Правове регулювання свободи совісті, віросповідання І діяльності релігійних організацій у радянській Україні (1919-1929 рр.) // Лаврик Галина Володимирівна: Дис д-ра наук: 12. 00. 01 2008
| Вид материала | Документы |
- Київський національний університет внутрішніх справ, 2954.11kb.
- Короткий курс з Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації Розділ, 72.25kb.
- Німко Ольга Борисівна. Адміністративно-правове регулювання державного молодіжного житлового, 86.17kb.
- До бакалаврської програми «правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності» ухвалено, 1143.5kb.
- Дорогих Владилен Миколайович, 239.52kb.
- Вступ 3 теоретичні основи регулювання підприємницької діяльності 7 Поняття підприємницької, 147.27kb.
- Водяна Людмила Володимирівна. Екзистенційна проблематика бориславського циклу творів, 52.21kb.
- Відповідальність за порушення закон, 202.29kb.
- «Про свободу совісті та релігійних організацій», 1000.87kb.
- Програма постійного удосконалення професійних знань аудиторів України «Податковий кодекс, 57.91kb.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, простежується зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета і завдання, визначаються хронологічні межі, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, подаються відомості щодо їх впровадження. Міститься інформація про апробацію, публікації результатів дисертації.
Перший розділ “Загальнотеоретична характеристика правового регулювання свободи совісті, віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років та її джерельна база” складається з трьох пов’язаних між собою підрозділів.
Перший із них “ Теоретико-методологічні засади дослідження правового регулювання свободи совісті, віросповідання і статусу релігійних організацій” розпочинається трактуванням об’єктивно існуючих можливостей для задоволення природних духовних потреб людини, інтересів та проведення необхідної для цього діяльності, їх успішного вивчення у контексті “наділення” законодавства таким смислом (змістом), аби воно могло слугувати реальним засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав.
Всебічне вивчення природи, змісту і сутності релігійних відносин, які за даних соціально-політичних умов можуть бути за допомогою юридичних норм і всіх інших юридичних засобів нормативно врегульовані, впорядковані, захищені і спрямовані у своєму розвитку на потреби кожного з учасників (сторін), дозволяє не тільки сприймати ці суспільні відносини як предмет правового регулювання, а й дістати більш повне уявлення про реалізацію потенціалу права, його силу у сфері регульованих суспільних відносин. Своєрідність правового регулювання полягає в тому, що воно за своєю природою виступає специфічним різновидом соціального регулювання, спрямованого на досягнення певних результатів у житті суспільства, і завжди здійснюється завдяки своєму особливому “інструментарію”, властивому тільки праву механізмові, покликаному юридично гарантувати досягнення цілей, які ставить законодавець. Під такими цілями розуміється сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні, зокрема релігійні, потреби заради соціально-економічного, культурного і духовного піднесення українського суспільства. Перспективи розвитку і зміцнення регулятивних функцій пов’язуються з системним підходом і тими пізнавальними процедурами і методами, які його обслуговують, – структурним, функціональним та іншими.
У державі створюється і діє система правового забезпечення свободи совісті, її діяльнісного прояву у процесі самовизначення особи у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнього самовираження на цій основі. Можливість здійснення людиною зазначеної діяльності передбачає її право на свободу віросповідання, яке охоплює можливість приймати, змінювати релігійні та інші переконання, одноособово або спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, здобувати релігійну та (або) світську освіту, а також вимагати заміни певних обов’язків перед державою на інші з мотивів релігійних чи інших переконань у випадках, визначених законодавством.
Правове забезпечення свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій постає як комплекс взаємопов’язаних і взаємодіючих нормативно-правових передумов, юридичних засобів та загально-соціальних умов, які є сукупністю можливостей для її реалізації, охорони і захисту.
У підрозділі 1.2 “ Наукова розробка правового регулювання свободи совісті і віросповідання, функціонування релігійного середовища радянської України 1919-1929 років” відтворюється поетапне вирішення вітчизняними і зарубіжними вченими проблем, пов’язаних із правом людини на свободу совісті і віросповідання, реальним його забезпеченням упродовж десятиліття, що минуло з моменту прийняття декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року до закладення підвалин радянського законодавства про релігію та релігійні організації.
На етапі виявлення потенційних можливостей досягнення “пролетарського” ідеалу переміщення релігійних інтересів зі сфери публічного права у сферу приватного права, інтеграції релігійних об’єднань до системи суспільних інститутів, як доведено у відповідних пунктах підрозділу, важливу роль відігравав аналіз інтелектуальних пошуків відомих теологів кінця ХІХ – початку ХХ століття В.В.Глубоковського, М.І.Горчакова, П.О.Лашкарьова, Є.М.Темниковського та інших, доробку представників загальнотеоретичного блоку української і російської радянської юриспруденції, ряду прихильників кожного з визначальних напрямків вітчизняної історико-правової науки (за В.Заїкіним, А.Заїкіною – народницької, християнсько-консервативної, націоналістично-державницької ідеологій), зайнятих вивченням історії держави і права, церковного устрою досліджуваного нами періоду, а також різноманітних фрагментарних, інколи розвинутих до рівня самостійної й оригінальної теорії, думок російських учених і громадських діячів М.О.Бердяєва, С.М.Булгакова, І.О.Ільїна, А.В.Луначарського, П.О.Сорокіна, М.С.Тімашева, С.Л.Франка та інших про шляхи збереження та зміцнення духовно-культурної традиції, релігійного потенціалу.
Здійснюваний крізь призму сучасного підходу до розуміння принципу верховенства права та його панування у всіх без винятку сферах суспільного життя як найважливішої ознаки правової держави, цей аналіз засвідчував накопичення “теоретиками компанії старої професури” П.В.Гідуляновим, В.М.Гордоном, Б.О.Кістяківським, М.О.Максимейком, О.О.Малиновським, М.А.Рейснером, М.М.Фіолетовим, С.В.Юшковим конструктивних матеріалів про теоретичне і практичне значення більшовицьких церковно- і релігійно-державних порядків. Разом із “юристами за фахом”, світогляд яких був вироблений теорією і практикою радянської юриспруденції, – В.І.Бошком, О.Г. Гольбаргом, Ю.П.Мазуренком, В.І.Сливицьким, А.С.Стальгевичем, П.І.Стучкою, І.К.Сухоплюєвим, вони вдавалися до конкретизації положень про подальше застосування свободи совісті в сфері приватного права, брали участь у науково-концептуальному забезпеченні реальної потреби класово-нормативного регулювання релігійної діяльності, нерідко поза рамками їх ідеологічного тлумачення новим “революційним”, “пролетарським” правом.
Не вдаючись до спроб охопити всі висунуті аргументи на користь включення релігійних об’єднань до системи суспільних інститутів, відзначаємо виняткову плідність цієї праці. Прогностичні сценарії спрямування здобутої свободи буття релігії на сприяння подоланню духовної та соціально-політичної суспільної кризи у підрадянській Україні та всьому СРСР, розроблені українськими правниками А.М.Андрієвським, М.Д.Чубатим, російськими юристами М.М.Алексєєвим, П.І.Новгородцевим, Є.В.Спекторським та іншими на таких острівцях їхньої наукової діяльності за кордоном, як Правнича комісія при історико-філософській секції Наукового товариства ім. Т.Шевченка, факультет права Українського таємного університету у Львові, факультет права і суспільних наук Українського вільного університету, Руський юридичний факультет у Празі, разом із відповідним доробком правознавців-марксистів склали базу для осмислення вертикальних та горизонтальних взаємозв’язків між інститутами державної влади і церквою, їх прямих і побічних соціальних та політичних наслідків у межах категоріального апарату юридичних дисциплін теоретичного профілю.
Справжні грані цих взаємозв’язків відбивалися деякими із висловлюваних у вітчизняній і зарубіжній, переважно емігрантській історіографії, точок зору щодо поняття і сутності конституційно-правового інституту свободи совісті і віросповідання. Визначаючись зі специфікою та справжньою метою правового посередництва радянської держави у регулюванні суспільних відносин, що складалися під час здійснення відповідного суб’єктивного права людини, В.М. Калінін, М.Г. Кириченко, В.В.Клочков, В.О.Куроєдов, Г.І.Лупарєв, Ф.М.Рудинський та інші вчені приділяли увагу законодавству про релігійні культи. Особливу роль у його становленні вони відводили декрету Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року, покладеному в основу декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року.
За сучасних умов динаміка змін у правовому регулюванні свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років співвідноситься з досягнутим рівнем, глибиною взаємовідносин між державою і церквою, ступенем їх співпраці. У результаті на законодавця покладається завдання створення простого, чіткого та необтяжливого механізму реалізації права на свободу совісті і віросповідання, права на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами – у тих сферах, де така реалізація потребує участі держави.
У підрозділі 1.3 “ Джерельна база дослідження” подається огляд широкої джерельної, зокрема нормативної бази дослідження.
З-поміж комплексів і груп джерел наукових уявлень про сутність і функціональне призначення правового регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у зазначений період суспільного розвитку на особливу увагу заслуговують архівні документи, насамперед ділова документація фондів вищих органів державної влади та управління УСРР, котрі зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України): Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф. 1), Ради Народних Комісарів (ф. 2), Наркомату внутрішніх справ (ф. 5), Наркомату юстиції (ф. 8) та інших.
Декрети, постанови, інструкції, обіжники, розпорядження ВУЦВК, ВЦВК і ЦВК СРСР, Ради Народних Комісарів УСРР, РСФРР і СРСР, наркоматів — юстиції, внутрішніх справ, освіти, з питань націоналізації церковно-монастирського майна, реєстрації релігійних організацій тощо вміщувалися в Збірниках узаконень і розпоряджень робітничо-селянських урядів УСРР та РСФРР (ЗУ УРСР, ЗУ РРФСР), збірниках законів і розпоряджень уряду СРСР, республіканських офіційних періодичних виданнях “Вісти ВУЦВК” (Київ, 1919; Харків, 1920-1934), “Вестник Народного Комиссариата Внутренних Дел УССР” (Київ-Харків, 1919), “Бюллетень Народного Комиссариата Внутренних дел УССР” (Харків, 1922-1925), “Адміністративний вісник” (Харків, 1925-1926), “Вісник радянської юстиції” (Харків, 1922-1931), “Бюлетень Народнього комісаріату юстиції та Найвищого суду УСРР” (Харків, 1922-1934), а також у спеціалізованих збірниках Ліквідаційного відділу по відокремленню церкви від держави Наркомату юстиції УСРР, які становили науково-теоретичний і життєво-практичний інтерес як для “адмінпрацівників”, так і для членів релігійних громад, служителів культу. Не залишались поза їхньою увагою різного роду тлумачення українського чинного законодавства, у тому числі коментарі глави ІІІ Особливої частини Кримінального кодексу УСРР 1922 року під назвою “Порушення правил про відокремлення церкви від держави” (у Кримінальному кодексі УСРР 1927 року – ІV розділу “Зламання правил про відокремлення церкви від держави”), редаговані головним чином союзним законодавцем, та коментарі X поділу Адміністративного кодексу УСРР 1927 року, відомого як “Правила про культи”, підготовлені правниками, котрі переважно працювали у наукових установах Харкова, тодішній столиці радянської України.
Офіційному оприлюдненню документів вищих органів державної влади та управління УСРР передувало їх затвердження вищим партійним органом. Яскравим підтвердженням цього є архів загального відділу ЦК КП(б)У, протоколи засідань політбюро та секретаріату ЦК КП(б)У, а також матеріали до них із фонду Центрального Комітету Комуністичної партії України в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6; оп. 16; оп. 20). Оригінали чи копії документів, які декларували свободу совісті, регламентували діяльність релігійних організацій, відклалися в архівах губернських та окружних комітетів КП(б)У, які зберігаються в більшості відповідних місцевих обласних архівів України. Детальне вивчення понад 15 фондів губернських, окружних, повітових виконавчих комітетів рад та їхніх окремих відділів, губернських та окружних комітетів КП(б)У свідчить, що керівні державні і партійні органи УСРР запозичували основний зміст найважливіших законодавчих актів РСФРР, у тому числі і з питань свободи совісті, діяльності релігійних організацій.
Окрему різнопланову групу джерел, важливих для вивчення зазначеної проблематики, складають автобіографічні матеріали (щоденники, мемуари, листування), спогади колишніх служителів культу різних релігійних конфесій, у тому числі єпископату прорадянських церковних утворень (ідеологів із недружнього до УАПЦ і традиційної (тихонівської) РПЦ середовища), громадських і політичних діячів царського, державних українських урядів, радянських державних і партійних працівників, причетних до перетворень у релігійній сфері життєдіяльності суспільства.
Інформаційний потенціал архівних і друкованих документальних матеріалів сприяє відтворенню цілісної картини надання формальної (юридичної) загальнообов’язковості тим умовам, які були необхідні для дотримання права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні досліджуваного періоду.
Другий розділ “Закріплення свободи совісті, віросповідання, світського характеру держави у законодавстві радянської України 1919-1929 років” складається з чотирьох підрозділів, присвячених вивченню положень радянського законодавства, насамперед Конституції УСРР 1919 року, 1929 року, ряду нормативно-правових актів, в яких проголошувалася свобода совісті, віросповідання, гарантії її здійснення.
У підрозділі 2.1 “ Відокремлення церкви від держави як конституційний принцип свободи совісті і релігії” стверджується, що зазначений принцип становив надбання не стільки практики – правотворчої, а відповідно й правозастосовчої, – скільки теорії, яка активно користувалася ним як однією з методологічних засад визначення в декреті Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року, гарантій здійснення громадянами свободи совісті і церковної свободи релігійної дії.
В умовах відступу до непівського буржуазного права свобода совісті розглядалася радянським законодавцем з точки зору необхідності забезпечення громадянам, насамперед віруючим, вільного вибору релігій, заснування ними нових релігійних учень, сповідування, тобто відправлення культу, використання громадських і політичних прав, незалежно від релігійних переконань, що потребувало рівності перед законом усіх релігійних громад, і, нарешті, можливості не належати до жодної релігії.
Здійснення церковної свободи релігійної дії (церковної волі) пов’язувалося із свободою засновувати нові релігійні громади, свободою церковної організації й управління, повною рівністю у правах усіх зареєстрованих релігійних громад.
Обидва наведені переліки, що своєю появою завдячують головним чином відтворенню цілком реальних перспектив розвитку законодавчого закріплення принципів державно-церковних відносин, відповідали приписам Конституції УСРР 1919 року. З-поміж них виявляються такі, що потребували коригування, деяких змістовно-термінологічних уточнень, доповнень, змін і навіть скасування внаслідок виникнення проблем з їхнього застосування, а також світоглядної нетерпимості між віруючими і невіруючими, атеїстами.
У підрозділі 2.2 “ Реформування системи документування актів громадянського стану” йдеться про найбільш загальні і стійкі тенденції до усунення релігійних моделей забезпечення державно-фіскальних і приватних майново-станових прав громадян із діючої системи суспільних відносин, що неминуче призвело до реформування відповідних галузей чинної системи права.
Своє відображення у радянському законодавстві в галузі сімейного права (з 1926 року підготовленому за цією галуззю Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР) поступово знаходили перехід до обов’язкової громадянської реєстрації шлюбу, впровадження державної реєстрації фактів народження, смерті, зміни прізвища, імені окремої особи.
Залежно від об’єктивних соціально-економічних, політичних, духовно-культурних умов і чинників, а також від суб’єктивного ставлення громадян, посадових осіб держави й суспільства (соціально-психологічного чинника) вирішувалося питання розробки і впровадження в практику ведення записів актів громадянського стану ряду декретів Раднаркому УСРР та відповідних розділів інструкції Наркомату юстиції, Наркомату внутрішніх справ і Наркомату освіти УСРР про застосування законоположень про відокремлення церкви від держави від 10 листопада 1920 року, де йшлося про вилучення метричних книг з усіх духовних та адміністративних установ і передачі їх відповідним міським, повітовим і волосним земським управам, про зміну характеру цих записів (зникла інформація про станову належність населення і виконання релігійних обрядів).
Підрозділ 2.3 “ Включення до трудового законодавства вимог щодо скорочення календаря встановлених церквою святкових днів” присвячено питанням забезпечення прав віруючих на дотримання приписів віровчення стосовно свят та днів відпочинку.
З появою 24 січня (6 лютого) 1918 декрету Раднаркому РСФРР “Про запровадження західноєвропейського календаря” втрачалася можливість дотримання двонадесятих релігійних свят, які не співпадали з вихідними днями. З опублікуванням 28 лютого 1919 року постанови Наркомату праці УСРР “Про восьмигодинний робочий день (тимчасове положення)” нехристиянам дозволялося вносити до свого робочого розкладу інші свята, замість недільних та перелічених у “Правилах про щотижневий відпочинок і про святкові дні” Кодексу законів про працю РСФРР 1918 року святкових днів. Доповнюючи свою постанову “Про святкування Пасхи” 18 квітня 1919 року, Наркомат праці УСРР усім центральним і місцевим відомствам надавав право встановлювати в пасхальні дні понаднормові роботи.
У пізніших розпорядженнях і поясненнях Наркомату праці УСРР з приводу тих чи інших свят разом із намірами скорочення календаря церковних свят простежувалася тенденція до рішучої боротьби з порушеннями законодавства про святкові дні (особливо ті, які були пов’язані із знаменними історичними і суспільними подіями), тобто революційні свята.
На зменшення кількості релігійних свят були спрямовані закріплені Кодексом законів про працю УСРР 1922 року порядок встановлення передсвяткових скорочених робочих днів та порядок визначення оплати праці різних категорій вихідних днів.
У підрозділі 2.4 “ Правова регламентація обрядово-культової та освітньої діяльності релігійних організацій” із системи радянського законодавства виокремлюються ті нормативно-правові акти, якими встановлювалася заборона будь-де, крім храмів, публічно виставляти релігійні емблеми і прилюдно виконувати дії релігійного характеру, запроваджувалася винятково світська освіта з цілковитим ігноруванням будь-якого релігійного впливу на духовний розвиток особистості і суспільства. В інструкції Наркомату юстиції, Наркомату внутрішніх справ і Наркомату освіти УСРР про застосування законоположень про відокремлення церкви від держави від 10 листопада 1920 року, інструкції Наркомату освіти і Наркомату внутрішніх справ УСРР про порядок занять приватних осіб з дітьми від 24 березня 1924 року відображалися пропозиції щодо доповнення проголошеного ст. 9 декретів Раднаркому РСФРР і Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” принципу відокремлення школи від церкви забороною викладання в храмах і приватних будинках віровчень особам, які не досягли 18-річного віку, а також вказівкою на те, що дозволи на викладання віровчень особам, які досягли зазначеного віку, мають надаватися органами місцевої влади (виконкомами).
Кодексом законів про народну освіту УСРР 1922 року принцип відокремлення школи від церкви розглядався як умова досягнення мети радянського виховання й освіти, конкретизована цілковитим знищенням релігійного впливу на “покоління будівників нового комуністичного суспільства”, організацією антирелігійної діяльності всієї розгалуженої мережі освітніх закладів (дошкільних, загальноосвітніх, середніх, спеціальних, вищих) та іншими напрямами руйнування і реорганізації релігійної освіти, запровадження винятково світської освіти.
У третьому розділі роботи “Організаційно-правовий механізм забезпечення реалізації права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” досліджується проблема створення і вдосконалення організаційно-правового механізму забезпечення реалізації права на свободу совісті, віросповідання у різних сферах суспільного життя, “перебування” тут релігійних організацій.
Кардинальні економічні і політичні зміни, як визначено у підрозділі 3.1. “Теоретичні, науково-практичні основи забезпечення реалізації державою та її органами права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” третього розділу, вимагали збереження за релігійними та іншими, віднесеними до відання традиційних (історичних) церков, зокрема Російської православної церкви, організаціями особливого правового статусу. Зруйнувавши їхню ієрархічну структуру шляхом створення великої кількості не пов’язаних між собою церковних та релігійних громад, груп віруючих, радянська держава розглядала останні як приватні громади (товариства) і спілки, які не мали на меті отримання прибутку. Відповідно, зводилися нанівець будь-які спроби ініціювати перегляд по суті політичної позиції, яка передбачала, як, власне, і мала своїм наслідком позбавлення релігійних об’єднань, по-перше, організаційно-правової єдності у формі юридичної особи і, по-друге, здатності надавати своїм постановам характеру формально-правового примусу як стосовно членів цих об’єднань, так і сторонніх до них осіб, тобто публічно-правових функцій.
Першим спеціальним державним органом, який із червня 1921 року по вересень 1922 року надавав консультативну та методологічну підтримку у застосуванні загальних положень, як, власне, й інструктивних матеріалів, з питань затвердження і реєстрації статутів релігійних організацій та їхніх об’єднань, став V (Ліквідаційний) відділ з відокремлення церкви від держави і школи від церкви Наркомату юстиції УСРР. На шляху до своєї головної мети, а саме ліквідації зв’язку між церквою та державою, він вирішив більшість завдань щодо забезпечення за трудящими “дійсної” свободи совісті, окреслених низкою нормативно-правових актів початку 1920-х років.
У пункті “Порядок, методи і засоби забезпечення реалізації Наркоматом внутрішніх справ УСРР права на свободу совісті, віросповідання та релігійну діяльність” підрозділу 3.2 “Забезпечення реалізації Наркоматом внутрішніх справ УСРР права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” з’ясовується, що постановою ВУЦВК від 6 вересня 1922 року Ліквідаційний відділ з відокремлення церкви від держави Наркомату юстиції УСРР, його місцеві органи разом із штатами та коштами на їх утримання передавався до Наркомату внутрішніх справ УСРР. Функції подальшої розробки юридичного механізму визначення легітимності релігійних організацій та їхніх об’єднань переходили до відповідних підвідділів, комісій при місцевих органах Наркомату внутрішніх справ УСРР, а саме відділів управління губернських та повітових виконавчих комітетів рад.
Постановами Раднаркому УСРР, спільними постановами ВУЦВК та Раднаркому УСРР, іншими нормативно-правовими актами на ці відділи (з 1923 року на адміністративні відділи губернських і повітових виконавчих комітетів рад) покладалися широкі повноваження у справі підготовки і передачі центральній владі висновків щодо статутів релігійних громад і груп, їхньої діяльності, передачі в користування групам віруючих церковного майна тощо, а також нагляду за діяльністю місцевих відділів запису актів громадянського стану та за реєстрацією цих актів.
Відсутність чіткості і прозорості у визначенні функцій, завдань Наркомату внутрішніх справ УСРР у сфері свободи совісті, віросповідання і релігійної діяльності негативно позначалася на порядку, методах і засобах забезпечення ним відповідного права. Наркомат внутрішніх справ УСРР, відділок відокремлення церкви від держави адміністративного відділу Наркомату внутрішніх справ УСРР, згодом реорганізований у відділ культів цього ж наркомату, вдавався до приведення в дію механізму розкладу релігійних організацій шляхом їх дискримінації. Відділ культів Наркомату внутрішніх справ УСРР замість заздалегідь передбачених нормативно-правовими актами вдосконалення інструкції (правил) з відокремлення церкви від держави, вироблення заходів щодо ліквідації хатніх церков і релігійних культів, ведення обліку релігійних груп і сект, підготовки циркулярів і пояснень законоположень про релігію та церкву приділяв увагу обліку функціонуючих і зачинених молитовних приміщень, складенню дислокаційних зведень про релігійний рух на основі відомостей, отриманих з місць.
У другому пункті “Нагляд і контроль Наркомату внутрішніх справ УСРР за дотриманням права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” указаного підрозділу третього розділу йдеться про підготовку та прийняття Наркоматом внутрішніх справ УСРР рішень, які передбачали проведення місцевими виконкомами рад адміністративно-організаційних заходів щодо дотримання права на свободу совісті і віросповідання, релігійну діяльність.
Однією з головних гарантій здійснення цих заходів була закріплена в Адміністративному кодексі УСРР 1927 року заборона видавати постанови і розпорядження, які б утискували або обмежували свободу совісті. Такими вважалися постанови і розпорядження місцевих органів влади, які суперечили положенням про свободу совісті та релігійні організації, що їх встановлювала центральна влада, поясненням і розпорядженням, які видавав на розвиток цих положень Наркомат внутрішніх справ УСРР. Адміністративним кодексом УСРР 1927 року заборонялося видавати постанови і розпорядження, котрі встановлювали б будь-які переваги й привілеї у зв’язку з належністю громадян до тієї чи іншої віри.
Слід визнати, що розробники Адміністративного кодексу УСРР 1927 року схилялися до обережних та зважених змін законодавчого середовища у сфері свободи совісті, віросповідання і релігійної діяльності. Такого підходу здебільшого не поділяли у Ліквідаційному відділі Наркомату юстиції УСРР, Наркомату внутрішніх справ УСРР, особливому секретаріаті у справах культів при Голові ВУЦВК УСРР, а на місцях – в адміністративних відділах виконкомів губернських рад робітничо-селянських депутатів. Тут домагалися посилення всебічного контролю за діями в галузі застосування законодавства про релігію та релігійні організації, претендуючи при цьому на здійснення контролю діяльності самих релігійних організацій.
У четвертому розділі “Релігійно-інституційний процес у радянській Україні 1919-1929 років та його правове забезпечення” питання функціонування релігійних організацій та їх об’єднань розглядається в контексті правового регулювання свободи совісті, складовою якої є свобода сповідувати, відправляти релігійні культи і релігійні обряди, вести релігійну діяльність.
Дослідження законодавства УСРР про свободу совісті та релігійні організації, його класифікація засвідчує широкі можливості впровадження владними органами правообмежень релігійних організацій як добровільних об’єднань громадян з метою задоволення релігійних потреб, реалізації і захисту релігійних інтересів, котрі діяли відповідно до внутрішньої ієрархічної та інституційної структури. У підрозділі 4.1 “Адміністративно-правова протидія збереженню релігійними організаціями внутрішньої ієрархічної та інституційної структури” висловлюється думка, що застосування теоретично обґрунтованого, уніфікованого для використання під час розподілу молитовних приміщень між різними православними церквами принципу більшості зводилося до не завжди ефективної передачі храму у користування групі віруючих, яка об’єднувала більшість парафіян, визначену самими віруючими шляхом подвірного анкетного опитування, а також почерговості богослужінь. Цілком очевидно, що регламентація дії таких механізмів порушення відносної рівноваги конфліктуючих православних церков за участю органів державної влади не могла знайти чіткого і повного відображення у законодавчих актах УСРР. До певної міри цьому перешкоджав порядок юридичного оформлення (реєстрації) релігійних громад поза “практичною унітарністю форми релігійних об’єднань”. За час його застосування в Україні мережа релігійних організацій почала помітно зростати і в 1925 році досягла 12 208 громад, у яких перебувало 7 063 154 члени, що становило 40, 4% дорослого населення. За окремими членами релігійної громади або за її уповноваженими типовим статутом релігійної громади передбачалося право укладати договори на використання культового майна, збирати добровільні пожертви на поповнення видатків тощо.
Нищівний ефект щодо інституціалізованої релігійності, а значить, і рівня релігійності населення забезпечувався неможливістю збереження релігійними організаціями статусу юридичної особи, а також рядом правообмежень діяльності служителів культу, як-то позбавлення їх політичних прав.
У підрозділі 4.2 “Здійснення захисту права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” основна увага зосереджується на кримінально-правовій відповідальності за порушення права на свободу совісті і віросповідання, релігійну діяльність у радянській Україні 1919-1929 років.
У пункті “Запобігання порушенням права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” цього підрозділу доведено, що, гарантуючи кожному громадянинові можливість вільно виконувати релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, радянська держава опікувалася дотриманням законоположень, які під страхом покарання забороняли ті чи інші діяння, як-то скликання населення дзвоном на сполох, тривожними гудками, розсиланням гінців і т.п. способами з “контрреволюційною” метою. Громадяни отримували впевненість в тому, що їхні права будуть охоронятися відповідно до встановлених радянським законодавцем меж допустимої свободи сповідування, відправлення культу, а також правил, що позбавляли релігійні організації та їх об’єднання можливості стати політичною силою.
До того, як виникла потреба у формально-нормативній визначеності цих правил, вони “відпрацьовувалися” партійно-державними органами влади в ході кампанії з вилучення церковних цінностей 1921-1922 років, у тому числі і розв’язання, по-суті, головного завдання – розколу і руйнування РПЦ та інших традиційних церков.
У пункті “Встановлення кримінальної відповідальності за порушення права на свободу совісті і віросповідання, правил про відокремлення церкви від держави” підрозділу 4.2 зазначається, що у схвалених вищим партійним органом республіки декреті ВЦВК “Про порядок вилучення церковних цінностей, які знаходяться в церквах і монастирях” від 16 лютого 1922 року, постанові ВУЦВК “Про відповідальність за злочини проти справи надання допомоги голодуючим” від 1 березня 1922 року вміщувалися норми кримінальної відповідальності за порушення права на свободу совісті і віросповідання, які дістали детальне закріплення в главі ІІІ Кримінального кодексу УСРР 1922 року.
Оцінюючи Кримінальний кодекс УСРР 1922 року як під кутом зору процесуальних можливостей реалізації положень, присвячених порушенням правил про відокремлення церкви від держави, так і в більш широкому аспекті, варто відзначити, що на момент його прийняття давалася взнаки суперечливість і обмеженість ідеї компромісу з релігійними організаціями. Для жителів сіл, селищ, міст України незбагненними залишалися обґрунтування розстрільних вироків при визначенні міри покарання у справах, пов’язаних із використанням релігійних забобонів мас із метою повалення робітничо-селянської влади або для підбурювання до спротиву її законам і постановам (ст. 119 Кримінального кодексу УСРР), а також зміст ст. 120 цього кодексу, з якого ставало відомо, що вчинення “обманних” дій з метою викликати забобони в масах населення, здобути у такий спосіб будь-яку користь каралося позбавленням волі на строк до одного року або примусовими роботами на той же термін.
Переважна більшість норм глави ІІІ “Порушення правил про відокремлення церкви від держави” Кримінального кодексу УСРР 1922 року зберігалася і в доповненому та зміненому його варіанті – Кримінальному кодексі УСРР 1927 року
ВИСНОВКИ
Проведене дослідження дозволяє зробити загальні висновки про сутність та значущість правового регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років, внести ряд пропозицій щодо подальшого закріплення і здійснення цього права за допомогою законодавства, відновлення його та захисту від будь-яких порушень і неправомірних обмежень, у тому числі таких, що виходять від самої держави, її органів та посадових осіб.
1. За радянської державно-правової дійсності правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій значною мірою відповідало вимогам та завданням “пролетарської” революції з подолання релігії. Неоднозначний вплив на його спрямованість та інтенсивність справляла діяльність радянської держави, котра виходила за чітко окреслені законодавством межі втручання у сповідування будь-якої релігії та сприяла розв’язанню проблем усвідомленого вільного вибору громадянами релігії, світоглядних орієнтирів і переконань, у тому числі й нерелігійних, атеїстичних.
2. Від початку вилучення релігійної складової з публічно-правових відносин з’явилися законодавчі акти УСРР, якими встановлювалися принципи позбавлення релігійних організацій державної допомоги. За безумовного дотримання викладеного у ст. 12 декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1922 року принципу заборони бюджету культів допускалася можливість існування традиційних (історичних) церков, але вже на рівні юридичного статусу, доступного релігійним угрупованням. Свої переваги тут мало набуття церковними і релігійними громадами права юридичної особи, яке в радянській Україні зберігалося за церквою і в разі її відокремлення від держави. (У серпні 1920 року цю єдину відмінність українського декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” було ліквідовано: Раднарком УСРР постановив доповнити цей декрет положенням про позбавлення церковних і релігійних громад права юридичної особи.)
3. Вирішення проблеми встановлення світського характеру радянської держави, демонополізації ролі традиційної релігії у визначенні моральності, “праведності” способу життя, поведінки особи перебувало у площині об’єктивної потреби реалізації Конституції УСРР 1919 року, зокрема ст. 22, в якій було закріплено принципи, спроможні забезпечувати справжню свободу совісті (дійсну волю сумління). У тому чи іншому варіанті термін “справжня свобода совісті” діставав нове більш широке трактування у низці законодавчих актів, практичних директив, що фактично відповідало обсягу права на свободу віросповідання (тобто права на свободу віросповідання громадян, котрі вважали себе віруючими), і навіть більше того – діяльності утворюваних ними релігійних організацій. Термін “церковна свобода релігійної дії” (церковна воля) використовувався для позначення волі засновувати нові релігійні громади, волі церковної організації й управління та повної рівності у правах усіх зареєстрованих релігійних громад.
4. Законодавчі акти радянської України 1919-1929 років, якими регулювалися суспільні відносини у сфері забезпечення права на свободу совісті, діяльності релігійних організацій, можуть бути розподілені на три групи. Перша з них вміщувала принципи свободи совісті, сукупність юридичних норм, які регулювали зазначене право, діяльність релігійних організацій у цілому; друга – юридичні норми, які регулювали питання, де статус громадян та релігійних організацій мав певні особливості (питання вилучення метричних книг із церковних установ в процесі впровадження державної реєстрації актів громадянського стану, зменшення кількості встановлених церквою святкових вихідних днів, заборони будь-де, крім храмів, публічно виставляти релігійні емблеми і виконувати дії релігійного характеру тощо); третя – юридичні норми, покликані запобігати правопорушенням на світоглядному і релігійному ґрунті, правопорушенням, що їх вчиняли церковні та релігійні громади, групи віруючих. У законодавчих актах УСРР про свободу совісті та релігійні організації втілювалися підхоплені і розвинені марксистами та соціал-демократами уявлення про свободу совісті, перехід від неї до церковної свободи релігійної дії як приватного виду суспільної свободи Ці уявлення визначали аргументи на користь тих, хто вбачав у релігійних організаціях не більш, ніж форму реалізації права віруючих колективно сповідувати будь-яку релігію. Тож питання щодо наявності традиційних прав і свобод, насамперед свободи совісті, як однієї із детермінант формально-нормативної визначеності, сприяння здійсненню, а також їх охорони з боку держави, порушувалося одночасно з розташуванням в Адміністративному кодексі УСРР 1927 року попередньо напрацьованих адміністративно-правових норм про створення та діяльність релігійних організацій.
5. При цьому доводилося спиратися на значущі у практичному плані підстави обмеження права громадян на свободу совісті, а також забезпечувати їх підпорядкованість тій підставі, яка щодо зазначеного права передбачалася вперше, а саме інтересам позбавлення релігійних громад можливості впливати на результат класової боротьби. У формальному вигляді зміст підстав обмеження права громадян на свободу совісті був відображений вказівками на те, що кожен громадянин може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної і що всякі правопозбавлення у цьому випадку скасовуються; що в межах республіки забороняється видавати будь-які нормативно-правові акти, які б утискували або обмежували свободу совісті або встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян; правилом про те, що вільне виконання релігійних обрядів забезпечується за кожним громадянином, оскільки вони не порушують громадського ладу і не супроводжуються замахами на права інших громадян.
6. Підтримуючи необхідність подальшої розробки змісту підстав обмеження права громадян на свободу совісті, “спеціальні” державні органи, а саме: Комісії з ліквідації майна релігійних установ (Поліру), Ліквідаційний відділ Наркомату юстиції УСРР, Наркомату внутрішніх справ УСРР, особливий секретаріат у справах культів при Голові ВУЦВК УСРР, а на місцях – адміністративні відділи виконкомів губернських рад робітничо-селянських депутатів, домагалися посилення всебічного контролю за діями у галузі застосування відповідних законодавчих актів на практиці.
У разі встановленого порушення законодавчих актів УСРР про свободу совісті та релігійні організації неминучим було притягнення до юридичної, зокрема кримінальної відповідальності.
7. Зростаюча увага до проблем нормотворчої і правозастосовчої практики радянської України 1919-1929 років у всіх сферах життєдіяльності людини, в той чи інший спосіб пов’язаних з її світоглядом і релігійними переконаннями, викликана труднощами, які виникають у процесі розробки і впровадження концептуальних засад державної політики щодо свободи совісті і віросповідання, вдосконалення чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року, інших нормативно-правових актів.
Відправним пунктом розробки концептуальних засад державної політики щодо свободи совісті і віросповідання виступають теоретичні уявлення щодо природних, невід’ємних прав і свобод людини і громадянина, які мають відповідати як сучасним реаліям суспільного життя, так і орієнтирам майбутнього: розвинутого, демократичного суспільства, де свобода совісті і віросповідання залишається однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей і розглядається як центральний принцип, на якому базуються інші права і свободи особи. У цьому принципі закладено конкретно-історичні уявлення про зміст, підстави обмеження свободи совісті і віросповідання, котрі знаходять відображення в конституційних положеннях, визначеннями цієї свободи, а отже, і відповідного права людини, що містяться в міжнародних нормативно-правових актах, зокрема в Загальній декларації прав людини (статті 18, 19).
8. Приведення положень підготовлених останнім часом законопроектів у відповідність до положень Конституції України, в якій проголошується право кожного на свободу світогляду і віросповідання (стаття 35), набуває практичного характеру, зважаючи, зокрема, на наявність постійного прагнення вітчизняного законодавця до змістовно-термінологічних уточнень, конкретизації елементів (можливостей) свободи віросповідання як суб’єктивного юридичного права. При цьому чи не найвдалішим формулюванням свободи віросповідання є те, яке включає можливість не сповідувати жодної релігії. Уперше в світі цю можливість як право не сповідувати жодної релігії було закріплено в декреті Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року, покладеному в основу декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року.
Водночас розв’язання проблеми інтеграції релігійної освіти у національний освітній простір сьогодні визнається таким, що насправді не суперечить принципам світської держави.
9. Церковно-релігійна ситуація в Україні і та обставина, що кожен може визнавати свою належність до Української Православної Церкви, Української Православної церкви – Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви, Української Римо-Католицької Церкви чи інших релігійних об’єднань, підтримуючи їхні традиції взаємовідносин з державою, соціального служіння, громадської активності і відповідальності, або залишатися нерелігійно віруючим, атеїстом, обумовили виразну орієнтацію на забезпечення рівності перед законом кожної людини і громадянина, незалежно від їхнього ставлення до релігії та забезпечення рівності перед законом їхніх об’єднань за релігійною ознакою. У сучасних умовах цьому сприятимуть ряд заходів:
– по-перше, подальше теоретичне опрацювання поняття релігії з урахуванням плюралізації вірувань як результату урізноманітнення їхніх об’єктів. Особливо яскраво ця тенденція спостерігається у процесі поширення нетрадиційних релігій;
– по-друге, вироблення і надання пропозицій щодо уточнення та доповнення законодавчого закріплення принципів свободи совісті і віросповідання людини. Принцип, згідно з яким стверджується, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, слід доповнити положенням про те, що кожен має право виражати і поширювати нерелігійні, атеїстичні переконання;
– по-третє, досягнення чіткості і прозорості у визначенні правового статусу церкви, інших релігійних організацій без законодавчого закріплення вичерпного переліку їх різновидів. Достатньо запровадити серед релігійних організацій розподіл на релігійні товариства, релігійні установи та релігійні об’єднання залежно від порядку їх утворення й управління.
– по-четверте, перенесення акценту у разі прийняття рішення щодо реєстрації статутів (положень) релігійних організацій з перевірки на моніторинг їхньої діяльності з тим, щоб переконатися у безпечності, особливо релігійних організацій модерних релігійних течій, для громадського порядку, здоров’я і моралі, для захисту прав і свобод інших людей, для забезпечення традиційної релігійної культури суспільства;
– по-п’яте, відображення в законодавчих актах низки положень про передачу націоналізованих радянською владою культових споруд та предметів церковного вжитку у безоплатне користування релігійних організацій, що зобов’язують органи виконавчої влади враховувати обставини й умови позбавлення цих організацій такої можливості. Винятком можуть бути видатні пам’ятки культури, що мають загальнонаціональне або світове значення і включені до відповідних переліків.
10. Важливим є чітке визнання необхідності заходів, спрямованих на активізацію діяльності Державного комітету України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій), інших органів виконавчої влади, їхньої участі у проведенні державної політики у релігійній сфері. Незважаючи на відсутність суттєвих розбіжностей у визначеннях поняття “церква” і поняття “релігійна організація”, на те, що у законопроектах про свободу совісті, віросповідання та діяльність релігійних організацій поняття “церква” вживається як синонім поняття “релігійна організація”, близького, але не тотожного поняттю “об’єднання релігійних організацій”, а також на те, що в експертних висновках до цих законопроектів підміна поняття “церкви” поняттям “релігійна організація”, “релігійне об’єднання” або “об’єднання релігійних організацій” визнається юридично коректною, доцільною у Положенні про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України 14 лютого 2007 року, вираз “церква і релігійні організація”, з якого прямо випливає, що церква не є релігійною організацією, зберігається. Введення до тексту Положення виразу “відносини із церквою” також не є виправданим: формулюють його дещо ширше, наголошуючи на взаємовідносинах держави та церкви (релігійних організацій).
На Держкомнацрелігій держава покладає завдання з проведення відповідно до законодавства реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, тим самим вкотре віддаючи перевагу забезпеченню центральним органом виконавчої у справах релігій проведення релігієзнавчої експертизи статутів релігійних організацій та обліку (реєстрації) релігійних організацій, що діють в Україні, тощо. Однак можливий інший – випробуваний у радянській Україні – підхід до реєстрації статутів релігійних організацій. У разі його впровадження перевага надається перевірці реєструючим органом установчих документів на предмет їх відповідності чинному законодавству. Сьогодні вирішення цієї проблеми можливе з допомогою Міністерства юстиції України та органів юстиції на місцях. Завдяки своїй досить розгалуженій системі органи юстиції здатні спростити процедуру реєстрації релігійних організацій, скажімо, продублювавши для цього існуючу процедуру реєстрації громадських організацій. Якщо з цим погодитись, то пункти 4, 5 Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій у частині, яка стосується відповідних повноважень, доведеться змінити.
Підвищення ефективності діяльності органів державної влади, покликаних забезпечувати реалізацію державної політики у сфері свободи совісті і віросповідання, потребує надання інформаційної та іншої підтримки просвітницьким програмам, науковим проектам, учасники яких удаються до якомога повнішого висвітлення і врахування вітчизняного історичного досвіду, здобутого в процесі закріплення і здійснення цього права.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ