Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига

Содержание


Смиренний поклін
Живе християнство
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

СМИРЕННИЙ ПОКЛІН


Я тримала мамину руку. Колись витончено зграбну, нині — худий, обтягнений шкірою кістяк, через що здавалась неприродною, деформованою. Але й зараз у ній відчувалась неабияка сила, і я знала, що тільки вона може витягнути мене з безодні відчаю. Друга рука була вільною, з неї щойно висковзнула рука мого первістка, якого понесли кудись за скляні двері кабінетів. Я тримала мамину руку, відчуваючи через неї єдність з усією своєю ріднею, не тільки сущою, а й із далекими незнаними пращурами, усіма тими, хто, зчепившись руками, не дасть відійти моєму синові, бо він — продовжувач їхнього роду. Кліщава рука моєї матері була їхньою рукою. Тому я затисла пальці на її зап'ястку й не давала собі забутися вві сні. Аби й мій хлопчик не провалився в яму того сну, я повинна була впильнуватись і во ім'я всіх поколінь тримати його життя в руці. Під мої повіки, немов під стріху, закрадалась темрява, але нею пробігали зелені вогники світлячків. І я знову розплющувала очі, чіпко тримаючи життя мого синочка на припоні.

Ще вчора він просто недомагав, хмикав, кривився, прицмокував, просячи пипки, а вночі нас забрала "швидка". Та допомогти було нікому. Це була ніч із суботи на неділю, і на п'ять відділів чергував один, вкрай стомлений, лікар. До вечора моєму хлопчикові стало зовсім погано, його поклали під крапельницю й довго не могли потрапити голкою у вену. Він вже не мав сил кричати, як кричав до того, жалібно, безпомічно, надривно, і лише дивився на мене своїми каштанчи-ками-оченятами... Ладна була повиколювати собі очі, аби лиш нічого не бачити.

За пів години його віднесли в реанімацію. Я вийшла на двір і побачила схвильовану, перелякану маму. Пригорнулась до неї і тихенько розплакалась.

Мама була глибоко невіруюча, усе своє життя присвятила науці, не вірила ні в Бога, ні в переселення душ, ані потойбічне життя. Враз протягнула руку й скрикнула:

— Ні, ні, Бог не допустить! Не смій і думати про таке!

Тут я й учепилась в її руку. Ми обоє сіли на широку лаву біля реанімаційного відділу. Я не відпускала маминої руки, боячись провалитись у сон...

Нараз ясний ранок запав мені у вічі. Мами поряд не було, я стискала свою закостенілу руку. Жахнулась так, ніби мене заживо поховали... Два вікна реанімації двома порожніми більмами подивились на мене, два білих заклеєних конверти... Тут я побачила маму біля дверей реанімації. Притискаючи до серця руки, вона поспішала донести мені радісну звістку. Дуже детально по декілька разів повторювала, як лікарка спозаранку відчинила їй двері.

— Чи живий Миколка?

— Так, — здивовано відповіла. — Чому ні? А ви, що тут робите? Їдьте спокійно додому, прийдете об одинадцятій. Та привезіть йому кілька пипок, бо він у вас смоктальник знатний, увесь час плямкає губками.

— Докторе, — не вгавала, — йому полегшало?

— Стан нормальний, загрози життю в дитини немає...

Йшли коридором, тримаючись одна за одну, похитуючись, немов це ми важко всю ніч відпрацювали в реанімації. Пішли за пипками. І я, немов про далеке минуле, розповідала мамі про те, якими оченятами дивився на мене син, ще раз і ще раз повторювали слова лікаря...

Уже коли Миколка одужав, і ми з ним доліковувались в цій лікарні, кожного дня рівно в одинадцятій якась незвідана сила тягнула мене до дверей реанімації. На той час там завжди збирались жінки. Голубими, сірими, чорними були їхні очі, але погляд струменів, мов оголений електричний дріт. І я кожного дня розповідала їм свою історію й показувала сина, який до всіх усміхався своїми каштанчиками. Вони збирались довкола мене, і я із сином на руках опинялась в тісному колі однаково страшних облич, які, поки я говорила, запалювались безумною вірою, як обличчя моєї матері, коли вона викрикнула: "Бог не допустить!" І кожного разу, докінчивши свою історію, я плакала з відчуттям відчаю, що все ще десь жив у мені, прошитий сонячним променем. Я помітила, що ми дивним чином прощались одна з одною. Коли розходились, кланялись одна одній, не просто кивали, як ото знайомим на вулиці, а віддавали смиренний поклін. Тепер я вже не зумію повторити цього руху.

ЖИВЕ ХРИСТИЯНСТВО


У капличці, що розмішувалася в приміщенні львівської лікарні, тільки що закінчилась вечірня. Людей, як то звикло, у суботу було багато. Крім хворих, приходили ще й мешканці навколишніх будинків. Священик знімав ризи, я, виконуючи обов'язки паламаря, уже вимкнув у приміщенні храму центральний світильник (павук). Бокові канделябри світили тьмяно, в храмі запанував напівморок. Декілька осіб по кутках іще молились. Любив ті хвилини: після голосного співу в храмі якось по-особливому відчувається тиша. Протирав кадильницю. За кілька днів — Різдво.

Голосно постукали в двері. Напевне, як завше, подумував, хтось із парафіян щось забув і по дорозі похопився. Це справді виявився хворий із лікарні, що був на вечірній. Запам'ятав його, бо всю службу розглядався довкіл, якби вперше в храмі:

— На вулиці людина замерзає.

— Як замерзає?

— Бомжиха одна, ми її знаємо, вона часто біля лікарні вештається. У неї ноги обморожені, а її навіть у вестиб'юль не пускають.

— То зверніться до чергового лікаря.

— Ходив, каже: "То її проблеми. У нас лікарня, а не притулок для бомжів". На вас одна надія, ви ж віруючі.

Справді, коло входу у хірургічне відділення, яскраво освітленому люмінесцентною лампою, бовваніла задубіла істота. На наші запитання не відповідала. Була вона п'яна, чи так замерзла, що не могла язиком ворушити, — годі сказати. Побачивши більше згромадження людей, а ще й священика, вахтер прочинив двері.

— Впусти бідачину всередину. Вона тобі місця не пересидить, — попросив отець.

— Не можу, отче, при всій повазі до вас. Не можу. Мені моє місце дороге. Сказано "не пускати". Та й чого ви так непокоїтесь за неї? Це ж бомж!

— Але ж не скажений пес. Людина!

— Нічого не можу порадити. Сказано "не пускати".

Перше, що спало на думку, — відвести нещасну в сусідні житлові будинки. Та перший же під'їзд зустрів нас зловісним холодним металом із цифровим кодом. "Апартаменти" міських мешканців зачинені.

Перехожий, очевидно місцевий, порадив:

— Підведіть її до п'ятиповерхового будинку, там під'їзди відчинені. Лишень не потикайтесь у перший під'їзд. Спалити можуть вашу бомжиху.

— Як спалити?

— Живе там один оригінал. Коли пронюхає, що в під'їзді бомж ніч перебуває, підкрадеться тихенько, плесне бензином і сірника кине. Потім виглядає з балкона, як вилітає з брами живий факел. Веселиться, спостерігаючи, як чоловік намагається погасити на собі вогонь. Тепер кожен якесь гобі має...

— За таке гобі треба за ґрати!

— Та про що ви говорите? Кому той бомж потрібен? Чи бачили ви, аби бодай раз їх міліція у витверезник узяла?

— До собак так не ставляться. Думаю, це нелюди придумали версію про бомжів, — обурювався отець.

Це попросту зручна брехня. Й часто за тією брехнею — людиновбивство. Жебраки не перевелись, звичайно, є нещасні, знедолені, смертельно хворі алкоголіки, але бомжів немає. У всіх одне місце мешкання визначене Богом — Земля. Планета Людей, як писав Екзюпері. Всі до одного ми тут гості. Гості, а чинимо й поводимося так, ніби без серця — гордо, егоїстично, зовсім не по-людськи. Ніби прислужуємо людиноненависникам. Маємо якийсь спільний з ними план.

Коли ми стали затягати нещасну по сходах у теплу пивницю, десь на першому поверсі прочинились двері. Зніяковілі, ми завмерли. Промайнув страх, що зараз нас почнуть гнати зі словами "Чого в наш під'їзд бомжа? Ведіть у свій, коли такі милосердні!" Та пролунало зовсім инше:

— Куди ви тягнете цю нещасну?

— У пивницю. Їй треба зігрітись, заклякла зовсім.

— Та чи ви при своєму розумі? Знайшли, де людей відігрівати, — сказала худа, із сивиною пані і підійшла до нас.

— Провадьте в хату!

Це було цілковитою несподіванкою. Енергійна пані обійняла жінку і провела через поріг. Ми залишились у коридорі. Заходьте й ви, поп'єте чогось гарячого. Нині я сама в хаті, син до доньки у Київ поїхав. Допоможете мені її роздягнути. У хату зайшов лиш я з отцем, наш провідник, угледівши, що ситуація є для нас прихильною, розчинився в темряві.

— Давайте, дорогенька, знімемо вашого плаща. Нещасна вчепилась за лацкани.

— Знімайте, знімайте, у хаті, слава Богу, тепло, — наполягла господарка.

Бачачи, що та ледь тримається на ногах, підвела її до вже розстеленого тапчана.

— Допоможіть мені її покласти.

— Але ж вона брудна, — спробував заперечити.

— То пусте. Сама зняла з жінки діряві й геть бруднющі чоботи. Ми допомогли укласти її на ліжко, а вона ще й укутала ковдрою.

— Присядьте, зараз я розіллю чай, — метушилась запобігливо.

— Дуже дякуємо, добродійко, не турбуйтесь. Ви й так багато зробили. Ви навіть не знаєте, що ви зробили, — не приховував захоплення отець. -Будьте благословенні!

Ми поспішили до виходу. Йшли мовчки. По глибокій задумі отець мовив:

— Не залишився попити чаю, бо був присоромлений. Ця жінка подала нам урок живого християнства. Пам'ятаєш, у Луки, "...зауваживши, як вони повибирали собі перші місця, Ісус сказав притчу: "Як хтось покличе тебе на весілля, не сідай на першім місці, щоб, бува, не знайшовся хтось, запрошений ним, поважніший за тебе, і той, хто тебе і його закликав, не підійшов і не сказав до тебе: Поступися цьому місцем! І тоді довелось би тобі із соромом посісти останнє місце. Навпаки: коли тебе запросять, іди й займи останнє місце".

Ми не пішли за Ісусовою порадою, провадили нещасну жінку в пивницю, тим самим визначаючи для неї місце. Старша пані виправила нашу помилку.

А ще, "як справляєш бенкет, заклич убогих, калік, кривих, сліпих. І ти будеш щасливий, тому що вони не мають чим тобі відплатити, — тобі бо віддасться в день воскресіння праведних".

— Щасливі ми. В один вечір отримали аж два уроки живого християнства. Та жінка була нам нині пастирем. Треба б за неї помолитися. Ми ж імени її навіть не запитали...