Л.І. Байсара Опорний конспект

Вид материала

Конспект

Содержание Зміст риторики, сутність і компоненти поняття „риторична формула” Риторичні закони Перший закон Другий закон П’ятий закон Сьомий закон Зв’язок риторики з іншими науками Сучасна риторика – це наука переконання засобами мови. Основні поняття класичної риторики Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово Проблема пафосу Основоположні розділи класичної риторики Риторика і воля до влади Закони риторики Соціально-демографічні ознаки Соціально-психологічні ознаки Рівень розуміння предмета мовлення Стратегічний закон Тактичний закон До логічних прийомів ... Полное содержание

Подобный материал:

• Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
• Л. Г. Чеканова проектний аналіз конспект, 1522.31kb.
• Опорний конспект лекцій, завдання для самостійної роботи, завдання для перевірки рівня, 199.04kb.
• Використана література, 71.03kb.
• М. М. Поколодна опорний конспект, 1245.18kb.
• В. Уруський. Професійна орієнтація учнів. Опорний конспект, 1322.78kb.
• Підприємства, 600.57kb.
• Опорний конспект лекцій зміст teмa Загальні відомості про сировину, матеріали та засоби, 1244.3kb.
• Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни " Регіональна економіка" для студентів, 3057.55kb.
• Опорний конспект 1998-1999 навчальний рік Тема 1 Маркетинг та його специфіка в банківській, 1208.47kb.

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет


Л.І.Байсара


Опорний конспект лекцій з курсу „Риторика”


Посібник


Дніпропетровськ

РВВ ДНУ


РИТОРИКА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА


СТАТУС РИТОРИКИ І ЇЇ ЗВЯЗКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ


Термін „риторика” ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. У глибокій давнині чітко визначились два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Сократ. Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); а з другого боку, школа Квінтіліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов’язковою умовою.

Нове розуміння риторики ґрунтується на традиціях Аристотеля, у працях якого концепція змістовної риторики представлена у найбільш цілісному виді, на працях М. В. Ломоносова, Ф. Прокоповича,

М. М. Сперанського, О. Ф. Мерзлякова, М. Ф. Кошанського,

К. П. Зеленського, які продовжили і розвинули арістотелевський напрямок у риториці, а також на традиціях сучасних вчених –

В. В. Одінцова, Є. Щ. Ножина, А. Ю. Міхневича,

Ю. В. Рождественського, С. П. Іванової та інших, у працях яких відновлено цінний риторичний досвід, накопичений нашими предками, одержала свій дальший розвиток концепція риторики як науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.


ЗМІСТ РИТОРИКИ, СУТНІСТЬ І КОМПОНЕНТИ ПОНЯТТЯ „РИТОРИЧНА ФОРМУЛА”


Змістовий план риторики, виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач [1] як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у строгій логічній послідовності:

Р = К + А + С + Т + М + ЕК + СА

Позначення:

Р – риторика

К – концептуальний закон

А – закон моделювання аудиторії

С – стратегічний закон

Т – тактичний закон

М – мовленнєвий закон

ЕК – закон ефективної комунікації

СА – системно-аналітичний закон


РИТОРИЧНІ ЗАКОНИ



Р


И


Т


О


Р


И


К


А

Перший закон (концептуальний)



Другий закон (моделювання аудиторії )





Третій закон (стратегічний)


Четвертий закон (тактичний)


П’ятий закон (мовленнєвий)





Шостий закон (ефективної комунікації) комунікацікомунікації)


Сьомий закон (системно-аналітичний)




Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).


Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають „портрет” будь-якої аудиторії:

• соціально-демографічні,
  
• соціально-психологічні,
  
• індивідуально-особистісні.
  

Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

• визначення цільової установки діяльності (навіщо?);
  
• виявлення і дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;
  
• формування тези (головної думки, власної позиції).
  

Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.


П’ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).


Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.


Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навитися вбирати в себе цінний досвід іншого.


Закони риторики, представлені у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як) що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.


Отже, риторика – комплексна наука, тобто її місце - на стику, пересіченні ряду наук (філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Вона начебто вбирає в себе з інших наук ті компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Таким чином, це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.


ЗВ’ЯЗОК РИТОРИКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ





Риторика – комплексна наука, тобто її місце – на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук. Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Риторика – це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

Сучасна риторика – це наука переконання засобами мови. У сучасному мовознавстві з’явилось поняття „дискурсивна риторика”, тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання: як говорити, для чого і де.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі – це вивчення і опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п’яти розділів класичної риторики: інтенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.

У горизонтальному вимірі – це риторика трьох основних родів промов: судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) та кількох їх жанрових видів.

Спрямованість на переконання		Судові промови	Дорадчі та гомілетичні промови
		Епідейктичні промови	Академічні промови

Спрямованість на інформування


ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ


Найпростіше визначення класичної риторики – мистецтво переконувати – реалізується через такі основні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Поняття риторики



логос

етос

пафос

топос

Логос. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять:

• слово, мова, мовлення
  
• поняття, думка, роздум
  

Це значення відбилось в семантиці сучасних слів з коренем „лог”, які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства:

логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.

Етос. У древньогрецькій мові слово „етос” означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово „етика”). В античній риториці слово спочатку вживалось як ознака до слова „оратор”, а потім закріпилось в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну і особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати і впливати. Без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман.

Пафос (гр. пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті – тексті. Пафос є категорією естетики.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

Топос (гр. місце) – топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам’ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім’я, У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання – вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” Проте кожний з нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу” (вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.


ОСНОВОПОЛОЖНІ РОЗДІЛИ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ




Інвенція


Релаксація


Диспозиція


Акція


Елокуція

Меморія


Елоквенція

Інвенція (лат. inventio – винахід, вигадка) – це перший розділ класичної риторики, в якому розробляються етапи задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має системазувати власні знання про реальні предмети промови, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і у якому обсязі промовець може представити у промові.


Основне в інвенції – доречно вибраний предмет розмови і намір представити і розкрити його так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio – розташовую, розміщую) – це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.

Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови – запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а переміщувались з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloquor – висловлююсь, викладаю) – третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи і фігури).

Розробка першого і другого етапів – інвенції та диспозиції – в елокуції набувають мовного фігурального вираження, і в результаті – додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі – елокуції – зміст промови входить в зону паралогіки, яка допускає використання слів, виразів у переносному (фігуральному) значенні. Елокуція – це використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слів у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки. На етапі елокуції розвинулось вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція – підрозділ елокуції – найближчий до розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства.

В класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, в римській риториці часів Цицерона, в традиційній ренесансній, в просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами і фігурами закріплювалась прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст і цим викликало у 19-20 століттях іронічні напади на риторику як на пусту забавку. Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями і це свідчить про те, що вони не є простими засобами прикрашання.

Меморія - (лат. memoria – пам’ять, загадка) – це наступний розділ риторики, призначення якого – допомогти оратору запам’ятати зміст промови, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція – (лат. actio – дія, дозвіл) – п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого – підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це – найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, адже за короткий час має реалізуватись вся тривала попередня робота і привести до очікуваної мети. Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.

Після виступу настає етап релаксації, розслаблення, спад фізичного та інтелектуально-психологічного напруження. Гарний оратор використовує цей стан, щоб „по свіжих слідах” проаналізувати свій виступ, виділивши вдалі і невдалі місця, знайти їм пояснення.


РИТОРИКА І ВОЛЯ ДО ВЛАДИ


Бажання, щоб інша людина прийняла якесь положення, здійснила якийсь вчинок, співвідноситься з такою філософською категорією, як „воля до влади”. Вона набула значного поширення завдяки роботам відомого німецького філософа Фрідріха Ніцше. „Воля до влади” – потужний стимул людської поведінки, наявний у кожної людини. Людина прагне підкорити собі оточуючий світ, до складу якого входять і інші люди. Існують вчинки, які нічим не вмотивовані, окрім бажання утвердити себе серед людей. Однак шляхи реалізації цих стимулів підлягають моральній оцінці. Підкреслення значимості мистецтва впливу знаходимо у романі видатного англійського письменника О.Уайльда „Портрет Доріана Грея”:

„... Ах, до чого ж це захоплююче – здійснювати вплив на інших людей! Хіба можна що-небудь порівняти з цим? Вкласти свою думку в чиюсь досконалу форму хоча б на недовгий час; чути відгук своїх власних думок і поглядів, збагачених музикою палкої молодості й юної пристрасті; передати іншому свій настрій і душевний стан, наче це були найтонші флюїди або екзотичні пахощі, - все це дає невиразну радість, можливо, найбільшу радість, яку може відчути людина у наш меркантильний, вульгарний час із його брутальними чуттєвими насолодами й приземленими ідеалами”.

Риторика дає можливість будь-якій людині цивілізовано реалізувати свою „волю до влади”. Саме в процесі публічних виступів людина може домогтися переваги над іншими людьми.

Розглядаючи ораторську діяльність, можна зафіксувати два випадки:

• аудиторії невідомий предмет промови; тоді мета оратора – інформування. Він повинен зацікавити слухачів, аби уникнути ситуації „не знаю, і знати не хочу”.
  
• в аудиторії є певні погляди на предмет промови; тоді мета оратора – переконати слухачів у слушності, прийнятності власної позиції.
  

У будь-якому випадку результатом успішного публічного виступу є те, що аудиторія бачить предмет „очима” оратора.


Серед інших шляхів реалізації „влади до волі” (примус, маніпулювання, навіювання тощо) переконання характеризується такими відмітними рисами:

• Переконання є свідомим впливом з боку оратора на аудиторію. У слухачів є можливість протистояти йому. Ситуація переконуючої кумуляції враховує факти існування оратора і аудиторії.
  
• Переконанням оратор формує волю людини. Аудиторія діє відповідно волі оратора, але вважає при цьому, що діє на свій розсуд.
  
• Переконання є „владою над розумом”.
  

Переконувати складно. Чому? Справа в тому, що людський інтелект прагне до самозбереження. Спочатку чиниться опір тому, що намагається нав’язати інша людина. Заперечення нового – це прагнення економити власні зусилля. Психологами відмічено, що енергетично значно легше відстоювати власну точку зору, ніж спробувати дослухатись до іншої думки і засвоїти її.

Перш ніж переконувати, потрібно, якщо не спростувати, то хоча б похитнути точку зору іншої людини. Це перший крок, тобто виклик сумніву щодо слушності позиції, якої дотримується дана людина.


ЗАКОНИ РИТОРИКИ


Концептуальний закон.

Базовим законом риторики є концептуальний закон, який полягає у винайденні задуму, ідеї, створенні концепції. За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета.

Повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом, за допомогою якого вона вчиться вираховувати наслідки своїх дій як найближчим часом, так і у перспективі, визначатися з метою своєї діяльності, виділяти головне і другорядне, логічно вибудовувати свою діяльність. Знання даного закону дає можливість людині виробити в себе дуже важливу якість – повагу до думки (інтелекту), а це, в свою чергу розвине в ній розуміння того, що без розвитку інтелекту неможливий прогрес суспільства, неможливе розв’язання сучасних проблем, неможливо вийти з найпростішого глухого кута.

Яким чином можна навчитись грамотно створювати задум – концепцію?

Концепція, за визначенням Г.М.Сагач, це - система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільш відповідає її функціональному призначенню – бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльністі.

Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:

1. Своє бачення суб’єктом предмета (теми).
   
2. Аналіз предмета (теми), тобто вибір проблем для вивчення.
   
3. „Привласнення” суб’єктом чужого досвіду по вивченню обраної проблеми (прилучення до цінностей людського досвіду).
   
4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і формування позиції.
   

Такий підхід до розробки концепції відбиває природний процес пізнання людиною навколишнього світу. Будь-яку одержувану зовні інформацію людина перш за все пропускає через власне „я” (відчуття, уявлення), створює своє бачення, свою картину того чи іншого предмета. Саме на цьому етапі починає формуватися індивідуальний особистісний підхід людини до пізнання світу, джерелом якого є життєвий досвід, здоровий глузд, професійний досвід.

На даному етапі цілком можливий двоякий результат: не виключено, що людина може виявитись дилетантом, мати досить поверхове уявлення про предмет і звідси викривлене бачення його, а може запропонувати більш-менш повне уявлення про предмет, яке наближає людину до пізнання істини про цей предмет. Перевірити істинність своїх уявлень людина має можливість далі – на наступних етапах пізнання.

Далі, коли суб’єкт уже отримав своє бачення предмета, він починає усвідомлювати неможливість охоплення усього предмета і опиняється перед необхідністю вибору з предмета певних граней (проблем) – другий етап розробки концепції. Критеріями підбору проблем виступають інтерес та компетентність самого суб’єкта, актуальність проблем, їх громадська значущість – проходження цього етапу дозволяє суб’єкту відійти від поверхового підходу до вивчення предмета (про все й ні про що). Д. Карнегі писав: „Не робіть властивої майже всім помилки – не робіть спроби торкатися у невеликій промові надто великого кола питань! Візьміть один чи два аспекти теми й спробуйте висвітлити їх ґрунтовно”.

Лише після того, як суб’єкт здійснив вибір проблем, він може звернутися до вивчення того людського досвіду, який накопичено з матеріалу, що його зацікавив. Такий підхід сприяє, по-перше, ширшій цілеспрямованості й поглибленню в роботі з літературою, ніж коли людина одразу починає вивчення чужого досвіду, як це практикується. По-друге, це допомагає людині позбавитись почуття розгубленості перед величезним обсягом літератури і знімає нервозність у процесі роботи, що дозволяє зекономити час.

Четвертий етап створення концепції характеризується тим, що тут суб’єкт провадить складну операцію по критичному осмисленню двох досвідів – свого і чужого – на основі чого й формує власну позицію. Таким чином, суб’єкт начебто знову повертається до свого бачення предмета, але це бачення є вже якісно іншим, бо завдяки способу розвитку за спіраллю воно є збагаченим, поглибленим, конкретизованим і навіть переосмисленим.

Отже, процес створення концепції – це досить складна й напружена мисленнєво-мовленнєва діяльність людини, але не зробивши цієї досить нелегкої роботи, вона впадає в дилетантизм, що виражається в нездатності розв’язувати суперечності, сприяє появі і накопиченню безвихідних ситуацій.

Після того, як розроблено задум, починається наступний етап діяльності – „запуск” задуму в суспільство. Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати загальний задум.

Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб’єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття „зовнішньої оболонки” людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіту. Професію, склад сім’ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворились на формальні характеристики, необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки одну з одною, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.

Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб’єктів одночасно, тобто це ознаки, властиві одразу декільком суб’єктам. До них можна віднести такі: мотиви поведінки, потреби, ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, рівень розуміння предмета.

Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на запитання: що збудило суб’єкта до дії). Охарактеризуємо три мотиви:

• Морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб’єкта;
  
• Емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб’єкта; звідси „скороминучість” цього мотиву);
  
• Інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до пізнання). Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.
  

Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб’єкта (відповідає на питання: що це мені дає? Навіщо це мені? що я від цього отримаю?). Можна виділити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

• Особистісна (суб’єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто „замикає” інформацію на собі);
  
• Професійна (суб’єкт сприймає інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності);
  
• Громадська (суб’єкт піднімається до рівня усвідомлення вкладу в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більше я вкладу в суспільство, тим більше отримаю від нього і навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що усі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними.
  

Ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, - це реакція суб’єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

• Байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб’єкта в предмет обговорення. Причина – незачеплений інтерес суб’єкта.
  
• Угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб’єкт легко, без сумнівів, стає на точку зору іншого, так само легко від неї відмовляється й стає на точку зору третього і т.п. Даний тип реакції зумовлений відсутністю у суб’єкта свого погляду через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з’явитися ще в одному варіанті: суб’єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах. Така реакція дуже близька до байдужого ставлення. Відмінність лише в тому, що при байдужому ставленні у суб’єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий.
  
• Конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб’єкта(ів) на дії іншого суб’єкта(ів); як наслідок – позиція конфронтації: небажання розуміти іншого.
  

Конфліктна реакція існує в двох формах:

відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань, коментарів);

прихований конфлікт (суб’єкт явно не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом – очі, міміка, жести – виявляє неприйняття точки зору).

• Конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб’єкта установки на розуміння іншого; як наслідок – між людьми з’являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатія), співтворчості.
  

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Стосовно різних предметів можуть бути різні рівні розуміння. У інтерпретації Г.М.Сагач, „розуміння” означає адекватну передачу першоджерела (книга, точка зору людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

Відповідно до існуючої у соціальній психології шкали рівнів розуміння виділяються такі рівні?

1. „Про що” (суб’єкт, знаходячись на цьому рівні, має дуже туманне уявлення про предмет, бачить його лише у самих загальних рисах). Частіше всього це лише сприйняття назв предмета, звідси людина має викривлене, неістинне судження про предмет в цілому.
   
2. „Про що + що” (на цьому рівні суб’єкт уже проникає в зміст предмета, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам’ятовування чужих думок).
   
3. „Про що + що + як” (суб’єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступну сходинку - роздуми).
   
4. „Про що + що + як + навіщо” (знаходячись на даному рівні, суб’єкт здатний поставити собі запитання: „Навіщо мені потрібно знати цей предмет, де і коли я можу використати ці знання?” Інакше кажучи, суб’єкт виходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).
   

Необхідно відзначити, що два перші рівні розуміння є досить поверховими за своїми характеристиками, тому саме в цих рівнях найбільш ймовірна можливість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до розуміння у власному розумінні цього слова, і на четвертому рівні процес розуміння досягає своєї глибини.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у вивченні внутрішнього світу людини, який направлений на розкриття особливостей кожного суб’єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішнього світу суб’єкта: типу нервової системи, типу й способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій – інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування), тобто прогнозувати хз, якщо відомий конкретний адресат. Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються в процесі безпосереднього спілкування.

Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок „запуску” концепції – виробити стратегію її реалізації.