СІ. Чорнооченко цивільний процес

Вид материала

Документы

Содержание 14.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування 14.5. Класифікація доказів. Забезпечення доказів. Судове доручення Предмет позову 15.3. Види позовів Позовом про визнання

Подобный материал:

• План: Поняття та місце в системі права України. Функції цивільного права, 692.25kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Міністерство освіти І науки україни цивільний процес навчальний посібник, 5326.94kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• “Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України”,, 44.56kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького фурса, 688.71kb.

169

Чорнооченко C.I.


Цивільний процес


органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (ст.ст. 120, 122 ЦПК). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду.

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу пове­дінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності вико­нання комплексу відповідних дій, який гарантується на­станням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у випадку невиконання стороною обо­в'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити.

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, - лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст.ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спросту­ванню перекладається на протилежну сторону. Характерними у зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином.

14.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Цивільний процесуальний закон з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження доказів, які не мають значення для справи, установлює вимогу про належність

170

доказів. Згідно зі ст.28 ЦПК України суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Встановити належність доказів — значить установити, чи мають вони значення для справи.

Такими, які мають значення для справи, визнаються фактич­ні дані, що пов'язані з фактами, які підлягають встановленню в справі, і в силу цього зв'язку можуть підтвердити чи спростувати їх. Наприклад, таким зв'язком по справах про стягнення заборгованості за договором позики з позичальника володіють наступні докази: письмовий договір позики; розписка пози­чальника в одержанні суми позики; лист позичальника, який свідчить про визнання позики. Ці докази можуть підтвердити чи спростувати факт укладення договору позики.

З метою полегшення суду визначення належності доказів закон вимагає від осіб, які клопочуть про виклик свідків, витребування документів або речових доказів, вказати, які обставини, що мають значення для справи, можуть бути встановлені з їх допомогою,

Суд, підбираючи докази для дослідження в судовому засіданні відповідно до правила належності доказів, повинен керуватися вимогами достатності доказів. Достатність доказів означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку зробити не можна, то це вказує на недостатність доказів.

Новий ЦПК України конкретизує поняття належності доказів. Згідно зі ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. При цьому сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не повинен брати до розгляду докази, які не відносяться до предмету доказування.

Принцип допустимості засобів доказування закріплений в ст.ст. 27 і 29 ЦПК і припускає дві вимоги до засобів доказування. По-перше, засоби доказування по всякій

171

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес


цивільній справі повинні відповідати перерахованим у ч.2 СТ.27 ЦПК, оскільки вона дає їх вичерпний перелік. Ця частина правила допустимості засобів доказування означає, що докази встановлюються поясненнями сторін і третіх осіб, пока­заннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. З цього випливає, що будь-який доказ, отриманий за допомогою одного з зазначених засобів, якщо інше не встановлено законом, є припустимим.

По-друге, обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Такі конкретні обмеження вводяться нормами матеріального права. Так, наприклад, договір позики повинен бути зроблений у письмовій формі. У цьому випадку в підтвердження договору повинні надаватися документи про його оформлення, напри­клад, розписка позичальника в одержанні суми позики. Розглянуте правило спрямоване на усунення з процесу доказів, які потенційно можуть бути недостовірними.

Ст. 59 нового ЦПК України доповнює принцип допусти­мості важливим положенням про те, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Це означає, що законними повинні бути як засоби доказування, вичерпний перелік яких визначений ЦПК, так і методи отримання цих доказів.

14.5. Класифікація доказів. Забезпечення доказів. Судове доручення

Класифікація доказів - це зведення доказів в окремі групи за певною ознакою (підставою).

За джерелом їх одержання судові докази поділяються на особисті, тобто такі, джерелом яких є люди (відомості про факти, одержувані від сторін, свідків і т.д.), речові (джерелом є речі - письмові і речові докази) і змішані (висновок експерта).

За способом утворення судові докази поділяються на первісні і похідні. Первісними називаються докази, отримані з

172

першоджерела. Ними можуть бути, наприклад, фактичні дані, отримані за допомогою показань свідка-очевидця, оригінали документа і т.д.

Похідними називаються докази, отримані „із других рук", наприклад, відомості, отримані з копії документа чи за допомогою фотозйомки й ін.

У силу принципу безпосередності суд зобов'язаний прагнути до використання головним чином первісних доказів, тому що при передачі відомостей про факти від однієї особи іншій, при знятті копій з документів тощо збільшується можливість перекручування фактичних даних.

За характером висновку судові докази поділяються на прямі і непрямі. Прямий — це такий доказ, з якого можна зробити достовірний висновок про існування (чи неісну-вання) доказуваного факту; доказ, з якого можна зробити імовірний висновок про існування доказуваного факту, називається непрямим.

Класифікація завжди має як теоретичне, так і практичне значення. Класифікуючи докази, ми звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів у залежності від того місця, яке вони зайняли в класифікаційній системі. Так, оцінюючи можливість достовірного висновку на підставі окремо взятого побічного доказу, практика виробила правило, що одного такого доказу недостатньо, і тільки їх сукупність дає можливість зробити правильний висновок про дока­зуваний факт.

Відповідно до СТ.35 ЦПК України особи, які мають підставу побоюватись, що подача потрібних для них доказів згодом стане неможливою або утрудненою, мають право просити суд під час розгляду справи або суддю, як до, так і після подачі заяви забезпечити ці докази.

Забезпечення доказів являє собою спосіб закріплення відомостей про факти у випадках, коли є підстави побоюватися, що їх джерела можуть бути знищені, зникнуть чи вико­ристання їх стане утрудненим. Наприклад, якщо очікується

173

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес


від'їзд свідка у віддалену місцевість, тяжкий стан його здоров'я, що дає підставу припускати можливість смерті; можливість знищення або зникнення об'єкта експертизи тощо.

Докази забезпечуються допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів, у тому числі за їх місцем знаходження. П.2 ст. 133 нового ЦПК України закріплює, що у необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

Новим ЦПК України передбачено, що за заявою заінтере­сованої особи суд може забезпечити докази ще до пред'яв­лення нею позову.

У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (п.3,4 ст. 133 ЦПК України).

Про забезпечення доказів суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання. Протоколи і всі зібрані в порядку забезпечення доказів матеріали надсилаються до суду, який розглядає справу (ст.36 ЦПК України).

Заяву про забезпечення доказів розглядає протягом десяти днів відповідно суд чи суддя того суду, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак їх неявка не перешкоджає розглядові заяви (ст.38 ЦПК України).

Оскарження ухвали про забезпечення доказів не допуска­ється, на неї не може бути внесено окреме подання прокурора. На ухвалу про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу або внесено окреме подання (ст.39 ЦПК України).

В разі необхідності суд, який розглядає справу, може доручити збирання доказів іншому суду. Судове доручення

174

оформляється у вигляді ухвали на адресу відповідного суду. В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, вказуються обставини, які під­лягають з'ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення. Ця ухвала обов'язкова для суду, якому вона адресована, і має бути виконана в строк до десяти днів. Протоколи і всі зібрані при виконанні судового доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу (ст.ЗЗ ЦПК).

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття доказів у цивільній справі.
   
2. За якими підставами зводяться докази в окремі групи?
   
3. Що становить предмет доказування у цивільній справі?
   
4. Дайте класифікацію засобів доказування у цивільних
   справах.
   
5. На кого покладається обов'язок доведення обставин у
   цивільній справі?
   
6. Назвіть підстави і способи для забезпечення доказів по
   цивільній справі.
   
7. Охарактеризуйте факти, які не підлягають доказуванню
   у цивільній справі.
   
8. Розкрийте поняття належності доказів і допустимості
   засобів доказування.
   

175

Цивільний процес

Розділ 15. ПОЗОВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

15.1. Поняття позову

Конституція України, закріплюючи права фізичних та юридичних осіб, держави, гарантує їх захист (ст.ст. 8, 55, 124 Конституції). Стаття 4 ЦПК України забезпечує право на звернення до суду зацікавленої особи за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Згідно з 4.2 СТ.4 ЦПК неприпустима відмова ні у можливості звернення до суду взагалі, ні у праві звернення до суду з будь-якими іншими вимогами, що виникли чи можуть виникнути з визначених правовідносин на підставі конкретного договору.

Діяльність суду по захисту порушених прав і інтересів протікає в різних процесуальних формах, основною серед яких є позовна форма (позовне провадження).

Справи у спорах, які виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин прийнято називати позовними, а позовне провадження характеризується трьома ознаками: по-перше, між сторонами є спір, який витікає з цивільних правовідносин (ст.1 ЦК) (виключення - від­сутність спору при розірванні шлюбу подружжям, яке має неповнолітніх дітей); по-друге, спір стосується не тільки фактичних обставин справи, а й самих правовідносин; по-третє, вимога до суду щодо судового цивільного правового захисту набуває форми позовної заяви.

У процесуальній літературі питання щодо поняття позову є дискусійним. Окремі автори (К.С. Юдельсон , К.І. Комісарів, В.М. Семенов, H.I. Масленникова) називають позовом у цивільному процесуальному праві звернення до суду першої інстанції з вимогою щодо захисту спірного цивільного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

176

Ряд авторів розрізняє:

а) позов у матеріально-правовому змісті - як засновані на
цивільному праві і звернені через суд матеріально-правові
вимоги позивача до відповідача;

б) позов у процесуальному змісті - як звернену до суду
вимогу щодо захисту суб'єктивного цивільного права чи
визнання наявності або відсутності визначених цивільних
правовідносин (С.Н. Абрамов, П.Ф. Елисейкін, М.А. Гуревич).

Третій напрямок представляють А.Ф. Клейнман, А. А. Добро-вольський, В.І. Тертишников, М.Й. Штефан. На їхню думку, позов являє собою єдине поняття, яке має дві сторони - матері­ально-правову і процесуальну. Матеріально-правова сторона позову - це вимога позивача до відповідача, а процесуально-правова сторона позову - це вимога до суду про захист права.

Єдине поняття позову уявляється більш правильним. Даючи відповідь на матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, суд тим самим дає відповідь і на звернення позивача до суду щодо захисту порушеного чи оспорюваного права. Без спірної матеріально-правової вимоги позивача до відповідача немає позову. Матеріально-правова вимога стає позовом, якщо вона звернена до суду. Тому сутність позову може бути правильно визначена з урахуванням нерозривної єдності названих двох сторін.

Таким чином, позов - це звернена через суд вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, здійснена у визначеній законом процесуальній формі.

15.2. Елементи позову

Позов складається з трьох частин: предмета позову, підстави позову, змісту позову.

Предмет позову складає та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосов­но якої він просить постановити судове рішення. У позовах,

12⁹⁴

177

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес


спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, предметом позову буде спірна матеріальна-правова вимога позивача до відповідача; у позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин предмет складають саме такі правовідносини - визнання їх наявності чи відсутності.

Таким чином, предмет позову повинен мати правовий характер і витікати з матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в окремих випадках і окремим об'єктом. А тому при характеристиці предмета позову необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта. Напри­клад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини, а об'єктом - житлове приміщення.

Протягом усього часу розгляду справи позивач може змінити предмет позову. Він має право у ході розгляду справи заявити нові вимоги в межах спірних правовідносин.

Визначення предмета позову має практичне значення для індивідуалізації позовів, визначення підвідомчості справи; класифікації позовів за матеріально-правовою ознакою; ним визначається суть вимоги, відповідь на яку повинен дати суд.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача. Ними можуть бути: юридичні факти матеріально-правового характеру, що ви­значаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини та доказові факти, на підставі яких можна зробити висновок про наявність чи відсутність відповідних прав.

Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач, а також з документами, які є письмовими доказами юридичних фактів, які складають підстави позову чи заперечення проти нього.

Підстава позову являє собою ряд фактів, які можна умовно розділити на 2 групи: активні - тобто ті, які підтверджують, що спірне право належить позивачеві, а на відповідача покладені певні обов'язки; пасивні - у яких вбачається, що

178

відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить.

Підстава позову може бути зміненою протягом розгляду справи. При цьому позивач замість зазначених юридичних фактів може посилатися на інші, що обґрунтовують ту ж вимогу, але не повинні виходити за межі зазначеного матері­ально-правового спору.

Як право на зміну предмета позову, так і право на зміну підстави позову надане тільки позивачу, так як лише з його згоди суд може здійснити подібну заміну.

Предмет позову і підстава позову мають значення для його індивідуалізації. Суд відмовляє в прийнятті позовної заяви у випадку тотожності предмета, підстав і сторін спору (ст.136 ЦПК), а виявивши дану обставину в ході судового розгляду, -припиняє провадження по справі (ст.227 ЦПК).

Питання щодо змісту - як третього елемента позову - в юридичній літературі спірне. Ряд дослідників (А. А. Доброволь-ський, С.А. Іванова, Н.І. Масленникова) заперечують існу­вання змісту як елемента позову. На їх думку, зміст — це мета позову, отже, він не може бути його складовою частиною

Однак переважна більшість дослідників (М.А. Гурвич, В.В. Комаров, Н.А. Чечина, М.Й. Штефан, В.І. Тертишников) справедливо вказують, що в змісті позову виражається волевиявлення позивача, без якого немає звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права, і якщо мета виражена у волевиявленні особи, що робить дію, то вона входить до його змісту.

Таким чином, третім елементом позову - змістом - є зазначена позивачем форма судового захисту. Позивач може просити суд: 1) присудити визначену річ; 2) визнати наявність чи відсутність суб'єктивних прав; 3) змінити, припинити існуючі між сторонами правовідносини (перетворити їх).

Виділення змісту має практичне значення, тому що вказує на дію суду, за здійсненням якої позивач звертається до суду,

12* 179

Чорнооченко C.I.

допомагає встановити межі дослідження справи. Саме за своїм змістом позови класифікують на види.

Елементи позову тісно пов'язані між собою. Підставу позову повинен довести позивач для того, щоб надати суду всі матеріали, необхідні для його захисту. Предмет позову -правова вимога, яку суд повинен розглянути і винести законне та обґрунтоване рішення. Від предмета позову залежить форма (зміст) захисту.

15.3. Види позовів

Розподіл позовів на види може бути класифікований за різними підставами. В основі процесуально-правової класи­фікації лежить процесуально-правова ознака: спосіб проце­суального захисту. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, вони класифікуються на: 1) позови про присудження (виконавчі); 2) позови про визнання (установчі); 3) перетворювальні позови (консти­тутивні). Процесуально-правова класифікація охоплює усі види судового захисту і має найбільше значення в теорії цивільного процесу.

Першу групу позовів складають позови, спрямовані на примусове здійснення вимог позивача до відповідача зробити визначену дію чи утриматися від її здійснення. Вони нази­ваються позовами про присудження. Прикладами позовів про присудження є позови про стягнення боргу за договором позики, про стягнення аліментів тощо.

Предметом позову про присудження є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, спрямована на те, щоб відповідач зробив визначені дії (утримався від них), не порушуючи тим самим право позивача.

Підстава позову про присудження складається з ираво-створюючих фактів, з якими пов'язане виникнення суб'єк­тивного цивільного права, і фактів, з якими пов'язане виник­нення права вимоги.

180

Цивільний процес

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду, про примус відповідача до здійснення визначених дій або стримування від них.

Позовом про визнання є позов, спрямований на підтвер­дження судом наявності чи відсутності визначених право­відносин між сторонами (визнання угоди недійсною, встанов­лення батьківства, встановлення прав авторства тощо).

Позови про визнання можна поділити на два види: позитивні позови щодо визнання, що містять вимогу підтвер­дити визначені правовідносини, і позови негативні, що характеризуються проханням підтвердити відсутність визна­чених правовідносин.

Предметом позову про визнання є самі матеріально-правові відносини між сторонами. Закон допускає позови про визнання, де предметом є правовідносини між співвідпо­відачами. Підставою позитивних позовів про визнання служать правостворюючі факти, підставою негативного позову про визнання є правоприпиняючі факти.

В основу позову про визнання, на відміну від позову про присудження, не входять факти, з якими пов'язується можливість примусового здійснення права, тому що позовом про визнання позивач не вимагає примусового здійснення своєї цивільно-правової вимоги, а просить підтвердити існування чи відсутність правовідносин.

Зміст позову про визнання - це вимога до суду про встановлення в судовому рішенні наявності чи відсутності правовідносин, зазначених позивачем.

Таким чином, позови про присудження і позови про визнання відрізняються один від одного усіма елементами: предметом, підставами, змістом. Загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на підтвердження прав і обов'язків у судовому порядку в тому виді і змісті, у якому вони існували до процесу і незалежно від нього. Судове рішення не вносить змін в існуючі правовідносини, які після судового рішення залишаються такими ж, якими вони були до процесу.

181