно, що законна підтримка і суперечка з приводу їхніх вимог неможливі.
Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини — найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, "якісності" адвокатури. Будь-які системи організації та діяльності адвокатури, що існують нині в різних країнах, будь-які пропозиції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюватися саме під кутом зору їх здатності забезпечити права людини.
Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати так: адвокатура — це незалежна самостійна громадська організація професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян і організацій, а також надає їм необхідну правову допомогу.
1.2. Предмет, система курсу "Адвокатура України"
Предмет курсу "Адвокатура України" визначається колом питань та проблем, які повинні вивчатися в його межах. Предметом вивчення дисципліни в широкому розумінні є процес виникнення та сучасний устрій адвокатури — незалежної самостійної громадської організації професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу суспільну функцію — захист прав та законних інтересів громадян і організацій, а також надає їм необхідну правову допомогу; напрями та завдання діяльності адвокатури, її взаємодія з іншими правоохоронними, громадськими, державними утвореннями.
Система курсу охоплює питання, присвячені правовим основам функціонування органів адвокатури, правовому статусу адвоката та його помічника, організаційним формам та видам діяльності адвокатів, формам участі адвокатів у кримінальному та цивільному судочинстві, розгляді господарських спорів.
Із загального обсягу численних організацій, які є в Україні, провідне місце посідає адвокатура, покликана згідно з Конституцією України та Законом України "Про адвокатуру" надавати юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаціям, сприяти виконанню завдань правосуддя.
Захист прав та інтересів громадян і організацій здійснюється у вигляді надання консультацій з правових питань, як усних, так і письмових, складання різного роду документів та ділових паперів правового характеру, виступів адвокатів у суді як захисників у кримінальній справі, представників у цивільній справі, справі про адміністративне правопорушення або справі з господарського спору. Адвокати надають громадянам і організаціям й іншу юридичну допомогу.
Закон України "Про адвокатуру" та прийняті відповідно до нього інші нормативні акти дають можливість сформувати висококваліфікований і впливовий адвокатський корпус, завершити становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення: забезпечити право на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах.
Для більш упорядкованого та послідовного вивчення курсу "Адвокатура України", з метою отримання глибших знань, цей курс, як і інші навчальні юридичні дисципліни, систематизовано. Згідно з цією систематизацією він складається з двох частин: загальної та особливої.
У загальній частині вивчаються питання та проблеми, характерні для будь-якої діяльності будь-якого адвоката або адвокатського об'єднання: історія розвитку адвокатури, загальні основи функціонування та напрями діяльності, вимоги, які ставляться до адвокатів, їх правовий статус, статус помічника адвоката, дисциплінарна відповідальність і порядок притягнення до неї.
В особливій частині курсу розглядаються питання здійснення адвокатом окремих видів діяльності:
• надання консультацій;
• складання документів правового характеру;
• участь адвоката в дізнанні та досудовому слідстві, у розгляді кримінальних справ у судах;
• участь адвоката в розгляді цивільних справ у судах;
• участь адвоката у вирішенні господарських спорів;
• участь адвоката в адміністративному судочинстві.
Особливістю цього курсу є наявність практичних завдань, які допоможуть слухачам та курсантам отримати більш точні уявлення про специфіку діяльності адвокатів.
Викладання курсу "Адвокатура України" є нагального потребою сьогодення, тому що питання захисту прав і свобод громадян вийшло на перший план, інтерес до діяльності адвокатури зростає, і все більше студентів юридичних ВНЗ і факультетів мають бажання після закінчення ВНЗ займатися адвокатською діяльністю.
1.3. Історія розвитку інституту адвокатури у світі
1.3.1. Зародження адвокатури
На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спостерігаємо нині у європейських народів. Ще у XIX ст. професор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов формуватися і досягти певного розквіту.
Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання кількох племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічників. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або приятелям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії — знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в наданні юридичних порад зацікавленим особам. Вони коментували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: "Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів".
Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді.
М.О. Чельцов-Бебутов, розкриваючи зміст судового розгляду епохи розквіту афінської демократії VI—IV ст. до н. є., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисника. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги вони могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому веденню справи. Це були логографи та диктографи, найбільш видатні з них — такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.
Обов'язки логографа перед клієнтом полягали у збиранні матеріалу, що був потрібний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. У тих випадках, коли покарання встановлювалося не законом, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Головним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судом.
Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвинувач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували короткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її частину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори. Поширеним видом захисту у кримінальному процесі Стародавньої Греції була участь параклета — оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного. О.Д. Святоцький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ораторства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства17.
З римської адвокатури почався розвиток світової адвокатури, тому на ній слід зупинитися більш детально.
У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. є.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни-патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судового захисту були допущені всі вільні громадяни.
Виділяли три групи захисників:
а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради;
б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність справи, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;
в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних громадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзначалися здібностями і глибокими знаннями18.
Пізніше римський літопис давав таку класифікацію захисників:
а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді;
б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку;
в) повірений — особа, яка веде справу;
г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою.
Для римської адвокатури характерними були як необмежена свобода, так і необмежена регламентація. У республіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не зачепила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс риторики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Таким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового представництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура це був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видатних судових ораторів, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.
Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду21.
За часів імперії (І ст. до н. є. — IV ст. н. є.) римська адвокатура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була помітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною. Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних, кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних, кількість яких не була обмежена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адвокатів чекало єдине покарання — заборона займатися адвокатською діяльністю. Перед розглядом кожної судової справи адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмовлявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж позивач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду справи адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката призначав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.
Під час імперії адвокати виконували функції республіканських адвокатів, повірених та юрисконсультів.
А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інституті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені централізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачення послаблялося, розширювалися публічні засади судочинства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсутність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощиками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про організаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність захисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали правову допомогу сторонам.
Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури виникли на найнижчих ступенях юридичного розвитку людського суспільства, наявність у стародавньому світі окремої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів постраждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базованих на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвокатури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали певним вимогам. Професіоналізація надання правової допомоги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжувалась її підпорядкуванням державним інтересам.
1.3.2. Адвокатура у середні віки
У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допуску до адвокатської діяльності. У Франції для цього необхідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання адвоката давалося судом на невизначений строк.
Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторони особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні зауваження та заперечення. Винятки становили лише деякі категорії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтереси малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун25. Але таке представництво назвати у: правовою допомогою навряд чи можна.
Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката", бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчання — "зовнішнього адвоката", і отримував право практикувати.
Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформувалися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійного "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутатами, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общини, були її представниками у відносинах з урядовими установами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у ХШ ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).
Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір перед початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав парламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.
Професійна діяльність адвокатів включала надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Великих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.
Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:
• відсутність чіткої станової організації;
• відокремлення правозаступництва від судового представництва;
• відносна свобода професії;
• тісне спілкування із судом;
• дисциплінарна залежність від судів;
• римська система визначення гонорару.
1.3.3. Адвокатура у Новий час
Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набувала іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьогодні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту адвокатури в період буржуазних революцій у європейських країнах відродився. Це пов'язано насамперед з розвитком вчення про права людини. У Франції під час обговорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адвокат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а завдяки природному праву, що є найдавнішим з усіх людських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.
Так, у Франції формування самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада.
В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.
У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.
У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єднувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.
У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.
У цей період утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.
Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винагорода за захист у суді або за надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг подати до клієнта судовий позов28.
У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різноманітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвитку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється на професію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закінчитися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяльності, доступною для всіх бажаючих.
З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяльності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римське право створило межі допуску до адвокатури та вирішило питання винагородження юристів. Організація римської республіканської адвокатури ґрунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайняли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетворилася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпорядкуванням судово-адміністративній владі, гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.
У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації, відокремлення правозаступництва від судового представництва, відносна свобода професії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонорару. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.
У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідарності. Вона стала силою, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.