Geum.ru

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Масляєва Катерина Василівна

Вид материалаДокументы

Содержание


Особливості організації та правові проблеми функціонування ринку фінансових послуг україни
1.2. Характеристика правового статусу окремих суб’єктів національного ринку фінансових послуг
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

РОЗДІЛ 1

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ УКРАЇНИ


1.1. Поняття ринку фінансових послуг, його структура та функції в сучасних умовах розвитку економіки України


З моменту проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою починається новий етап її суспільного розвитку – побудова ринкової економіки.

Початком цього складного процесу стала прийнята 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет, яка закріпила економічну самостійність України [2]. На базі цього документа згодом був прийнятий Закон УРСР від 3 серпня 1990 року «Про економічну самостійність Української РСР», котрий вперше визначив зміст, основні цілі, принципи економічної самостійності країни, механізми господарювання, регулювання економіки та соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем Української РСР [3].

Першим нормативно-правовим документом, що сформував курс перетворень в економічній сфері самостійної української держави, стала Постанова Верховної Ради від 25 жовтня 1991 року, якою були затверджені «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності» [4].

Початок ринкового реформування української економіки супроводжувався глибокою соціально-економічною кризою в країні, що, в значній мірі, було пов’язано з недостатньо вивченою специфікою дії ринкового механізму у перехідний період.

Уявлення про автоматичне функціонування ринку з моменту ліквідації системи директивного планування й адміністративного управління економікою, достатності приватизаційного процесу та позбавлення цін державного регулювання сприяли великим прорахуванням й помилкам у державній економічній політиці.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Як складне й організоване явище ринок має свою структуру, під якою слід розуміти внутрішню побудову ринку, що виступає як єдність стійких взаємозв’язків між його елементами. У науковій літературі можна зустріти декілька традиційних підходів до структурування ринкової сфери, наприклад:
  1. територіальний (географічний) підхід, згідно якого в структурі ринку виокремлюють місцевий (локальний), регіональний, національний і світовий ринки. Така структура передбачає залежність її складових, за якої місцевий ринок виступає частиною регіонального, регіональний – частиною національного, а національний ринок, у свою чергу, входить до складу світового;
  2. суб’єктний підхід, згідно якого ринок можна поділити на такі сегменти, як ринок споживачів (покупців), виробників (продавців) та посередників (консалтинг, страхування, логістика тощо);
  3. на підставі критерію державного регулювання ринкову сферу поділяють на два великих сектора – легальний (офіційний) та тіньовий (неофіційний);
  4. за рівнем конкуренції у структурі ринку можна виокремити ринки добросовісної та недобросовісної конкуренції;
  5. за характером продажу ринок поділяється на два сектори – ринки оптової та роздрібної торгівлі;
  6. об’єктний підхід, тобто вид товару, що продається, його економічне призначення. Згідно цього критерію можна виокремити наступні ринкові сектори: ринок споживчих (продовольчих і непродовольчих) товарів, ринок послуг (в тому числі фінансових), ринок засобів виробництва, ринок праці, інформаційний ринок, ринок інновацій, технологій, ноу-хау, науково-технічних розробок тощо. У зв’язку з появою нових товарів структура ринку може ускладнюватися та доповнюватися новими елементами [14, с. 82].

Як бачимо, в останній наведеній структурі економічного ринку виокремлюють в якості самостійного його сегменту РФП, на якому відбувається задоволення потреб у фінансових активах конкретних суб’єктів.

Проте, такий поділ ринкової сфери, на наш погляд, має умовний характер, оскільки врахування лише специфіки товару не є достатньою підставою для структуризації економічного ринку. На жаль, авторами цієї думки не враховуються інші специфічні риси ринку як загальної економіко-правової категорії.

Таким чином, доцільним було б проаналізувати зміст та характер відносин, що виникають на сучасному РФП, з метою виявлення їх особливостей як достатніх підстав самостійності цього ринкового сегмента.

Отже, першою специфічною господарсько-правовою рисою відносин, що виникають на РФП, є певне коло їх учасників.

Так, відповідно до пункту 7 частини 1 статті 1 Закону про фінансові послуги до прямих учасників відносин з приводу надання фінансових послуг належать фінансові посередники та споживачі [15]. Оскільки наявність споживачів властива усім ринковим сегментам, слід звернути увагу на специфічність правового статусу саме фінансових посередників як спеціальних суб’єктів РФП. На сьогодні ними можуть бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України [15].

Слід зазначити, що незважаючи на те, що законом передбачена можливість надання фінансових послуг фізичними особами-підприємцями, їх правовий статус залишається досі неврегульованим. На відміну від них діяльність юридичних осіб, які мають право надавати фінансові послуги, регламентована спеціальним законодавством більш детально.

Так, виходячи з положень Закону про фінансові послуги, юридичних осіб можна поділити на дві групи: фінансові установи (юридичні особи, для яких надання фінансових послуг є виключним видом діяльності) та юридичні особи, що за своїм правовим статусом не є фінансовими установами.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 1 Закону про фінансові послуги «фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та віднесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг» [15].

Особливістю правового статусу зазначених установ є спеціальний характер їх правоздатності, тобто вони мають право на здійснення лише певних видів діяльності і повинні відповідати спеціальним вимогам чинного законодавства. Отже у випадку здійснення ними тієї діяльності, що виходить за межі їх спеціальної правоздатності, укладені цими фінансовими посередниками договори будуть визнані в судовому порядку недійсними.

Ті юридичні особи, що не мають правого статусу фінансової установи, можуть поряд із здійсненням іншої господарської діяльності надавати певні види фінансових послуг, а саме – послуги з фінансового лізингу, надання позик та поручительств [16, 17].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Виходячи з цього, перелік, наведений у статті 4 Закону про фінансові послуги, скоріш містить не види фінансових послуг, а види господарських операцій професійних учасників, в межах яких останні можуть надавати фінансові послуги.

Слід відмітити, що операції із фінансовими активами, перелічені в статті 4 Закону про фінансові послуги, здатні виступати в різних якостях, а тому до них можуть застосовуватися правові норми як спеціалізованого законодавства, так і ЦКУ. В одних випадках ці операції можуть являти собою невід’ємний елемент професійної діяльності фінансових посередників, тобто бути фінансовою послугою, в інших – виступати в ролі звичайного цивільно-правового договору або слугувати засобом забезпечення виконання договірних зобов’язань.

Отже, такі види фінансових послуг, як гарантія, порука, страхування, управління майном, позика, кредитування, банківський вклад (депозит), відкриття банківського рахунку та факторинг поряд із спеціальним законом також врегульовані нормами цивільного законодавства.

У зв’язку з цим виникає питання, в якому разі вказані господарські операції підпадають під регулювання Закону про фінансові послуги, а в якому – під норми ЦКУ?

Для відповіді на це питання вважаємо за доцільне здійснення аналізу законодавчого визначення фінансової послуги з метою виявлення її специфічних правових рис, повна відповідність яким свідчитиме про належність вказаних вище операцій до розряду фінансових послуг.

По-перше, це спеціальний суб’єктний склад, що має місце при наданні фінансової послуги. Він властивий не всім переліченим вище цивільно-правовим договорам.

Так, гарантом, страховиком, кредитодавцем, особою, що приймає грошову суму на депозит та здійснює відкриття банківського рахунку, можуть виступати лише фінансові установи, а в якості фактора - також фізичні особи-підприємці, які відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції. Коло ж суб’єктів, що можуть бути виконавцями за договорами поруки, управляння майном та позики, значно ширше.

По-друге, це специфічний об’єкт фінансової послуги. Ним виступають фінансові активи, під якими відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону про фінансові послуги розуміють «кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів» [15].

В залежності від того, що є об’єктом операцій, які складають зміст основного обов’язку виконавця за вищевказаними цивільними правочинами, останні також можна поділити на дві групи. Так, за договорами гарантії, страхування, кредиту, банківського вкладу та факторингу об’єктом здійснюваних операцій виступає лише фінансовий актив, а саме - гроші та в окремих випадках – банківські метали й право грошової вимоги.

За договорами ж поруки, управління майном і позики об’єктами операцій можуть бути не тільки фінансові активи.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Виходячи з такого розуміння специфічних цілей фінансової послуги, не всі перелічені вище цивільно-правові договори здатні забезпечувати збереження реальної вартості фінансових активів та отримання прибутку. Зокрема це стосується договорів позики та поруки.

Ще однією особливою правовою рисою фінансової послуги, що випливає з аналізу частини 1 статті 6 Закону про фінансові послуги, є обов’язковість укладання відповідного договору [15].

Так, обов’язковість письмової форми встановлена ЦКУ для договорів гарантії, поруки, страхування, управління майном, кредиту та банківського вкладу. Хоча ЦКУ не передбачено письмової форми договору факторингу, але враховуючи те, що надання такої послуги здійснюється лише спеціальним суб’єктом РФП, укладення відповідного договору є обов’язковим на підставі вимог, зафіксованих в Законі про фінансові послуги. Що ж стосується договору позики, то згідно частини 1 статті 1047 ЦКУ за певних обставин він може бути укладений в усній формі [21, с. 370].

Окрім того, враховуючи те, що діяльність з надання фінансових послуг є різновидом господарської діяльності, їй також властиві характерні риси останньої, а саме: майново-розпорядча самостійність суб’єкту, що надає фінансову послугу, ініціативність, ризикованість, систематичність, професійність, комерційний або некомерційний характер такої діяльності та регулювання її державою [42, с. 80].

Однак, слід відмітити, що порука, позика та здійснення управляння майном, не завжди відповідають зазначеним рисам господарської діяльності, а тому не в усіх випадках виступають в ролі фінансових послуг.

Торкаючись вказаних вище специфічних рис господарської діяльності, слід звернути увагу на Декрет Кабінету Міністрів України № 24-93 «Про податок на промисел» від 17.03.93 року, який частково розкриває їх сутність [43]. Однак, його дія розповсюджується лише на операції фізичних осіб з приводу реалізації товарів, а отже зовсім не враховує специфіку фінансової послуги. Здійснені у 2005 році спроби ДКРФП у листі № 034/11-6 «Про фінансові послуги» [44] встановити оціночні критерії віднесення тих чи інших операцій з фінансовими активами до розряду фінансових послуг порушують встановлений частині 2 статті 9 ЦКУ загальний принцип регулювання майнових відносин в сфері господарювання, заснований на прийнятті законів [21, с. 6]. У зв’язку з цим доцільним вважається встановлення оціночних критеріїв фінансової послуги саме на рівні закону у вигляді окремого параграфу в ГКУ під назвою «Поняття та види фінансових послуг».

Таким чином, підбиваючи підсумки наведеного вище порівняльного аналізу врегульованих нормами ЦКУ договорів гарантії, поруки, страхування, управління майном, позики, кредиту, банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку та факторингу із законодавчо визначеними ознаками фінансової послуги, можна виділити дві групи операцій з фінансовими активами.

Першу групу складають ті правочини, які в будь-якому разі відповідають усім легально визначеним специфічним рисам фінансової послуги: спеціальному правовому статусу виконавця послуги; грошовому характеру його дій, що знаходить свій прояв у здійсненні виконавцем операцій із фінансовими активами; наданню послуги на користь третьої особи; особливій меті фінансової послуги, наданню фінансової послуги лише на підставі договору та в межах здійснення господарської діяльності. Ними є гарантія, страхування, кредит, банківський вклад і факторинг, які можна вважати абсолютними фінансовими послугами. Що ж стосується операції з відкриття банківського поточного рахунку, то як зазначалось вище, її слід розглядати в якості складової частини банківської послуги з проведення розрахунків.

Другу групу формують ті цивільно-правові договори, які не в усіх випадках можуть відповідати всім специфічним рисам фінансової послуги, а тому не завжди підпадають під дію положень Закону України про фінансові послуги. Зокрема, це стосується поруки, управління майном і позики (відносні фінансові послуги).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Мова йде про існуючі інвестиційні ризики та способи управління ними, що впливає на прийняття кваліфікованого рішення про інвестування з боку фінансових посередників та їх відповідного реагування протягом усього «життєвого циклу» здійснених інвестицій.

При цьому під інвестиційним ризиком слід розуміти можливість знецінення капіталовкладень або втрати інвестицій в результаті впливу несприятливих факторів, а саме – неправомірних дій органів державної влади та управління, невизначеності умов інвестування коштів, некомпетентності керівників фінансової установи, необміркованого обрання фінансових інструментів тощо.

В залежності від ступеню важливості впливу існуючих ризик-факторів на РФП можна запропонувати наступну їх класифікацію.

На першому місці за ступенем важливості впливу знаходиться так званий країновий ризик, який пов'язаний з діяльністю держави. До складу цього ризику відносяться тісно пов’язані між собою політичний та організаційно-правовий фактори впливу. Важливість їх врахування обумовлена особливою чутливістю фінансової системи до будь-яких кроків політичної та законодавчої влади, оскільки радикальна зміна законів, що приймаються політиками, може спричинити як зміну державного устрою, так і усієї економічної системи країни.

Наступним за ступенем важливості впливу є загальноекономічний ризик-фактор, який являє собою ризик зміни базових макроекономічних показників, а саме: стан економіки, циклічність її розвитку, темп росту та структура внутрішнього валового продукту, рівень інфляції, розмір і структура зовнішнього боргу, ринкова й інвестиційна кон’юнктура та ін. Усі ці параметри суттєво впливають на положення економічних суб’єктів, приток іноземних інвестицій, ринкові ціни на різні фінансові активи.

Поряд із загальноекономічними для будь-якого ринкового сектора характерні господарські ризики, пов’язані із здійсненням підприємництва або некомерційного господарювання, а саме: можливість втрати майна, виникнення відповідальності, комерційний, бухгалтерський та інші ризики [49, с. 13].

Враховуючи грошовий характер відносин, що виникають між суб’єктами РФП, слід виділити специфічний фінансовий ризик-фактор [50, с. 5], окремими різновидами якого є відсотковий, інфляційний, кредитний та валютний ризики [51, с. 18].

Об’єктом впливу відсоткового й інфляційного ризиків є вартість (ціна) грошового капіталу, що обертається на РФП.

Так, значні коливання відсоткової ставки, непередбачуваність її змін здатні суттєво змінювати рівень витрат, прибутку та вартості фінансових активів. Інфляційний процес також зумовлює знецінення реальної вартості грошей та будь-яких доходів від інвестування.

Кредитний ризик впливає головним чином на майнову спроможність, оскільки він являє собою ризик невиконання зобов’язань однією стороною (позичальником) за договором, і завдання, у зв’язку з цим, іншій стороні (кредитодавцеві) фінансових збитків.

Його значення в структурі фінансових ризиків залежить від масштабу здійснюваних кредитних операцій. Так, наприклад, специфіка діяльності банківських установ в основному полягає в розміщенні коштів переважно за рахунок залучених від інших осіб фінансових ресурсів, а тому неповернення кредитів, особливо крупних, може призвести до банкрутства банків.

Сутність валютного ризику зводиться до можливості грошових збитків у зв’язку із несприятливою для фінансових посередників зміною курсів валют, що обумовлено прив’язкою гривні до долара або євро [52, с. 9]. Схильність до даного ризику визначається ступенем невідповідності розмірів активів і зобов’язань у той чи іншій валюті.

Поряд із цими специфічними для РФП факторами впливу існують також і інші типи ризик-факторів, до яких, зокрема відносяться
  • інфраструктурні (наприклад, аварія у телекомунікаційних мережах, що обслуговують професійних учасників ринку);
  • інформаційні (відсутність повних та достовірних відомостей про діяльність окремих фінансових посередників);
  • психологічні (недовіра населення до фінансових установ);
  • технологічні (недосконалість технічних засобів та приладів, їх невідповідність темпам модернізації спеціального обладнання);
  • спекулятивні (махінації крупних ринкових учасників) тощо.

Усі перелічені вище ризик-фактори за джерелом їх походження складають категорію зовнішніх (об’єктивних) факторів, оскільки їх дія не залежить від волі функціонуючих на ринку суб’єктів.

Іншу категорію складають внутрішні (суб’єктивні) ризики, передумовою виникнення яких є встановлена чинним законодавством певна свобода дій фінансових посередників, а також суб’єктивні особливості осіб, що управляють діяльністю останніх.

Наприклад, прийняття керівниками таких управлінських рішень, що не є адекватними конкретній економічній ситуації, може спричинити ризик неплатоспроможності та втрати фінансової стійкості суб’єктів господарювання.

Отже, множинність зовнішніх та внутрішніх обставин, можливість поєднання різних ризик-факторів в конкретній економічній ситуації й невизначеність їх впливу підвищують вірогідність провалу стратегії професійної діяльності фінансових посередників.

Тому виникає гостра необхідність у моніторингу даних ризик-факторів та їх впливу на основні результати господарської діяльності з надання фінансових послуг. І в цьому процесі ключову роль повинна грати держава через відповідні регулюючі органи, оскільки між їх правовою роботою та всіма аспектами діяльності підконтрольних їм суб’єктів господарювання має бути тісний взаємозв’язок [53, с. 6].

Однак, крім державних регуляторів, активну участь в моніторинговій діяльності також повинні брати фінансові посередники, що сприятиме розробці та створенню ефективного механізму розподілу та диверсифікації різноманітних фінансових ризиків.


1.2. Характеристика правового статусу окремих суб’єктів національного ринку фінансових послуг


Розбудова ринкової економіки в країні висунула на передній план юридичної науки та практики дослідження правової сутності та механізмів функціонування фінансових посередників як основних суб’єктів РФП України.

Взаємодіючи із суб’єктами господарювання, населенням, державою та між собою, фінансові посередники приймають активну участь в організації процесу переміщення коштів в рамках єдиної фінансової системи. Акумулюючи невеликі заощадження дрібних інвесторів, вони формують певний інвестиційний капітал, подальше ефективне розміщення якого має позитивно позначатися на стані економічних процесів в країні [54, с. 6].

Сьогодні в Україні розпочато процес інституціонального реформування РФП, кінцевою метою якого має стати створення конкурентоспроможного фінансового сектору, що міг би мобілізувати і надати українській економіці необхідні інвестиційні ресурси для її подальшого розвитку.

Аналіз наукової літератури свідчить про недостатню розробку питання правового статусу суб’єктів РФП. Це особливо стосується правового положення ломбардів, довірчих товариств, кредитних спілок, факторингових компаній, інститутів спільного інвестування (ІСІ), юридичних осіб, що за своїм статусом не є фінансовими установами, та фізичних осіб-підприємців, які мають право відповідно до закону надавати окремі види фінансових послуг.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Відповідно до чинного законодавства кожна із вказаних вище сфер вітчизняного РФП знаходиться під регулюючим впливом держави. Однак, передбачений частиною 1 статті 21 Закону про фінансові послуги механізм розподілу контрольно-наглядової компетенції трьох державних регуляторів – НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП за сферами вітчизняного РФП [15] не можна вважати зовсім коректним.

Так, наприклад, страхові компанії мають право надавати кредити страхувальникам, з якими укладено договір страхування життя. Причому згідно частини 10 статті 2 Закону України № 85/96-ВР «Про страхування» від 07.03.1996 року такі кредитні операції страховиків можуть здійснюватися лише за погодженням ДКРФП порядку, умов видачі та розмірів кредитів, а також порядку формування резервів для покриття можливих втрат з НБУ [61].

Зазначене погодження є недостатнім інструментом для мінімізації зовнішніх і внутрішніх ризиків, що супроводжують кредитну діяльність даних фінансових установ.

Згідно сучасного законодавства професійна діяльність з кредитування за рахунок залучених від інших осіб грошових коштів підлягає обов’язковому ліцензуванню [15], тому страхові компанії фактично знаходяться у безпідставному привілейованому положенні у порівнянні з іншими фінансовими посередниками.

На нашу думку, подібні операції мають потребу у ліцензуванні з боку НБУ, який визначає та проводить грошово-кредитну політику в країні, а тому здатний до налагодження контролю за дотриманням всіма фінансовими посередниками встановлених нормативів кредитної діяльності та забезпечення належного нагляду в цій сфері.

Отже, з огляду на вищевказане доцільним вважається уведення іншого критерію розмежування контрольно-наглядової компетенції НБУ, ДКЦПФР і ДКРФП, а саме – конкретний вид фінансової операції.

Підтвердженням цієї позиції можуть бути положення одного з базових законів в сфері господарювання – Закону України № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року, норми якого передбачають ліцензування господарюючих суб’єктів за певним видом господарських операцій, а не конкретної ринкової сфери, в межах якої останні мають намір діяти [68].

Таким чином, до різновиду кредитних операцій можна віднести фінансовий лізинг, надання коштів у позику, в том числі на умовах фінансового кредиту, надання гарантій, поручительств і факторинг. Державне регулювання цих кредитних операцій, поряд із валютно-обмінними, має складати предмет контролю та нагляду НБУ. Регулювання ж фінансових операцій, об’єктом яких виступають цінні папери та похідні цінні папери, має здійснювати ДКЦПФР, а операції зі страхування та надання послуг у сфері накопичувального пенсійного забезпечення – ДКРФП. При появі ж нових видів фінансових операцій з метою чіткого визначення їх державного регулятора доцільним є розробка критеріїв віднесення цих операцій до конкретного їх виду – кредитних, валютно-обмінних, фондових або страхових.

Наступним критерієм є функціональні засади діяльності основних фінансових посередників. Метою його використання є виявлення оптимального механізму мінімізації можливих ризиків, особливо у випадку багатоманітності напрямів діяльності того чи іншого фінансового посередника. Тому всіх суб’єктів РФП можна поділити на дві групи.

До першої належать ті фінансові посередники, які фактично мають один основний напрямок діяльності, а саме – кредитування. Згідно чинного законодавства це – ломбарди, лізингові компанії, кредитні спілки та юридичні особи, що не мають статусу фінансової установи.

Хоча ризиковий характер кредитної діяльності зазначених суб’єктів зведений до мінімуму, тим не менш їх функціонування пов'язане з цілою низкою проблем, а саме: неповернення грошових коштів або їх нецільове використання, проблеми забезпечення ліквідності, а для діяльності із надання лізингових послуг – також високі темпи інфляції, що унеможливлюють застосування фіксованих лізингових платежів [69, с. 266].

Отже, з урахуванням перелічених вище проблем виникає необхідність формування цільових резервних фондів і створення в структурі органів управління цих фінансових посередників спеціалізованого підрозділу, метою діяльності якого є вирішення питань, пов’язаних з наданням кредитних послуг.

Прикладом такого підрозділу може служити кредитний комітет в організаційно-управлінській структурі кредитної спілки [60]. У випадку створення даних спеціалізованих підрозділів ми пропонуємо передбачити і певні кваліфікаційні вимоги до їх працівників, що необхідно зафіксувати на законодавчому рівні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Так, при його виході в результаті продажу належної йому частки в статутному капіталі товариства відбувається лише зміна її власника, а отже майнова база господарюючого суб’єкта не зазнає ніякої фінансової шкоди, що є своєрідною гарантією захисту прав його кредиторів.

Недоліком раніш існуючої ОПФ банків у вигляді ТОВ є зниження його фінансових можливостей в результаті отримання учасником своєї частки при виході зі складу ТОВ. З огляду на це, позиція законодавця щодо обмеження ОПФ комерційних банків лише ВАТ є зрозумілою. До того ж, при створенні банків в формі ВАТ досягається прозорість в їх роботі, що безумовно підвищує рівень надійності банківської системи в цілому.

Наступним різновидом фінансових посередників, діяльність яких має комерційний характер, є страхові компанії, що згідно частини 1 статті 2 Закону України № 85/96-ВР «Про страхування» від 07.03.1996 року можуть створюватися у вигляді акціонерного, повного, командитного товариств та ТДВ [61].

В цьому переліку ОПФ страховиків домінуюче положення займають форми господарювання, які передбачають повну або додаткову відповідальність їх учасників, що обумовлено специфікою страхової діяльності – можливістю настання страхових випадків у будь-який момент у невизначеного кола страхувальників.

На відміну від акціонерного товариства, в якому основну гарантійну функцію виконує його статутний капітал, у повному та командитному товариствах така функція забезпечується специфічною відповідальністю їх учасників, котра має повний та пролонгований характер. Навіть при виході зі складу товариства вони продовжують нести відповідальність за його зобов’язаннями, що виникли до моменту їх вибуття, у рівній мірі із учасниками, що залишилися, протягом ще 3 років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за той рік, в якому вони вибули [78].

Відносно ТДВ слід відмітити, що наслідки виходу його учасника зі складу товариства аналогічні наслідкам, що властиві для ТОВ, а отже така ОПФ страхових компаній не забезпечує в повній мірі належного захисту прав та законних інтересів страхувальників.

Наступним видом комерційних фінансових посередників є ІСІ – пайові та корпоративні інвестиційні фонди. Згідно чинного законодавства корпоративні інвестиційні фонди повинні створюватися лише у формі ВАТ [59].

Обрання законодавцем такої ОПФ обумовлено специфікою механізму створення та діяльності цих фінансових посередників, а саме – залученням грошових коштів необмеженого кола інвесторів шляхом емісії простих іменних акцій з подальшою їх відкритою підпискою. Формуючи таким чином великий інвестиційний капітал, фонди здійснюють його вкладення у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість з метою отримання прибутку.

На відміну від корпоративних пайові інвестиційні фонди зовсім не мають статусу юридичної особи, вони являють собою активи, що належать на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні КУА та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності [59]. Пайові інвестиційні фонди створюються за ініціативою цієї компанії шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів.

Слід відмітити, що конструкція пайових інвестиційних фондів була запозичена з правової системи США, в якій подібні утворення функціонують на базі інституту довірчої власності.

Автоматичне впровадження іноземних інститутів у вітчизняну правову систему викликає гостру критику з боку правників [79, с. 22 – 23].

Зокрема, підкреслюється невідповідність конструкції довірчого управління романо-германської правової системи сутності запозичених пайових інвестиційних фондів, що викликає певні проблеми їх використання на практиці. У зв’язку з цим пропонуються два способи вирішення такої суперечності – удосконалення конструкції вітчизняного довірчого управління або заміна правової форми пайового інвестиційного фонду.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отже, передбачена спеціальним законодавством чітка правова форма господарювання НПФ являє собою достатній набір гарантій, спрямований на забезпечення належного захисту інвестиційних прав вкладників.

Другим видом некомерційних фінансових посередників є кредитні спілки, які за своїм функціональним призначенням подібні до кооперативних банків. Їх діяльність врегульована Законом України № 2908-ІІІ «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 року, згідно частини 1 статті 1 якого вони утворюються у формі неприбуткової організації, заснованої на кооперативних засадах [60]. Дохід, отриманий в результаті діяльності кредитної спілки, розподіляється між її членами.

Важливою юридичною ознакою кредитних спілок також є кооперативна форма господарювання, яка має подвійний характер – економіко-соціальний.

Економічний аспект кооперації передбачає добровільне об’єднання зусиль і ресурсів суб’єктів, зацікавлених у досягненні певних соціально-економічних результатів, які можливо отримати лише або швидше за допомогою групових дій [87, с. 25].

Саме такий механізм фінансової діяльності кредитних спілок може задовольнити значні потреби їх членів у дешевому та доступному кредиті, що використовується на досягнення будь-яких цілей останніх (виробничих, особисто-споживчих тощо) [88, с. 8].

Соціальний аспект знаходить свій прояв у демократичній атмосфері кооперації, тобто у її відкритості, повній особистій економічній незалежності учасників, рівноправності у виробленні та прийнятті управлінських рішень, можливості здійснювати контроль за діяльністю своєї організації, справедливих формах фінансування та розподілу доходів тощо [87, с. 26].

Демократичний характер управління діяльністю кредитної спілки відбивається також у принципі «один член – один голос» незалежно від розміру його майнового внеску та у рівноправному розподілу відповідальності між її членами (принцип дольової субсидіарної відповідальності членів за зобов’язаннями кредитної спілки).

Отже, кооперативній формі господарювання кредитних спілок властиве те, що члени цієї фінансової установи виступають не лише користувачами її послуг, а також являються її власниками. Тому поряд з належними їм правами впливу на діяльність кредитної спілки, контролю за нею, користування певними вигодами членства та участі в розподілі отриманих доходів, вони несуть обов’язок щодо дольової субсидіарної відповідальності за результати діяльності спілки.

На нашу думку, передбачену законодавством ОПФ кредитної спілки слід вважати достатньо придатною для здійснення взаємного кредитування, спрямованого на підвищення соціально-економічного добробуту її членів.

Таким чином, з огляду на вищенаведений правовий аналіз фінансових посередників в залежності від виду їх ОПФ найбільш оптимальною правовою формою для комерційних фінансових посередників слід вважати ВАТ, оскільки ця ОПФ на відміну від інших максимально забезпечує фінансову надійність та збереження майнової бази комерційного фінансового посередника у разі виходу засновників з його складу.

Однак складність та тривалість процедури створення ВАТ обумовлює доцільність фіксації на законодавчому рівні і інших видів господарських товариств. Ними можуть бути ТОВ та ТДВ як найбільш поширені види ОПФ підприємницької діяльності юридичних осіб.

Стосовно цих товариств з метою забезпечення їх фінансової стійкості як гарантії захисту прав та законних інтересів споживачів фінансових послуг пропонується фіксація в законі особливого порядку виходу учасників зі складу ТОВ і ТДВ, а саме – можливість отримання ними частки у статутному капіталі товариства лише після повного погашення своїх зобов’язань перед кредиторами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Окрім встановлення мінімального розміру статутного капіталу, визнання виключно грошової його форми, позитивним моментом законопроекту «Про ломбарди і ломбардну діяльність» є пропозиція щодо формування резервного фонду з метою покриття витрат, пов’язаних з пошкодженням або втратою предметів застави за час їх зберігання.

Так, авторами законопроекту передбачається щоквартальне відрахування в резервний фонд грошей у розмірі 5 % від оціненої вартості предметів застави, прийнятих протягом відповідного кварталу [83, с. 74].

Великі недоліки характерні і для таких нормативно-правових актів, як Закон України № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997 року і Положення про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами – суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами від 22.01.2004 року. В них відсутні будь-які зауваження стосовно мінімального розміру статутного капіталу даних фінансових посередників та джерел його формування [56, 16].

Стосовно лізингових компаній мінімальний розмір їх статутного фонду, за думкою деяких авторів, має становити не менш 100 000 євро, а джерелами його формування можуть бути гроші, цінні папери, що передбачають виплату доходів (окрім векселів), майно та майнові права. Причому частина останніх не повинна перевищувати 25 % від загальної вартості статутного фонду лізингової компанії [91, с. 9].

Враховуючи переважно управне положення лізингової компанії у відносинах із лізингоодержувачем, висловлена вище позиція щодо мінімального розміру й джерел формування статутного фонду можна вважати прийнятною, однак з важливим застереженням – якщо придбання об’єкта лізингу здійснюється за рахунок власних грошових коштів компанії.

У випадку ж придбання лізингових об’єктів за рахунок залучених від інших осіб грошових ресурсів вважаємо необхідним формування статутного капіталу такої лізингової компанії лише в грошовій формі та створення спеціалізованого резервного фонду, призначеного для покриття збитків, пов’язаних з проблемами забезпечення ліквідності фіксованих лізингових платежів.

На наш погляд, аналогічні вимоги до власника капіталу повинні бути застосовані і в разі здійснення фінансового лізингу юридичними особами, що не мають статусу фінансових установ.

При розгляді економічних нормативів, які пред’являються до НПФ, слід підкреслити особливість правового статусу даних фінансових посередників, що проявляється у некомерційному та соціально орієнтованому характері їх діяльності. А тому, незважаючи на віднесення цих суб’єктів в Законі про фінансові послуги до категорії фінансових установ, вітчизняний законодавець розглядає НПФ переважно як соціальні інститути, що діють у фінансовій сфері. Це обумовило різний підхід в організації державного регулювання діяльності НПФ і таких суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення, як банки й страхові компанії.

Так, стосовно НПФ основна увага державного регулятора сконцентрована на його відносинах з клієнтами, в той час як об’єктами державного регулювання діяльності банків та страхових компаній являються їх фінансовий стан і порядок здійснення фінансових операцій.

На сьогодні діяльність НПФ здійснюється лише на підставі відповідного свідоцтва ДКРФП про їх державну реєстрацію. Чинним законодавством не передбачено будь-яких ліцензійних умов професійної діяльності НПФ, які б висували вимоги до розміру власного капіталу фонду.

Враховуючи той факт, що НПФ вважається самостійною юридичною особою, він має бути власником наданого йому засновниками відокремленого майна, в межах якого фонд може нести відповідальність за своїми зобов’язаннями перед вкладниками, учасниками та третіми особами. А тому виникає необхідність фіксації в законі мінімального розміру статутного капіталу НПФ, конкретних джерел його формування та певного рівня співвідношення власної майнової бази, необхідної для здійснення статутної діяльності, та залучених пенсійних коштів, включаючи нарахований на них інвестиційний дохід.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отже, проведений нами правовий аналіз аспектів діяльності основних фінансових посередників за допомогою таких критеріїв, як коло фінансових послуг, сфера РФП, функціональні засади діяльності суб’єктів РФП, їх ОПФ, вимоги до власника капіталу фінансових посередників та інвестиційна політика останніх дозволив виявити цілу низку недоліків чинного законодавства в сфері фінансового посередництва (рис. 1.3). Їх усунення сприятиме підвищенню ефективності вітчизняного РФП як важливого механізму фінансування економіко-соціального розвитку України.