План Вступ Феномен інтелігенції Поняття інтелігентності Інтелігенція як міфологічний феномен Інтелігенція як соціальний феномен

Вид материала

Реферат

Содержание Актуальність проблематики Ступінь наукової розробки. Феномен інтелігенції Поняття інтелігентності Інтелігенція як соціальний та міфологічний феномен Феномен бюрократії та бюрократизму 2.1. Витоки і суть бюрократії та бюрократизму як соціальних явищ 2.2. Теорія бюрократії Макса Вебера 2.3. Бюрократія як форма політичної влади. Тоталітаризм і бюрократія 2.4. Основні шляхи боротьби з бюрократизмом Історія взаємовідносин інтелігенції та влади Англійська традиція Французька традиція Російська традиція Використана література

Подобный материал:

• Пьер Тейяр де Шарден феномен человека, 3176.62kb.
• Феномен человека перевод и примечания Н. А. Садовского, 3155.55kb.
• Экзаменационные вопросы «Феномен 60-х», 48.27kb.
• Как феномен культуры, 3903.05kb.
• Темы курсовых и дипломных работ Окушовой Гульнафист Алтаевны Феномен коммуникации, 15.43kb.
• Черногорский феномен, 148.58kb.
• Олександр Музичко, 333.61kb.
• Феномен человека вчера и завтра, 6667.44kb.
• Ольшанский Д. Основы политической психологии. Учебное пособие для вузов Глава, 1022.42kb.
• Гламур как феномен культуры постиндустриального общества: методология исследования, 200.38kb.

ЦЕНТР ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ НАН УКРАЇНИ Кафедра філософії

Бюрократія та інтелігенція: влада та розум (історія протистояння)


Реферат здобувача наукового ступеню кандидат соціологічних наук Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

Найштетіка Євгена Володимировича


Керівник семінару кандидат філософських наук

КИЇВ - 2007

План

Вступ

1. Феномен інтелігенції
   
   1. Поняття інтелігентності
      
   2. Інтелігенція як міфологічний феномен
      
   3. Інтелігенція як соціальний феномен
      
2. Бюрократія та бюрократизм
   
   1. Бюрократія та її форми
      
   2. Бюрократизм як побічний ефект бюрократії
      
3. Історія взаємовідносин інтелігенції і влади
   
   1. Англійська традиція
      
   2. Французька традиція
      
   3. Російська традиція
      

Висновки

Вступ

Проблема взаємодії інтелектуальних та владних еліт виникла як відображення до об’єктивних процесів диференціації цих соціальних груп. Саме тому багато філософів, а також філософських течій приділяли увагу моделюванню процесів взаємодії бюрократії та інтелігенції як формі суспільного буття. Першими спробами позначити функції інтелектуальної еліти була платонівська «Держава». Саме в ній автор визначив роль мудреців (за авторським визначенням – філософів) як джерело влади в ідеальній державі. Також класичним твором, що мав за мету регламентування діяльності бюрократії була давньоіндійська «Артхашастра», в якій визначається порядок та спосіб владування. З того часу ведеться активний науковий дискурс стосовно балансу влади та відповідальності між бюрократією та інтелігенцією в політико-правовому, соціально-економічному та філософському контексті. В той же час неоднозначність визначення самої категорії «інтелігенція» дав імпульс для виникнення різних культуродигм.

Досліджуючи тенденції взаємодії влади та інтелігенції можна виділити ознаки циклічності та традиційності. Зокрема глибинні протиріччя між представниками бюрократії та науки у Європі залежали від розвитку християнства. Для прикладу у Великій Британії натурфілософська, богословсько-англіканська традиції радикально відрізнялись від філософії Томаса Гоббса, який піддавав жорсткому скепсису ідею республіки вчених та робив акцент на такі чинники як власна користь та егоїзм. Проте англійська традиція трансформуючись набула своїх базових рис із виникненням Royal Society, як генезис всіх поглядів. Подібна ретроспектива показана у працях Віктора Макаренко. Глибинні дослідження феномену інтелігентності відобразились в роботі Л.А.Келемана «Інтелігентність: антропологічний статус та маніфестація у сучасному світі».

Актуальність проблематики обумовлена визнанням необхідних умов соціального прогресу шляхом розвинення найкращих людських якостей. Починаючи з ХХ століття у філософській рефлексії все більша увага приділяється такій якості як інтелігентність. Це пов’язано з тим, що розвиток науки та техніки, що має за мету компенсувати біологічну недостатність людини, не тільки відкриває перспективи матеріальної свободі, але й одночасно веде людство до антропологічної кризи. Протистояння, що супроводжує ці процеси, між двома світами: матеріально-речовим та людським посилює роль інтелігенції в суспільстві та поглиблює протиріччя між нею (інтелігенцією) та бюрократією як формою державного управління. Актуальність дослідження інтелігентності також обумовлена процесами глобалізації та формування нової універсальної спільноти, що ґрунтується на взаємозв’язку культур та цивілізацій. В цьому сенсі інтелігентність може бути представлена як своєрідна модель нового глобального способу мислення, а отже генезис влади й інтелігенції в даному контексті є віддаленою перспективою людського буття.

Ступінь наукової розробки. Початок проблематики інтелігенції та її взаємодії із суспільством і владою бере свій початок у період античності, де й виникає сам термін, що визначаться як «субстрат та субстанція думки» (Плотін), як вище пізнання, що властиве вищому розуму «божественної інтелігенції», що «піднявшись над всесвітом, проникає лезом чистого розуму в саму просту форму» (Боецій). Поясняючи органічність єдності способу мислення із міркуванням та науковим знанням античні філософи спирались на ідеал калокагатії: єдність істини, добра та красоти (Сократ, Платон, Аристотель). Звідси й бере свої коріння розуміння інтелігентності як ідеальної сутності, що осягається розумом, що в цілому зберігається й до Нового часу. Сучасні тенденції в осмисленні інтелігентності базуються на ідеї І. Канта стосовно органічного зв’язку інтелігентності з моральним законом людства, реалізація якої призвела до того, що інтелігентність почали розглядати не тільки як ідеальну універсальну сутність, що осягається розумом, але й як прояв вищого рівня внутрішнього світу людини (Г.В.Ф. Гегель, І.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінг). Термін intelligence почав використовуватись для позначення освічених людей, що представляють «мислячу частину суспільства» - інтелігенцію. Подібне розуміння знайшло відображення в працях вітчизняних філософів кінця ХІХ – початку ХХ століть: Н.А. Бердяєва, М.О. Гершензона, А. Грамши, А.С. Ізгоєва, А.В. Луначарського, П.І. Новгородцева, І.А. Покровського, П.Б. Струве, М.І. Туган-Барановського, К. Каутського, Є. Лозинського та інших. Деякі філософи виділяли зв’язку інтелігенція-інтелігентність в соціально-економічній площині (А.Вольський, С.Я.Вольфсон, В.П. Воронцов, Є. Лозинський, Д.І. Писарєв та інші) в той час як інші вважали пріоритетною морально-етичну сторону цього феномену (Н.А. Бердяєв, Р.В. Іванов-Разумник. А.Ф. Лосєв, П.Л. Лавров, М.К. Михайловський та інші).

1. Феномен інтелігенції

   1. Поняття інтелігентності

Якості людини традиційно розглядаються у філософії як вираження його сутнісної визначеності, що відбивається в диференційованій єдності природного, соціального й психічного початків. Це означає, що осмислення якостей людини має у своїй основі уявлення про саму людину як про унікальну форму буття, що володіє специфічною будовою, функціонуванням і розвитком. Тому основні якості людини, до яких відносяться тілесність, соціальність і духовність, розглядаються як результат інтеграції природно-біологічних, духовно-психічних і соціальних форм буття людини. При цьому кожна якість виступає як елемент і результат упорядкованого функціонування всіх частин цілого. Тілесність включає у своє визначення морфофізіологічні ознаки людини й становить біологічну основу соціальної й психічної діяльності, що сприяє виникненню соціальності й духовності. Соціальність розглядається як здатність людини взаємодіяти з іншими людьми, сприймати створені суспільством норми й традиції й керуватися ними у своєму поводженні, діяльності, спілкуванні. Духовність, обумовлена як сукупність психічних явищ, що виникають у процесі соціального життя людини, впливає й на тілесність, і на соціальність.

Теоретичну основу подібного розуміння якостей становить синтетична філософія людини – філософська антропологія, у рамках якої людина стала як чуттєво-тілесну істоту, як внутрішньо суперечлива сукупність фізичного, психічного й духовного початків, взаємодія яких рухає їм. Розуміння людини як феномена, що представляє собою «у відомому сенсі все» (Шелер), дозволило перейти від спрощених «моделей» розуміння людини, у яких він розглядалося як явище «вторинного», похідного порядку до «добудовуванню» людини в глибину, до виявлення в ньому самому специфічних імпульсів внутрішньої волі, що дозволяють вишиковувати своє власне буття на підставі причинності, що виходить із центра його особистості.

Своєрідною моделлю подібного трактування є поняття «гештальтлюдини», у якому з'єднані генетичний аспект, що показує включення людини в природний світ; субстанціальний аспект, що відбиває сутнісне домінування духовності людини; соціальний аспект, що фіксує цілісність людини в його життєдіяльності, де ціле панує над своїми частинами й передує їм. Дана модель цікава, насамперед, тим, що містить у собі можливість подальшої інтеграції. Положення про інтегративності як властивість цілісності було висловлено ще Аристотелем, що звернув увагу на те, що при описі таких об'єктів, як людина, тварина, рослина ціле завжди виявляється «більше сукупності своїх частин». Тобто в цілому виявляється деякий «надлишок», природа якого відмінна від складених елементів і не виведена з них. Констатувавши цю обставину, Аристотель висловив геніальний здогад, що цей «надлишок» породжується специфікою взаємодії частин, що становлять ціле.

Визнання того положення, що дані сутності мають відносну автономію, означає визнання того, що поєднання цих інтегральних якостей може привести до появи нових сутностей, не властивому предмету в їхній роз'єднаності. До числа подібних якостей ставиться якість інтелігентність.

Труднощі полягають у тому, що, незважаючи на тривалу традицію осмислення в суспільній думці, саме поняття «інтелігентність» (дотепер не одержало категоріального статусу в жодній науці) (СПбГУП, 1999). А. А. Труфанов виділяє три самостійних значення «інтелігентності», що зложилися в другій половині XIX – початку XX століття, але що зберігаються й сьогодні: значення ознаки, значення формальної освіченості й універсально-етичне значення (Труфанов, 2002).

У першому значенні «інтелігентність» розглядається не як самостійне поняття, а як морально-етичний елемент маркування певної соціальної групи – інтелігенції. При цьому в якості атрибутивних, «знакових» найбільше часто вказуються такі, як: особливий духовний світ, повага до чужої думки, громадянськість, моральність і т.п. (Лихачев, 1985). Навряд чи хто-небудь буде заперечувати, що будь-якого щирого інтелігента, дійсно, відрізняє культура поводження, глибока моральність, повага до навколишніх, їхніх позицій і інтересів, незалежність у судженнях, відмова приймати на віру чужі думки й оцінки, не піддаючи їхньому власному аналізу, уміння протистояти «промиванню мозків», але вони не дають нічого для визначення специфічності самого феномена інтелігентності. Це лише міркування про феномен. Подібні характеристики-інтерпретації, що переважають у міркуваннях на тему інтелігентності, позбавляють «інтелігентність» права на самостійне значення, роблять поняття інтелігентності «змістовно порожнім». «Інтелігентність» просто підмінює якісь поняття, а сама при цьому не визначається, пише Труфанов.

У другому значенні «інтелігентність», підкріплювана дипломами, розуміється як приналежність до певних кіл або, у найкращому разі, як сукупність розумових інтересів. «Інтелігентний – освічений, культурний, властивий інтелігентові» (Гуссерль, 1992). На неспроможність подібного підходу вказували Р.В. Іванов-Разумник (Иванов-Разумник, 1910), А.Ф. Лосєв (Лосев, 1988), М.О. Лосский (Лосский, 1991), Д.С. Лихачов (Лихачев, 1985). Так, Д. С. Лихачов, характеризуючи інтелігентність, підкреслював: «Багато хто думають: інтелігентна людина – це та, хто багато читає, одержала гарну освіту (і навіть переважно гуманітарну), багато подорожує, знає кілька мов. А тим часом можна мати все це й бути неінтелігентним і можна нічим цим не володіти у великому ступені, а бути все-таки внутрішньо інтелігентною людиною» (Лихачев, 1985). Освіченість є лише умовою інтелігентності, яку можна визначити мовою логіки як «необхідне, але недостатнє» для її виникнення.

У третім значенні інтелігентність розглядається як певна етична позиція, що характеризує здатність людини до співпереживання, готовність до вільного, гуманістично орієнтованого вибору, індивідуального інтелектуального зусилля й самостійної, компетентної і відповідальної дії в професійній діяльності. При цьому прикметник «інтелігентний», увібравши в себе всю повноту подань про людину, що відрізняється високо розвиненим інтелектом, моральною досконалістю, здобуває статус самостійного поняття.

Сам А. А. Труфанов у своїй теорії розглядає «інтелігентність» як сукупність інтелектуально-моральних якостей інтелігенції (Труфанов, 2002), тобто як специфічно російський феномен, щоправда такий, що має універсальне, загальнолюдське значення.

Нам представляється, що не російська інтелігенція, як така, є причиною інтелігентності, а навпаки. Інтелігентність, що бере свій початок від латинського «intellegentia» і означаючий вищий ступінь свідомості й самосвідомості, зорієнтувала російську інтелігенцію, що взяла його за основу власної назви, на необхідність виділення особливих інтелектуальних і моральних якостей як сутнісних характеристик.

Не заперечуючи ні своєрідності російської інтелігенції, ні її значимості в осмисленні інтелігентності, слід зазначити, що виведення якості «інтелігентності» тільки з конкретно-історичного буття російської інтелігенції фактично приводить до трансформації «інтелігентності» з поняття в оцінку, у якийсь ідеал, втілення в життя якого бажано, але навряд чи коли-небудь, досяжно. Крім того, що супроводжує даному підходу ідеалізація інтелігенції, перетворення її в об'єднання кристально чистих людей, на думку К.З. Акопяна, не тільки спотворює реальну ситуацію, але й вносить плутанину в теоретичні міркування (Акопян, 1994), веде до фактичного зняття самої проблеми інтелігентності як самостійної теорії.

Ми будемо виходити з допущення, що інтелігентність є вираженням універсальної якісної сутності людини, а саме поняття виступає як категоріальна словоформа для позначення інтеграції інтелектуальних і моральних якостей, що виявляють собою продукт еволюції культури й реалізуються в теорії й практиці відносини людей до світу й один до одного.

2. Інтелігенція як соціальний та міфологічний феномен

Багато соціологів, які вивчають соціальну структуру російського суспільства, зустрічаються з проблемою реальності існування багатьох її конструктів – класів, прошарків, груп тощо. Це, на погляд багатьох вчених, викликано тим, що уявлення про соціальну структуру міфологізовані, а критерії виділення структурних одиниць, які обумовлені умоглядною моделлю, мають небагато спільного з реальним станом речей (Галкин, 1998).

Ми поділяємо дану точку зору і вважаємо ,що один з міфів, який міцно закріпився як у масовій, буденній свідомості, так і в науковому лексиконі, пов’язаний з уявленнями про місце та роль інтелігенції в російському суспільстві. Доказом цього може бути, по-перше, визначення ознак міфу, його функцій в суспільстві; по-друге, виявлення суб’єкту міфотворчості; по-третє, умови виникнення, генезис і еволюція власне міфу про інтелігенцію.

Останнім часом міф вже не сприймається як дещо протилежне логіці, науці та точним знанням. Починаючи з дугої половини ХІХ сторіччя, міф стає об’єктом вивчення як особлива форма освоєння людиною дійсності і одночасно інструмент перетворення цієї дійсності. На думку ряду вчених, багатоманітні форми міфологічного мислення продовжують жити у сучасному духовному світі, при цьому постійно модифікуючись у науці, культурі і політиці. Аналіз різноманітних аспектів міфу, проведенний такими дослідниками як Р.Барт, Р. Е.Кассирер, К.Леві-Строс, Б.Малиновський, Ж.Сорель, К.Хюбнер, М.Еліаде та інші, встановлює тісний зв’язок міфу та ідеології як однієї з форм виявлення міфу у суспільстві. При цьому міф охоплює глибший рівень соціальної реальності, оскільки , якщо ідеологію людина сприймає як сферу чужих, нав’язаних думок, то міф пережитий нею особисто. Саме тому міф, на відміну від ідеології, практично незнищуваний , хоча його вплив на суспільство може проявлятися на різних рівнях.

Головна мета, яка об’єктивно стає перед міфом – знищення старої та створення нової соціальної норми. Основні функції – встановлення системи цінностей у відповідності з новою соціальною нормою і створення уявлення про них як про звичайних та вічних.

Міфу властиві наступні ознаки: він має відношення до реальності; він антикаузальний; емоційне в його змісті домінує над логічним; структура міфу подібна до структури наукової теорії; вона зберігається навіть при радикальній зміні змісту міфу; формою прояву міфу у суспільстві є ідеологія і теорія, що претендує на науковість; інструментом впровадження міфу у свідомість суспільства на етапі знищення соціальної норми стають засоби масової інформації; на етапі закріплення нової соціальної норми до них приєднуються інститути освіти; міф має особливу поліфункціональну мову. На етапі знищення знищення соціальної норми він впроваджується в якості противаги мові попереднього суспільства як дещо новітнє, напрямлене проти відсталості.

На етапі закріплення нової соціальної норми (як правило, це супроводжує зміна балансу політичних сил) мова міфу стає енкратичною- знаходиться під опікою сил, що прийшли до влади; при цьому слово вироджується у знак, у засіб кодування людини, що погинає її сутність; міф набуває нечуванної сили впливу у суспільстві у переломні моменти його історії, становлячись виразом колективних бажань; міф обмежений територіально, тобто він фунукціонує в межах певного топографічного простору; політичний міф розробляється і використовується для досягнення конкретних політичних цілей.

Досліджуючи міф, ми виявляємо приховану у ньому деформацію сенсу і тим самим розшифровуємо викривлення міфом явища. За словами Р. Барта, мі нічого не приховує і нічого не афішує, а тільки деформує: він не є кривдою, ні істиною, він є викривлення (Барт, 1994).

Виникнення міфу про інтелігенцію саме в Росії, пов’язано на наш погляд , з особливостями її політичного розвитку, і як наслідок, з особливостями формування та функціонування її управлінського прошарку – бюрократії.

У ХVII сторіччі починається перехід від представницької монархії до абсолютної. Він завершується у першій чверті ХVIIІ сторіччя , під час правління Петра І, коли відбувається фактичне та юридичне оформлення необмеженої влади монарха. При цьому російський абсолютизм у всьому ,що стосується його впливу на життя російського суспільства, займав іншу позицію, ніж абсолютизм більшості країн Європи. Там суспільний устрій визначав адміністративну структуру держави. У Росії держава та політика, яка проводилася, була вирішальною силою формування соціальної структури.

У часи Петра І російські стани ще не були організовані політично, їм не вистачало традицій та досвіду у формуванні загальних вимог та спільної політичної діяльності. Тому в Росії абсолютизм зустрічав набагато менші перешкоди – йому не протистояв політичний опір зі сторони суспільства.

Інститути влади, які виникли при Петрі І, — регулярна армія, флот, поліція, централізована фіскальна система, і головне, бюрократичний апарат управління – відразу ж стали залежними атрибутами абсолютиської влади. При цьому деякі з них, у подальшому, виступили самостійними суб’єктами історичної дії.

Це стосується,перш за все, бюрократії. При Петрі І вона починає розвиватися в якості самостійного суспільного прошарку. Як відмічав Б.Н.Чичерин, бюрократія була важливим знаряддям абсолютної монархії у боротьбі за політичну централізацію країни.

Однак, дуже швидко з інструменту влади бюрократія перетворюється у самостійний організм, який має власні інтереси і стає між монархом та народом (Барт, 1994).

У своєму розвитку бюрократія проходить три етапи: служива - з середини XVI до початку XVIII сторіччя; дворянська — з початку XVIII до 60-х років сторіччя; чиновницька — с 60-х років XVIII сторіччя. ЇЇ характеризували наступні ознаки: зростаюча повнота влади; порівняно малочисельність відносно потреб великої країни (за період з 1726 по 1825 рр. чисельність правлячої верхівки бюрократії збільшилась у чотири рази, склавши при цьому лише 684 людини) (Мироненко, 1989); відсутність системи спеціальної підготовки.

Вже до тридцятих років XIX сторіччя організація влади в Росії припиняє відповідати вимогам часу. Державні установи без певного плану, які виникали протягом тривалого часу, не мали чітко окресленої сфери діяльності та чітких меж своєї компетенції. Їхня внутрішня структура була, як правило, хаотична. Окрім того, правляча бюрократія починає помітно диференціюватись за чинами та власністю. Тому в першій чверті XIX сторіччя виникає глибоке між реальним станом самодержавства, його політичними інститутами та вимогами часу . При цьому влада бюрократії стає всеохоплюючою. За словами В.І. Леніна, фактично бюрократія править російською державою та визначає її політику (Ленин, 1983).

Саме в цей час в масовій свідомості суспільства з’являється і закріплюється термін «інтелігенція». Головну роль у цьому відіграли засоби масової інформації – літературні журнали та газети. Термін дуже швидко піддався значним змінам: спочатку ним намагалися охарактеризувати якості скоріше окремої людини, ніж соціальної групи. Потім, як відмічав В. Ключевський, це слово підвернулось одному поспішному письменнику, коли він шукав найпростіший термин для визначення такого складного явища як людина, що має науково-літературну освіту: «таков уж характер газетного лексикона: он весь состоит из слов кратких и неполных, которые не столько слова, сколько условные знаки» (Ключевский, 1886).

В якості соціальної групи, яка протистояла царській бюрократії та претендувала на її заміщення, інтелігенція починає розглядатись тільки з рецепцією ідеї соціалізму в Росії.

Уявлення соціальні групи як реальної інституції потребує, по-перше, агентів дії та, по-друге, виробництва ними певних практичних схем. У даному випадку, розрізнені маргінальні групи різночинців, з яких сформувався політичний рух народників, почали пред’являти претензії на управління державою, представляючи своїх учасників як потенційних претендентів на владу, тобто фактично як контрбюрократію. При цьому для самоідентифікації вони використовували нове модне слово "інтелігенція" (оскільки термін "бюрократія" в Росії завжди мав негативно-принизливий відтінок).

Таким чином, маємо першу ознаку міфу — соціальна група, яка іменувала себе "інтелігенцією", мала відношення до реальності, хоча, по суті, у ідеологічному відношенні була контрбюрократією.

Поняття «контрбюрократія» введено нами на основі аналізу структури соціальної групи з використанням запропонованої Ю.Л. Качановим аналогії з будовою комети. Соціальна група, як і комета, складається з «ядра» – порівняно невеликої групи професіоналів-практиків (або декількох конкуруючих між собою груп), які переслідують чітко визначені для себе політичні цілі; великої неструктурованої «голови» – «мовчазної більшості», тобто агентів, не заперечуючих проти того, щоб їх представляли під певною назвою, а професіонали-практики діяли би від їхньго імені. Буденна свідомість завжди буде ідентифікувати соціальну групу з «головою», хоча сутність її обумовлена «ядром» (Ю.А. Качанов, Н.А. Шматко, 1996.).

Контрбюрократія і є ядром професіоналів-практиків; «голову» ж складають люди, що мають певну освіту и не заперечують проти того, щоб їх представляли як «інтелігентів» Мета контрбюрократії – зміна правлячої бюрократії.

При цьому вона має ряд загальних для даного прошарку ознак, а також ряд специфічних, притаманних лише їй якостей.

У 60-і роки XIX сторіччя відбувається черговий (після петровських реформ) злам соціальної структури російського суспільства, внаслідок якого більша частина населення Росії стала маргіналізованою. Реформа апарату державного управління результатів не принесла, оскільки, даючи слабину в економічному та культурному житті суспільства, самодержавство зберігало неподільний контроль у законодавчій та адміністративній сферах. Тому вплив контрбюрократії в цей час сильно зростає, що знову ж таки є ознакою міфа, — він набуває нечуванної сили впливу саме у переломні моменти історії суспільства.

До того часу відносяться завершальне інституювання терміну "інтелігенція". Він стає загальноприйнятим та загальновживаним як у буденній масовій свідомості, так і в науковій. Даному терміну пощастило в плані становлення його як енкратичного: всі політичні сили визнавали та використовували його. При цьому не існувало єдиної точки зору на сутність поняття "інтелігенція" і визначалось воно достатньо розпливчасто. Як приклад, народник

Н.К. Михайловський писав: "Мы - интеллигенция, потому что мы многое знаем, обо многом размышляем, по профессии занимаемся наукой, искусством, публицистикой" (Михайловский, 1881).

В даному випадку, визначення антикаузально, у його змісті емоційне домінує над логічним, і це знову ж таки ознака міфу. Подібні визначення давали Ф. Денисенко, П. Лавров, В. Іванов-Разумник.

Отже, в основі народницького розуміння інтелігенції був соціально-етичний критерій. На нього основувався і В.І. Даль у другому виданні "Толкового словаря живого великорусского языка" (1881 г.), і автор відповідної статті у енциклопедичному словарі Брокгауза та Ефрона.

Однак, формулюються й інші точки зору. Так, народник І. Каблиц вважав, що "інтелігент" та "бюрократ" майже ідентичні терміни, оскільки і той, і інший вважають за необхідне влаштовувати життя народу за власним прикладом та насильно нав’язувати йому свої ідеали. Різниця лише у тому, що, бюрократизм робить це просто, використовуючи силу влади, а інтелігенція прикривається стягом науки та прогресу, який вона розуміє звичайно на свій лад. Тому російський бюрократизм та російська інтелігенція неподільні (Каблиц, 1886).

2. Феномен бюрократії та бюрократизму

2.1. Витоки і суть бюрократії та бюрократизму як соціальних явищ

Термін бюрократія походить від фр. bureau влада, і грец. тип соціального управління, або певну форму соціально-по­лі­тичної влади та відповідну правлячу еліту. Термін бюрократизм використовується, як правило, для характеристики відповідних засобів управлінської діяльності. Найпростіший зміст цих понять полягає у відриві виконавчих органів певної організації від самої організації, перетворенні органа, що має підкорятись, в орган, який підкоряє тих, чию волю він повинен виконувати. Бюрократія є апаратом панування, інструментом влади, який містить, однак, внутрішнє протиріччя – залишаючись апаратом, тобто слугою, він стає над своїм паном, перебирає владу над владою.

Бюрократія як поняття, яке протилежне демократії (що не зовсім точно), ви­ко­рис­товується в нашому політичному лексиконі майже виключно в негативному, навіть лайливому значенні (часто під іншим терміном – партократія). Для цього є істо­рич­ні причини, але явище бюрократії є набогато складнішим, неоднозначним, втіленим в різних історичних типах.

Бюрократія притаманна не тільки державі, хоча це поняття часто пов’язується лише з державою, а й взагалі будь-яким організаціям. Передумовою її існування є специфічна професійна управлінська діяльність, тобто необхідність засвоєння пев­них вмінь і навичок, а також технічна неможливість безпосередньої демократії. Особ­ли­во поширились ці передумови в сучасному індустріальному та постіндустрі­альному суспільстві, хоча, безумовно, бюрократія існувала і раніше, в традиційних суспільствах. Бюрократія приходить на зміну старим формам влади тому, що вона являє собою технічно більш довершений спосіб організації – настільки ж, наскільки машинне виробництво перевершує ручну працю. Типічній формі бюрократії притаманні такі риси:

• систематична мобілізація людських та матеріальних ресурсів для здійснення чітко визначених цілей і планів;

• використання професійно підготовлених кадрів, обіймаючи неспадкоємні посади з означеним колом повноважень і сферою діяльності;

• професійна спеціалізація і розподіл праці, що координується ієрархією підпорядкування, підзвітною певній владі або клієнтурі.

Отже, за словами Р.Дарендорфа (Dahrendorf, 1982), саме укрупнення організаційних утворень в промисловості, торгівлі, державному управлінні і системі освіти створює сприятливі умови для правління бюрократів, яке будується на універсалізації управління. Але при цьому бюрократична система управління приходить у протиріччя з системою лідер­ства, яка ґрунтується на індивідуальних якостях особистості. Тільки видатним ліде­рам вдається приборкати цю в’язку масу.

З цією якістю пов’язані основні негативні риси бюрократичної управлінської структури: знеособлення, безвідповідальність, самодостатність і самовідтворення, підміна знання – авторитетом, ініціативи – традицією. Негативні риси бюрократії властиві її природі, і є мовби продовженням її позитивних функцій. Наприклад, постійна необхідність жорстко встановленого і передбачаючого сувору підзвітність порядку дій може породжувати тенденцію до інертності, волокити, обмеження здатності реагувати на нові ініціативи. Необхідність дроблення обов’язків може призвести до виникнення проблем і труднощів в координації дій та відповідальності за них. Занадто централізований контроль може створювати проблеми перешкод і «пробок» в діяльності і уповільнення реагування. Для пересічного громадянина такі бюрократичні засоби управління перетворюються у постійні проблеми незрозумілих формальностей, відписок і відмов.

2.2. Теорія бюрократії Макса Вебера

Процес розширення соціальної ролі держави і пов’язаний з ним ріст бюрократії породили неоднозначні оцінки і різні теорії бюрократії. Ще А.Сен-Сімон у XVІІІ ст. першим звернув увагу на роль організації у розвитку суспільства, вважаючи, що у майбутньому влада не повинна успадковуватись, а має зосереджуватись у людей, які мають спеціальні знання. Дещо ідеалізовані погляди Сен-Сімона на «наукове управління» суспільством дали поштовх двом тенденціям в соціально-політичній думці: з одного боку, подальшій абсолютизації місця і ролі соціальної організації, що призводило до створення утопічних проектів майбутнього та казармених відносин у реальності; з іншого – знаходженню функціональних меж бюрократичних систем, в яких вони б виконували соціально-необхідні функції, не перетворюючись у монстра, що пригнічує особистість.

Зокрема, згідно раціональній теорії бюрократії М.Вебера (Runciman, 1978), розрізняється два її типи: традиційна “патрімоніальна” і сучасна раціональна. Переважною сферою впли­ву патрімоніальної бюрократії є царина державного управління, а її метою – збере­ження традиційних структур суспільного життя. Вона обмежена традиційними цін­нос­тями і несе ознаки ірраціональності. Натомість, доменом раціональної бюро­кра­тії, яка формується в Новий час, була сфера приватно-господарчої діяльності, перш за все внутрішньогосподарська діяльність великих промислових підприємств. Її метою було забезпечення суто формальної ефективності виробництва, тому, виходя­чи з міркувань доцільності, вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями.

Раціональна бюрократична організація характеризується:

• ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу обов’язків між членами організації, що дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;

• суворою ієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснювати контроль за виконанням завдань підлеглими;

• формально встановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найкоротший термін;

• безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю стосунків, що виникають між функціонерами організації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади, уособлення певної посади.

Обидва типи бюрократії справляють взаємний вплив, проникають у суміжні області. Так, відбувається часткова раціоналізація державної бюрократії, що підви­щує ефективність державного управління. З іншого боку, і приватно-господарська бюрократія частково ірраціоналізується під впливом традиційної. В тій чи іншій мірі в ній проявляються дисфункції, найбільш розповсюдженими з яких є перенесення функціонерами акценту з цілей організації на її засоби, внаслідок чого засоби (ієрархізація влади, сувора дисципліна, неухильне дотримання інструкцій та правил) перетворюються у самоціль; або підміна головних цілей побічними та ін.

Отже, у розумінні М.Вебера поняття бюрократії є близьким до поняття управління взагалі, а не поганого управління, як це склалось у нас. Втім, навіть у такому широкому розумінні бюрократія не співпадає з управлінням – по-перше, там, де в будь-якому управлінні присутні елементи самоуправління; по-друге, там, де бюрократизм обмежується політичним лідерством.

2.3. Бюрократія як форма політичної влади. Тоталітаризм і бюрократія

Негативні моменти бюрократії посилюються, якщо розширюється втручання держави у соціально-економічне життя, перш за все у розподілі і перерозподілі суспільного продукту, і відповідно звужується живильний грунт саме раціональної бюрократії. Цей процес відбувається у двох формах – посилення державного регулювання ринкової економіки, або одержавлення соціалістичного типу. М.Вебер попереджав проти небезпеки універсальної бюрократизації, яку несе як державний капіталізм, так, особливо, і державний соціалізм.

Такий розвиток має небезпеку посилення політичної влади бюрократії. Реаль­ною основою бюрократичної влади є її власність. К.Маркс писав: “Бюрократия име­ет в своём обладании государство, спиритуалистическую сущность общества: это есть её частная собственность.” Специфіка бюрократичної власності полягає в тому, що об’єктом привласнення тут є не речі або люди як такі, а незліченні зв’язки між речами та людьми, абсолютно необхідні для нормального життя. Бюрократичною власністю є функція розпорядження натуральними продуктами, монопольного розподілу їх між людьми.

Державний соціалізм призвів до формування нового типу бюрократії – тоталітарної. Передумовою її формування став процес загального одержавлення: виробництва, розподілу, обміну, робочої сили, ідеології і культури. Гігантське розширення державних функцій призвело до гігантського зростання державного апарату. При цьому виявились нові риси, притаманні саме цьому типу бюрократії: її каральний характер; всюдисущність; метою стає влада заради влади; формується особливий державний стан – номенклатура.

Державний соціалізм безумовно можна назвати бюрократизмом як суспільно-політичним устроєм. Його риси:

• панування відносин особистої залежності в соціальних стосунках в бюрократизованій формі (ієрархія начальників – підлеглих від самого низу до самого верху);

• виникнення бюрократичного ринку”, тобто торгівлі не лише товарами та послугами, а й бюрократичною власністю – становищем у суспільстві, владою над підлеглими, законами та правом їх порушувати, кваліфікаційними дипломами тощо;

• політичне панування бюрократії як особливої соціальної верстви (партократія або номенклатура).

2.4. Основні шляхи боротьби з бюрократизмом

Свого часу В.Ленін вважав, що диктатура пролетаріату “сразу примет меры, чтобы в корне подрезать бюрократизм, и... в состоянии будет довести эти меры до конца, до полного уничтожения бюрократизма, до полного введения демократии для народа.” Але вже за три роки після революції він змушений був кардинально змінити свої погляди, і вже повчав одного спритного державного службовця, що бюрократизм не можна знищити одразу. “Его можно лишь лечить. Хирургия в этом случае абсурд, невозможность; только медленное лечение – всё остальное шарлатанство или наивность.” Справа була в тому, що самі принципи та заходи, якими Ленін намагався подолати бюрократизм – “підбір кадрів та перевірка виконання”, “створення контрольного апарату” тощо, – мали суто бюрократичний характер. Між тим, свідомо створювались усі передумови для абсолютного панування партійно-державної бюрократії (повне одержавлення суспільства). Логічним кінцем цієї “авантюри”, за словами А.Богданова, “явилось бы (і дійсно сталось) длительное царство Железной Пяты”.

М.Вебер не вважав в принципі можливим “остаточне вирішення” проблем бюрократії. Більше того, він писав, що ми не зможемо врятуватись, якщо поставимо на місце вдосконаленої раціональної системи (тобто раціональної бюрократії) менш раціональну (тобто традиційну бюрократію) (Runciman, 1978). Але тут треба розрізняти, принаймні, два питання: пом’ягшення негативних моментів бюрократичних методів управління і обмеження політичної влади бюрократії як соціального прошарку.

Для першого важливими є такі моменти, як децентралізація (до певної міри) занадто централізованих функцій; громадська співучасть в місцевих комунах і організаціях; перегляд системи перебування на посадах офіційних осіб; скорочення ієрархічних структур за рахунок посилення строкових та бригадних форм, та інші заходи, спрямовані на послаблення суворої бюрократичної цілісності (але не руйнують саму цю цілісність як таку).

Друге питання пов’язане перш за все з обмеженням ролі та впливу держави в соціально-економічному житті суспільства, а також з ліквідацією станового характеру бюрократії (тобто її політико-правових привілеїв), інакше кажучи, зміною характеру правлячої еліти (закритої на відкриту). Це питання важче за перше, але, на відміну від першого, його можна вирішити.

3. Історія взаємовідносин інтелігенції та влади

1. Англійська традиція

Лондонське Royale Society створено 28 листопада 1660 р. у виді Колегії для розвитку фізико-математичного експериментального знання. Співтовариство не було пов’язано з урядом та сторонилось політичної боротьби. Але сучасники прохолодно віднеслись до заяви про державну важливість науки. Навпаки, Церква та Медична колегія звинувачували членів Співтовариства у підриві релігії, дурному впливі на молодь, зважуванні вітру та вимірі повітря. Кваліфікували наукові дискусії як боротьбу прихильників розбивати яйця з тупого чи гострого кінця. Критика церковної віри та скептицизм співіснували з вірою в алхімію, астрологію, чудеса, кабалу та диявола. Відношення до науки було неоднорідним.

Одні хотіли зберегти колишні форми науки інші взагалі заперечували її цінність. І. С. Дмитрієв блискуче описав вплив натурфілософії на генезис sciense як наслідок посткризового соціуму. В період Реставрації ключовим фактором соціального життя залишалась релігія. І всі боялись всіх:

релігіозні радикали — контрреформації, консерватори — пуританських

активістів, Royal Society — нової смути. Світоглядницькі, соціальні та політичні способи формування наукового пізнання виникали в обставинах всі цілого страху. Важливу роль відігравав зв’язок теології та філософії.

Royal Society балансувало між атеїзмом та релігійним сектантством. Ідейним фоном та законотворцем науки залишалась теологія. Переплетення теологічного та натурфілософського дискурсів дало можливість налагодити стосунки між кліром та світом. Ті та інші вважали релігію ядром соціального порядку.

Інтелектуальна ситуація при становленні science була обумовлена:

• Релігійно-теологічною ситуацією;
  
• Впливом англійської юридичної традиції на соціалізацію натурфілософії;
  
• Протестантським відношенням до чудес;
  
• Англійським менталітетом.
  

Ці фактори вплинули на пошук середнього шляху між атеїзмом та релігією. На той час пуритани представляли весь релігійно-політичний спектр, в якому були прихильники церкви та секти; ліві пуритани захоплювались математикою, натуральною історією, алхімією, астрологією, окультизмом та містикою як способом владування над природою; більшість вчених не мали визначеної позиції по відношенню до лінії поділу пуритан та католиків. Крім того, після смерті О. Кромвеля 3.09.1658 р. виникла гостра політична проблема: як поставити під контроль армію та парламент, що стимулювали економічний кризи, анархію та цілу низку переворотів. Для вирішення проблеми, так звана політична нація (меншість, що мала виборче право) реставрувала монархію. Англіканство опанувало технологію релігійно-політичного компромісу – принцип доктринального мінімалізму та середній курс між Римом и та Женевою: «Релігійні суперечки — це не є шлях до Божественної істини, але ухильна площина, що веде до небезпечного загострення різномислення» (Соколов, 2004). Англіканці надавали перевагу досліджувати (а не викорінювати) погляди релігійних диссентерів заради суспільної згоди. Концепт наукової істини виник в середовищі вчених на основі вказаних посилань. Знання в епоху Реставрації вважалось джерелом ідеологічної небезпеки. Припускалося, що істинне та соціально безпечне знання може бути отримано в ході колективної діяльності. Ця діяльність підпорядкована суворим нормам , що гарантують мир в науковому співтоваристві. Через це з діяльності Королівського Наукового Співтовариства виключались будь-які інтереси, крім інтересу отримання реального знання про природу. Згідно Мертону, загальні властивості пуританізму та науки складаються у наступному:

• Антиавторитаризм
  
• Антидогматизм
  
• Оптимізм по відношенню до людських можливостей
  
• Раціональний емпіризм
  
• Активно-емпіричний та утилітарний образ науки як легітимної культурної діяльності
  
• Експериментальний метод та наука є наслідком практичних потреб під впливом міжнародної торгівлі та навігаційних проблем
  

У протиставлення релігійним фанатикам англійські натурфілософи ввели поняття моральної достовірності. Воно констатувало виключно вірогідне, але не достовірне знання про фізичний світ. Головною вимогою було правило: компетентність та незаінтересованість.

Членство в Співтоваристві було обумовлено компетентністю, освіченістю, ерудицією, вченими заслугами та соціальним статусом. В Співтовариство не допускались простолюдини та члени радикальних сект, оскільки вони не можуть правильно вести диспут та експериментальну роботу. Діяльність Співтовариства зосереджувалась на опитах, систематизації фактів, обговоренні їх істинності до корисності. Для цього була розроблена особлива процедура – доповідь-повідомлення про конкретний випадок в конкретній ситуації, включаючи дані про місце, дату випадку та імена конкретних свідків. Математика не вважалась достовірною, оскільки її адепти були релігійними радикалами. Натурфілософи-експерементатори розробляли ідеальну модель суспільства. Вона влючала наступні властивості: культ полеміки та скептицизму; свобода від внутрішніх конфліктів; обговорення конкуруючих думок в існуючих межах – гарантія соціальної стабільності при одночасному виключені насилля та ідеологічного примусу; кваліфікація папізму та деспотизму розглядається як абсолютне зло. Інакше кажучи, норми наукового співтовариства та прообраз ідеального суспільства ототожнювались.

2. Французька традиція

Перша Французька академія виникла возникла у 1635 р. за ініціативою А. Ж. Ришельє. Король наказав вирішувати питання релігії з дозволу церкви, а питання політики і моралі викладати так, як потребує того влада та закони. Французькі академії створювались за дозволом верхівки, оскільки ніхто не давав грошей на науку, навіть заради розвитку промисловості, флоту, освоєння колоній. Тому члени академій були людьми заможними або служили при дворі. Головна властивість розвитку науки у Франції ХVII-XIX вв. — вплив влади на науку та освіту. Французька революція посилила цю тенденцію.

Істотний внесок в соціологію революцій зробив І.С. Дмитрієв. Якщо прослідкувати біографію усіх вчених французів під час революції, іх поведінка зводиться до трьох основних варіантів:

1. Активна співпраця з новою владою, вчені стали першими претендентами на політичні та адміністративні пости.
   
2. Намагання уникнути влади
   
3. Служити Вітчизні, а не владі, так поводив себе А.Лавуазье: він відмовився приймати участь у політичних іграх, за що заплатив власним життям.
   

Проблема полягає у тому, що всі описані моделі поведінки були вигідними для воєнних цілей революції і тільки стимулювали генезис основних принципів контрнаукової риторики: при державному фінансуванні наука перетворюється на спільноту людей з груповими інтересами; агресивний антиклерикалізм та сциєнтистське просвітництво енциклопедистів; ототожнювання вчених з «аристократією духа», які зайняті безцільними інтелектуальними іграми. Французька академія була монопольним експертом, контролером, суддею у питаннях науки, техніки, промисловості, торгівлі та фінансів. Проти цього активно виступали ремісники та винахідники, які не відрізнялись від академічних мужів, і також бажали заробляти. У відповідь на такі ж заклики по-американськи Талейран 13 жовтня 1790 р. висунув основні принципи: система освіти фінансується і контролюється державою, наука — елемент вищої освіти, освіта нівелює ієрархічну структуру держави, мета освіти — виховання патріотизму та громадянської доброчинності. Ці принципи були спрямовані проти ученої корпорації. Спочатку Міністерству Внутрішніх Справ доручили слідкувати за вченими, а згодом (8.08.1973) скасували усі академії.

Проте мобілізація вчених для потреб нової влади породила систему патронажних зв’язків по критерію політичної благонадійності: одні політики та вчені ручались за інших. Після скасування академій почалось створення «нормальної» бюрократичної науки. Заснували структуру із наступними функціями: експертно-консультаційна, науково-дослідна та просвітницька. Революції ініціювала нові тенденції французької освіти: деідеологізація; підвищення ролі фундаментальних дисциплін; переплетення утилітаризму з егалітаризмом. Це сформувало вчених нового типу – широкоосвітченого спеціаліста, а не натурфілософа.

Після термідоріанського перевороту був створений Institute de France – копія бувшої академії. Вчені прихильники Наполеона були переконані, що процвітання держави не можливо без підпорядкування науки до держави. Так з’явились техно-якобинці — прихильники партії з науково-технічними знаннями. Таким чином, Революція відкрила двері науковців до політики. Саме тому французька вченість відрізняється тісним взаємозв’язком із владою.

3. Російська традиція

Російська модель зв’язку науки і держави обумовлена наступними етапами:

• Санкт-Петербурзька Академія наук і влада у ХVIII ст.;
  
• Російська наука та університетська освіта в першій половині ХІХ ст.;
  
• Наука і держава у другій половині ХІХ ст.;
  
• Російська наука та революційні кризи початку ХХ ст.
  

У цілому російська модель визначається подвійним епігонством: Прусія створила вчену спільноту на зразок Англії та Франції; Росія створила АН на зразок Прусії.

Петербурзька АН з’явилась внаслідок правління Петра І. На той час в державі не було ні науки, ні університетів. Саме тому наука в Росії творилась іноземцями. З самого початку Петербурзька АН була закладом бюрократичної держави і залежала від непередбачуваної поведінки імператриць та їхніх фаворитів. У Європі не було академій, члени яких би отримували за це гроші. Поєднань академій та університетів також не було. Чини та наукові заслуги не присвоювалися, оскільки вчені не були на державній службі. У Росії вступала в силу Табель о рангах. Ці явища - родові ознаки російської науки та освіти, які обумовили кризи тієї та іншої.

Протягом ХVIII ст. АН пережила усі етапи владно-бюрократичних процесів. ЇЇ проект був ухвалений Сенатом, а Регламент тривалий час залишався не підписаним. Керівництво АН намагалося отримати протектора з числа фаворитів імператриць.

У 1740-і роки камарилья Єлизавети Петрівни ініціювала хвилю ксенофобії, виступивши на захист національних інтересів. У 1746 році першим російським президентом АН був призначений брат фаворита Єлизавети Петрівни К.Г.Розумовський. Тільки в липні 1748 року (через 23 роки після створення АН) почався перший цикл університетських лекцій. В 1818 році президентом АН був назначений граф С.С. Уваров — майбутній міністр народного просвітництва. Через те, що в Росії розвиток науки був спровокований владою, університети готували перш за все бюрократію. З часів Петра І держава займалася контролем мови як важного напряму імперської ідеології. Микола І 12 червня 1841 р. видав указ, згідно якому АН (до 1927 р.) складалась з фізико-математичного, історико-філологічного відділень та відділення російської мови та словесності. При Миколі І академіки пішли служити до Гідрографічного та Азіатського департаментів, Морського міністерства та інших відомств. Зв’язок російської науки та освіти полягав в тому, що освіта була потрібна для просування по службі. Дворяни навчались заради збереження монополії на державну службу та соціальний престиж. С.С. Уваров пропагандував ідею гармонії самодержавства та просвітництва як елементи славянофільства. З 1833 по 1848 рр. майже вдвічі зріс прийом в університети. Програма викладання була переорієнтована в більш практичну форму. Революційна інтелігенція поповнювалась за рахунок студентства, але університети випускали більше вірноподанних державних діячів. Новий тип універсанта ще більше посилив бюрократію.

Висновки

Історія взаємодії інтелігенції та влади демонструє різні приклади та форми, проте стає зрозуміло, що виходячи з основоположних принципів суспільної самоорганізації періодично виникають деякі протиріччя у питаннях пов’язаних з балансом відповідальності між інтелігенцією та владою. Проте, незважаючи на скепсис деяких філософів, тенденційність такої взаємодії свідчить про можливу інтеграцію цих двох соціальних страт у нову форму правління, так звану республіку вчених.

Ідеї гносіократичного державного устрою як інструменту вираження не волі, але місії народу у тій чи іншій формі є однією з найпопулярніших тем серед вчених, що колись вивчали феномен інтелігентності. При цьому треба розуміти, що поняття інтелігентності використовується не як агрегатний комплекс властивостей, а як сутнісна характеристика світогляду та людського пізнання. В цьому контексті місія людства розуміється як комплекс дій, спрямованих до переходу до нового типу людини: від людини розумної до людини творця.

Незважаючи на те, що останнє положення є досить утопічним, не виникає сумнівів стосовно можливості визначення універсальної місії людства найближчим часом, а від так і реабілітації поглядів античних філософів. Через це тема взаємодії влади та розуму має трансформуватись у проблематику взаємодії гносіократичної влади із суспільством, що безумовно, дає невичерпне поле для нових наукових досліджень.

Використана література

Dahrendorf Ralf Europ`s Economy in Crisis [Книга]. - Holms & Meier Pub, 1982.

Runciman W.G. WEBER Selections in translation [Книга]. - Cambridge : Cambridge University Press, 1978.

Акопян К.З. Русская интеллигенция: многоликость и уникальность // Поиск смысла [Журнал]. - Н.Новгород, 1994 p..

Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. [Книга]. - Москва, 1994.

Галкин А.Л. Тенденции изменения социальной структуры [Журнал]. - [місце видання невідоме] : Социол. исслед., 1998 p.. - №10.

Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология [Журнал]. - [місце видання невідоме] : Вопросы философии, 1992 p.. - 7.

Иванов-Разумник Р.В. Об интеллигенции [Книга]. - [місце видання невідоме] : СПб., 1910.

Каблиц И. Интеллигенция и народ в общественной жизни России. [Журнал]. - СПб. , 1886 p..

Ключевский В.О. История сословий в России : Курс читанный в Московском университете в 1886 году [Книга]. - Москва : типография Московскаго Городского Арнольдо-третьяковскаго училища глухонемых, 1913. , 1886.

Ленин В.И. Полн. собр. соч. [Книга]. - Москва, 1983. - Т. Т. I. С. 301.

Лихачев Д.С. Письма о добром и прекрасном [Книга]. - Москва, 1985.

Лосев А.Ф. Дерзание духа [Книга]. - Москва, 1988.

Лосский Н.О. Условия абсолютного добра. Основы этики. Характер русского народа [Книга]. - Москва, 1991.

Мироненко С.В. Самодержавие и реформы. Политическая борьба в России в начале XIX века. [Книга]. - Москва, 1989.

Михайловский Н.К. Записки современника [Журнал]. - Москва : Отечественные записки, 1881 p.. - №12.

Соколов А.К. Источниковедение новейшей истории России: теория, методология и практика. [Книга]. - Москва : РОССПЭН, 2004.

СПбГУП Судьба российской интеллигенции [Книга]. - 1999.

Труфанов А.А. Основы теории интеллигентности [Книга]. - Казань, 2002.

Ю.А. Качанов, Н.А. Шматко Как возможна социальная группа (о проблеме реальности в социологии [Журнал]. - [місце видання невідоме] : Социол. исслед., 1996. p.. - №12.