645-річчю села Хащувате присвячується

Вид материала

Содержание

Криваві сторінки минулого
Самоходна артилерійська установка, яка першою прорвалася у село.
Народний музей 5-ї танкової армії

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Протокол

1. Прізвище, ім’я, по батькові.

Троцький Микола Петрович.

2. Рік народження.

1928 р.

3. Місце народження та проживання.

- Народився в с.Верблюжка Петрівського р-ну Кіровоградської обл.

Нині проживаю в с. Тарасівка Новгородківського р-ну Кіровоградської обл.

-15-

4. У 1933 році Вам було лише 5 років. Та дитячі спогади найвразливіші.

Розкажіть, що Ви пам’ятаєте з тих часів?

До нас у будинок прийшли представники сільської Ради з обшуком. Мати розповідала, що ходили вони по всіх дворах, жодного не минаючи. Шукали продукти харчування. Мати заховала у каглу торбинку кукурудзи і закрила люфкою. На люфку посадила мене. Коли чужі зайшли до хати, я почав плакати. Тоді матір почала кричати на чоловіків, що налякали дитину. Вони зиркали по голих стінах, дивилися на переляканих дітей і врешті зрозуміли, що в хаті нема чого взяти, та й пішли геть.
Ще пам’ятаю як я відвідував свого дядька. Він на той час був трактористом, мав малу сім’ю (дітей не було), отож їжі їм з тіткою більш-менш вистачало на двох. Якось пішов я до них у гості і потрапив на обід. Був дуже голодний і чекав, що запропонують поїсти. Та тітка сказала, що вона залюбки пригостила б мене, але не має зайвої ложки. Недовго думаючи я побіг додому і повернувся з ложкою. Після того завжди ходив у гості до дядька й тітки зі своєю ложкою. Це трохи кумедні спогади, але були й страшні.
Одного разу ми з батьком поїхали у райцентр. Назад поверталися пішки навпростець – через посадку. Раптом натрапили на людські нутрощі. Від жаху і огиди всю дорогу додому бігли, не озираючись. На той час ми могли самі стати жертвами.
Коли на полях почали наливатися колоски, діти бігали з села на поле і їли молоде зерно. Багато хто після цього не вижив – померли від завороту кишок. Мене мати виходила і дуже плакала, коли хоронили мого сусіда-товариша. Я тоді не розумів як мені пощастило, що залишився живий і розплатився лише діареєю.
Ще памятаю, що ми їли молоде листя з дерев, вмочаючи його в сіль і оладки з лободи.

-16-

Криваві сторінки минулого

29 липня 1941 року село окупували гітлерівці. Сотні односельців брали участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками. Смертю хоробрих загинув захисник Брестської фортеці Д.Д. Кривда. На пам’ятнику Слави на Мамаєвому кургані у м. Волгограді золотом викарбуване ім’я кулеметника І.Я. Хаїта, який обороняв легендарний „будинок Павлова”.

У лютому 1942 року фашистські прихвостні-поліцаї розстріляли у Хащуватому понад 986 євреїв, серед яких 376 дітей. За час окупації на каторжні роботи до Німеччини було вивезено 230 чоловік. 13 березня 1944-го село було визволене воїнами 5-ої гвардійської танкової армії.

З усіх населених пунктів Хащувате найбільше зазнало бомбардувань фашистської авіації у березні 1944 року. Було зруйновано не тільки дерев’яний міст через Південний Буг, але й містечко, центральну частину села. Гинули і бійці наступаючих радянських частин і мирні жителі.

Про криваві події минулих років нагадують пам’ятні знаки: пам’ятник Невідомому Солдату, обеліск Слави, САУ-152.

Самоходна артилерійська установка, яка першою прорвалася у село.

-17-

Стоїть у центрі села обеліск Слави. Він нагадує про грізні роки Другої Світової війни.

Палахкотить Вічний вогонь. У його полум’ї оживають картини минулого. Ось біжать в атаку молоді сміливі хлопці-захисники. Ось падає, мов підкошений, скривавлений боєць. Дим, вогонь, пекло і смерть навколо. А вони йшли, вони не боялися... Вдома кожного чекала мати, наречена чи дружина, малі дітки. Кликало до себе рідне село, стискалося серце... А вони йшли... Безсмертні у віках односельчани, імена котрих викарбувані на плитах обеліску, житимуть вічно у серцях народу. Вічна пам’ять, вічна слава!

Зазнало людських втрат село під час голодомору у 1947 році. Доводилось їсти макуху, лободу, а з жалкої кропиви і листя липи пекли коржики. Вмирали тут з голоду і жителі сусідніх сіл, що приходили в Хащувате на базар. Службовцям видавали службові пайки, а дітям у школі — обіди. До цієї біди додалася ще й інфекційна хвороба — яка забрала життя багатьох односельчан.

-18-

Старожили розповідають: „Страшні роки були. Люди перетворювалися на звірів. Один чоловік повертався з сином від родичів. Ішли увечері коротшим шляхом попід посадку. Несподівано натрапили на викинуті нутрощі людини. Зрозуміли, що на них теж чатує небезпека. Кинулися бігти. Опам’яталися лише вдома і то довго не могли говорити. Так, їли люди людей. Одна жінка навіть рідну дитину з’їла, а потім з розуму зійшла. Їли траву, листя, качани кукурудзи без зерна. Часто пухли з голоду і вмирали. А кому вдавалося віднайти шмат хліба і з’їсти всмак, теж вмирали від завороту кишок”.

Дійсно, страхіття. І щоб таке ніколи більше не повторилося, нам слід знати про все і пам’ятати.

-19-

Народний музей 5-ї танкової армії

Гордістю села є Народний музей 5-ї танкової армії. Нині музей розташований у приміщенні Хащуватської ЗОШ І-ІІІ ступенів, завідуюча музеєм – Вдовиченко Олена Михайлівна. Хотілося б детальніше описати історію його створення та показати яку велику цінність мають експонати, що тут знаходяться.

У 1964 році учитель історії Хащуватської середньої школи Солгутовський Леонід Ізрайлович запропонував створити музей 5-ої гвардійської танкової армії, яка звільняла Кіровоградську область, Гайворонський район і наше село Хащувате від німецько-фашистських загарбників. Учні-ентузіасти підхопили цю ідею і розпочали пошукову роботу. Створенню музею передувала велика науково-пізнавальна і збиральницька робота ради музею (9 чоловік) на чолі з Леонідом Ізрайловичем, відомим в області краєзнавцем.

Перша зустріч відбулася з І.А. Сокирком, який проживав у Гайвороні. В роки війни він був заступником командира танкового батальйону 170 танкової бригади. Він розповів, що за форсування Південного Бугу в с. Хащуватому В. І. Пономаренку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Довго розшукували хороброго танкіста. Нарешті з архіву Міністерства оборони повідомили його адресу. І ось слідопити відправили лист у м.Волгоград. Розпочалось листування.

Напередодні святкування 30-річчя звільнення нашої області від фашистських загарбників у “Кіровоградській правді” була надрукована стаття колишнього начальника розвідвідділу 5 танкової армії Л. І. Гречаннікова. Встановили із ним тісний зв’язок. Це розширило можливість пошукової роботи. Почалось листування з ветеранами війни – танкістами, артилеристами, розвідниками, саперами та іншими воїнами, що служили в 5-ій танковій армії, якою командував маршал бронетанкових військ П. О. Ротмістров.

Згодом встановили зв’язок з радою ветеранів 5-ої гвардійської танкової армії. У 1974 році виявили нові факти подвигу розвідувального загону 5-ої ТА під командуванням М. С. Чернявського.

-20-

Під час Умансько-Ботошанської операції цей загін першим вийшов до Бугу і з честю виконав поставлене перед ним завдання. У Хащувате з нагоди визволення села неодноразово запрошувались командир 170 Кіровоградської танкової бригади генерал-лейтенант М. П. Чуніхін (дод. 1.1.), Герой Радянського Союзу В. І. Пономаренко (дод. 1.2.), колишній військовий фельдшер, а нині кандидат медичних наук Б. Л.Жуков та інші.

Музей 5-ої гвардійської танкової армії було відкрито 7 травня 1975 року у двох класних кімнатах Хащуватської школи. Нині у його фондах налічується 4467 експонатів, з них 3346 – в оригіналах.

Громадський музей бойової слави 5-ої гвардійської танкової армії був згодом удостоєний звання народного. Офіційно про це було повідомлено на розширеній колегії управління культури виконавчого комітету обласної Ради народних депутатів, що відбулося 5 лютого 1991 р. За активну роботу музей неодноразово нагороджувався грамотами ради ветеранів 5-ої гвардійської танкової армії та управління культури облвиконкому.

Таким чином, отримання Хащуватським музеєм почесного звання народного, стало закономірним наслідком активної життєвої позиції як громадського закладу, так і його беззмінного директора Л. І. Солгутовського, який проводив велику пошукову і дослідницьку роботу на громадських засадах.

Нині музей став центром військово-патріотичного виховання в районі. Тут відбуваються зустрічі з ветеранами війни, уроки мужності, бесіди та ін. Проводять тут уроки вчителі історії, літератури, початкових класів.

Матеріали, які надходять до музею, упорядковуються і оформляються. З числа слідопитів працює група екскурсоводів. За час існування музею його відвідали понад 100 тисяч чоловік. З кожним роком кількість відвідувачів збільшується. За останні роки наш музей постійно поповнюється експонатами, що дає можливість створювати нові експозиції. Але важко розмістити велику кількість матеріалів в експозиціях, тому деякі з них зберігаються в альбомах і папках.

-21-

Як і раніше, краєзнавчий заклад відвідують, крім учнів, жителі не тільки Гайворонського району, а й населених пунктів Кіровоградської, Черкаської та Одеської областей. У День Перемоги гостями музею бувають колишні жителі с.Хащуватого, які сьогодні проживають у США, Німеччині, містах: Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Вінниці та інших.

Незважаючи на те, що музей не фінансується, продовжується переписка з ветеранами 5-ої гвардійської танкової армії. Матеріали, що тут зберігаються, використовуються краєзнавцями, вчителями, ветеранами, студентами та учнями. Зібрано матеріали про перший гвардійський мотоциклетний полк. Створені експозиції про ветеранів 110-ої, 32-ої та 25-ої танкової бригад. Протягом останніх років виставлено нові експонати, які відображають історію розвитку промисловості, сільського господарства, освіти, культури Гайворонщини.

Вдячні відгуки надсилають ветерани на адресу музею, охоче діляться спогадами. Відгукнулись на запит слідопитів колишні начальник армійської розвідки Л. Г. Гречанніков, начальник штабу армії генерал-полковник В. М. Баскаков та інші. Подяку за патріотичну роботу хашуватським школярам надіслав Головний маршал бронетанкових військ П. О. Ротмістров.

“Це дуже радує, – пише в листі до редакції фронтовик, доцент, кандидат медичних наук з м. Душанбе Б. Л. Жуков. – Для нас, колишніх воїнів 5 гвардійської танкової армії, хащуватський музей – це пам’ять про бої на берегах Південного Бугу, пам’ять про наших однополчан, які брали участь у звільненні Гайворонщини від загарбників. Сподіваюсь, що всі нинішні труднощі ми зуміємо подолати і будемо жити, як і раніше, – у мирі і злагоді.”

А ось інший лист, що надійшов у Хащувате від ветерана М. Ю. Ткача з м. Енергодара Запорізької області, теж колишнього танкіста: “Шановний Леонід Ізрайлович і ваші помічники! Прийміть найсердечніші привітання за вашу велику роботу по створенню музею 5-ої гвардійської Червонопрапорної танкової армії та присвоєння йому звання народного. Подібний музей є і в середній школі № 3 мого міста.

-22-

Виношую мрію, щоб юні слідопити з м. Енергодара знайшли можливість і побували у своїх колег з Хащуватого, щоб обмінятися досвідом роботи по вшануванню пам’яті танкістів прославленого об’єднання та детальніше дізнатись, яка патріотична робота ведеться радою музею вашого прибузького села.”

“З часом не стане в живих учасників воєнного лихоліття. Тільки книги та музейні експонати будуть передавати правду наступним поколінням про минулу війну. Дуже хотів би, щоб хащуватський музей зберігся як пам’ятник воїнам-танкістам”, – такі слова написав у своєму листі ветеран 5-ої танкової армії Н. П. Стародворський з м. Шепетівки Хмельницької області.

Експозиція музею віддзеркалює стійкість і героїзм в роки Великої Вітчизняної війни бійців 5-ої гвардійської танкової армії, які звільняли Гайворонщину, та й більшу частину Кіровоградщини.

Колишні воїни в листах розповідали про бойові епізоди, про мужність своїх товаришів, надсилали фотографії, документи, реліквії війни, подарунки. Нині з вищезгаданих фотографій створено багато стендів. Так, наприклад, стенд “Від солдата до генерала” розповідає відвідувачам про бойовий та життєвий шлях Гольцева А.В. (Дод. 1.3.)

Є стенд, присвячений учням і вчителям Хащуватської школи, котрі загинули в боях за Україну. (Дод. 1.4.) Про чотирьох відважних учнів згадує у своїй книзі “Повесть огненных лет” Канюка М.С. Вони вели активну підпільну роботу і загинули за Батьківщину. Правдивість цих фактів доводять і документи про партизанський і підпільний рух на території Гайворонщини (тоді Одеської обл.) Окрема експозиція присвячена героям-саперам з Чернівецької області (дод.1.5), котрі загинули в с. Хащуватому Гайворонського р-ну під час операції, завданням якої було замінувати і підірвати міст через річку Пд. Буг, щоб перешкодити загарбникам просуватися вглиб держави... Лише в 2003 році рідні дізналися, що поховані відважні сапери в с. Хащувате. Це стало відомо завдяки роботі червоних слідопитів.

-23-

Так як Гайворонський р-н був раніше Одеської області, то й документи зберігалися в Одеському архіві, де с. Хащувате значилося “Одеської області”. Копії документів Одеського архіву засвідчують факт загибелі 36 саперів у с. Хащуватому. Про них писали в газетах Гайворонщини та Чернівецької області. Багато часу пішло, щоб встановити факти, віднайти родичів загиблих. Вдячні родини допомогли оформити експозицію в музеї. Так, відвідувачі можуть ознайомитися з матеріалами про родину загиблого сапера Дутчака Д.О. (Дод.1.6.)

Є тут і схематична карта “Бойовий шлях 5-ої танкової армії”, яка повністю відображає документальні факти воєнних подій. (Дод. 1.7.) Виставлено особисті речі воїнів, матеріали про видатного воєнначальника П.О. Ротмістрова, інших командирів і бійців, а також предмети воєнного часу: гільзи від снарядів, військове спорядження, предмети солдатського побуту та ін. Зберігається тут і священна земля міст-героїв, а також Корсунь-Шевченківського та Звенигородки. (Дод.1.8.)

Хто цікавиться людьми, котрі визволяли наш район, може знайти про них вичерпну інформацію в спеціально оформлених папках. Дійсно, життєвий шлях цих людей заслуговує на вивчення, а їхні подвиги можуть слугувати прикладом для наслідування підростаючому поколінню. Тут зібрано матеріали про Жукова Б.Л., Пономаренка В.І., Антоненкова Л.Т., Сазонова В.М., Голубкова В.Ф. та ін.

Незвичайна за своїм драматизмом доля Антоненкова Л.Т., колишнього командира 32 танкової бригади 29 танкового корпусу. (Дод.1.9.) В одному з боїв він втратив ногу, пошкодив руку і осліп. Аж через 32 роки лікарі змогли повернути зір герою-танкісту. І весь цей час він працював викладачем в м. Одеса... Це лише один приклад, одна доля. А скільки їх тут, опалених війною. Про це треба розповідати. На таких прикладах слід вчити жити і виживати, виховувати справжніх громадян.

Музей працює перш за все на людину, тому є експонати, що можна брати в руки, вивчати, досліджувати. Безумовно, в музеї зберігаються цінні експонати.

-24-

Цінні з тієї точки зору, що дають інформацію про далекі події війни. І не лише суху інформацію. Тут і солдатські листи, де є переживання, надії, віра, почуття. Саме за допомогою цих показників слід зацікавлювати молодь подіями війни, виховувати патріотичні почуття шляхом співпереживання, занурення в тогочасну атмосферу. Відвідувачі мають змогу перечитати листи, проаналізувати, зробити певні висновки, уявити події, відчути переживання і гордість за свій народ. За допомогою листів, що були передані в музей Вишневською Н.Я., червоні слідопити змогли допомогти родичам загиблих воїнів відшукати місця поховання. Дивом уціліли ці пожовклі листи, часом окривавлені чи підгорілі. Нині – вони частинка історії. (Дод.2.1.)

Незабутнє враження справляє картина М.А. Костенка, на якій зображено форсування р. Південний Буг. (Дод.1.10.) Часто під враженням від споглядання картини відвідувачі пишуть твори-мініатюри. Ось один з них: „ Я чую гуркіт танків, грім гармат, пронизливий свист. Очі застилає дим. То тут, то там розриваються снаряди, свистять кулі. Падають скривавлені товариші. А в голові лише одна думка: „Мусимо вистояти! Мусимо не пустити ворога, перекрити йому шлях.” Страху нема, нема покори, лише віра. Велика віра в ПЕРЕМОГУ... І ми вистояли! Ми перемогли!” (Лопушанська Влада).

Якщо пишуть, – значить не байдужі. Ми починаємо більше цікавитися подіями, фактами, людьми, усвідомлюємо себе частиною рідного краю, у нас виховуються патріотичні почуття.

Іншу роль відіграють документи. Вони несуть конкретну інформацію.Так, наприклад, взявши до рук арбайтскарту (дод.1.11), ми можемо зробити висновки, що гітлерівці мали на меті перетворити наш народ на рабів; готувалися ретельно до окупації. Вони не думали програвати війну. Жахливі свідчення дають документи про розстріл мирного населення. Пожовклий від часу документ зачасту має більш ефективне значення, ніж читання матеріалу в підручнику чи лекція.

-25-

Ось один з документів тих часів – повідомлення суду про приведення виконанню смертних вироків над колгоспниками району: “Німецький суд та надзвичайний суд Миколаєва засідав у кінці вересня 1942 року поза Миколаєвом”.

Було присуджено:

“б) в Гайвороні:

Жінку В. Валей з Володимирівки (якого району не вказано) до страти, ї неповнолітню дочку до 4 років ув’язнення за те, що вони не здали вогнепальної зброї. Вирок виконано”.

Страшними є докази звірств, що чинили окупанти під час Великої Вітчизняної війни. Ось спогади 11-літньої Віри Ташлицької (Левицької), котра дивом уціліла під час розстрілу євреїв у с. Хащуватому. “Вранці, у понеділок 16 лютого 1942 року у наш будинок увірвались німецькі холуї – поліцаї з криком “Ану, виходь!” вигнали всіх – дідуся, бабусю, маму, старшу сестру, двох братиків і мене – на двір і повели в колишній сільський клуб. Навколо клубу стояли німці з кулеметами. Діти кричали, жінки плакали і голосили. Поліцаї сипали погрозами. В цім сум’ятті загубила рідних. Пролунала команда: “Виходь! Чоловіки, виходь!”.

Відібрали двадцятьох, потім ще двадцятьох. Люди все надіялись на щось, але коли через деякий час поліцаї скидали в клубі на купу одяг тих, кого недавно брали, всі зрозуміли: виводять на розстріл.

Після чоловіків почали забирати жінок. Скільки це тривало не знаю. Та ось прийшла й моя черга. Привели нас до місця, де до війни добували глину. В цей час пролунали постріли – це розстрілювали попередню партію. Нам наказали роздягатися (у кого був добротний одяг, того роздягали догола). Я залишилась у платтячку. Нас підвели до краю глинища – воно вже було майже повне трупів – і поставили на коліна лицем до вбитих. Від страху я зажмурилась і заткнула пальцями вуха в чеканні пострілу. Прозвучав залп, я зігнулась, мене штовхнули, прикладом. Упала на трупи і, очевидно, втратила свідомість...

-26-

Уже темніло, палачі збиралися йти. Вони сміялись, жартували, ніби зробили добру справу, а не знищили майже 1000 людей. Нелюди, страхітливі чудовиська! Коли вони поїхали, я вибралась з-під трупів і оглянулась. Яма дихала, стогнала, ворушилась... Я доторкнулась до холодних сестер і братика, вилізла з ями і побігла. Бігла по снігу, мене трясло. Постукала в одну хату – мовчать, в другу – відчинили. Господарі завели до хати, обмили, попрали закривавлений одяг і поклали мене на печі спати. Та спати я не могла, мене переслідували кошмари. Вже пізніше дізналась, що попала до Терентія Захаровича Дзями і його дружини”. Аж через 17 років Віра упізнала поліцая, котрий брав участь у розстрілі. У м. Гайвороні відбувся звинувачувальний судовий процес. Карателя засудили до смертної кари.

До сьогоднішнього дня з жахом згадують очевидці трагічні події 16 лютого 1942 року... Про цей злочин компартійні ідеологи змушували людей мовчати майже півстоліття. Лише в лютому 1987 року тодішні керманичі дозволили родичам безвинно загиблих, та іншим жителям села, під пильним наглядом правоохоронців, зібратися біля величезної братської могили. Хащуватці та приїжджі, серед яких була і Віра Левицька, вшанували пам’ять односельців, встановили хрест. Згодом, завдяки допомозі єврейських громад Кіровоградщини й Одещини, а також земляків, які нині проживають в Ізраїлі, тут спорудили обеліск. І нині стоїть він на кладовищі як німий свідок минулого. (Дод.1.12.)

У передмові до “Чорної книги” Василь Гроссман висловив своє бачення уроків геноциду: “Фашизм вбив мільйони невинних, але фашизму не вдалося убити правду, добро, справедливість. Нехай же одвічно живе в серці людства ненависть до страшних ідей расизму! Нехай довічно збережеться пам’ять про страждання і мученицьку смерть мільйонів вбитих дітей, жінок, стариків! Нехай світла пам’ять про закатованих буде грізним сторожем добра, нехай попіл спалених стукоче в серцях живих, закликаючи до братерства людей і народи!..”

-27-

Нещодавно ми натрапили на статтю Сергія Матусяка “Хащуватська трагедія”, яка була опублікована в газеті “Народне слово”, № 39 за 2002 рік.

Він пише: “...Недавно я побував в історичному музеї “Євреї Єлисаветграда”, організованому кіровоградською єврейською громадою. В ньому зібрано багато фотодокументів, письмових свідчень очевидців кривавих злодіянь фашистів та їхніх посіпак, копії допитів колишніх поліцаїв та німців, які брали участь у розстрілах євреїв. Мою увагу привернули свідчення німецького окружного лікаря Отто Шоля слідчим органів держбезпеки у 1946 році. Він розповів, як у лютому 1942 року заступник начальника голованівської поліції Сафарбек Коцоєв розстрілював біля силосної ями на околиці села Липовенького єврейських дітей.

Звір Коцоєв, який набив руку на розстрілі людей у Хащуватому, в Липовенькому розтрощив голови 36 дітям. Серед стендів є і приурочений до чорних років окупації німцями Кіровоградщини. На жаль, у музеї невірно вказано кількість знищених загарбниками євреїв у Гайворонському районі – лише 145 чоловік. Цілком можливо, ця прикра помилка сталася через чийсь недогляд. А може, автори експозиції просто не знали про розстріл 1036 хащуватських євреїв? Коли це так, то чи вірно на стенді вказано загальну кількість знищених у роки війни на Кіровоградщині євреїв – 22745 чоловік?

Впевнений, що дирекція музею, яку очолює завзятий і невтомний ентузіаст Костянтин Щедров, зробить необхідні уточнення. Ми, наші нащадки маємо знати дійсні масштаби холокосту.”

Дійсно, всі хочуть знати істинні масштаби втрат, жертв війни, бо вже втомилися від замовчувань та перекручень. Можливо, в цьому якраз і покликані допомогти музеї районного масштабу... Тисячі листів надійшло на адресу музею з різних місць нинішнього СНД. Пишуть колишні бійці про те, як доводилось їм вистояти у двобої з ворогом, згадують тих, хто поклав своє життя в ім’я Перемоги, закликають юних берегти мир на землі та пам’ятати живі уроки історії.

28

Blog

645-річчю села Хащувате присвячується

Содержание

Протокол