Володимир Мельниченко Шевченківська Москва

Вид материала

Документы

Содержание На той світ з собою? В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника».

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Українська душа Москви, 10720kb.
• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Общероссийская общественная организация всероссийское научно-практическое общество, 194.95kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
• Формулярный комитет доклад «Здравоохранение в России 2010» ньюдиамед москва, 2011, 7888.7kb.

На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.


Перегорнувши останню сторінку герценівської статті Шевченко ковзнув очима по заключному рядкові: «Какая женщина! Какое сильное и богатое существование!»

Певно, що поет у Щепкіна переглядав і тодішню московську пресу, та навряд чи він міг дізнатися з неї про щось справді варте його уваги. Скажімо, друкувалися тоді докладні повідомлення про засідання комітету шовководства та комітету акліматизації тварин і рослин тощо. Найпоширеніша газета «Московские ведомости» в березні 1858 року, як і завжди, була заповнена «Постановлениями и распоряжениями правительства» та «Высочайшими приказами», зокрема по воєнному відомству. Правда, чимало з них стосувалося Малоросії. 11 березня, наприклад, повідомлялося, що в зв’язку з минулою Кримською війною Комітетом міністрів «дарованы жителям Новороссийского края разные облегчения и льготы». Цікаво, що 18 березня був опублікований рескрипт Олександра ІІ від 9 березня Київському, Подольському і Волинському генерал-губернаторам, який свідчив про підготовку до селянської реформи: «Принимая с удовольствием всякое доказательство стремления дворянства к улучшению положения своих крестьян, я разрешаю дворянскому сословию Киевской, Подольской и Волынской губерний приступить к составлению проектов положений, на основании коих намерения дворянства могут быть приведены в действительное исполнение, но не иначе, как постепенно, дабы не нарушить существующего ныне хозяйственного устройства помещичьих имений». Починаючи з березня, по Україні створювалися дворянські комітети для підготовки селянської реформи.

Все це зумовлювалося тим, що у лютому 1858 року було створено Головний комітет у селянській справі, і губернські дворянські комітети, до літа створені повсюдно, розглядали лише одну проблему — звільнення селян з землею чи без землі. Були звільнені селяни, що належали царській сім’ї, 2 березня поміщикам заборонено переводити селян у дворові. Та до селянської реформи залишалося ще цілих три роки…


«Світла мало, дзвону багато» (22-23 березня 1858 року)

У пасхальну ніч з 22 на 23 березня Шевченко відвідав великодню службу в Кремлі і записав у щоденнику: «Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?

В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника».

Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство зовсім іншими очима: «Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо! Христос Воскресе!»

Ось що писав про російську традицію хресних ходів ще в ХІХ столітті москвознавець Г.Георгієвський у книзі «Праздничные службы и церковные торжества в старой Москве»:

«В России крестные ходы были приняты от греческой церкви и существовали на всём пространстве её истории. Сама церковная история русская начинается крёстным ходом на Днепре для крещения киевлян… Кроме постоянных и общецерковных каковы: в Пасху, Богоявление, 1 августа — на Руси много было крестных ходов случайных, вызванных различными обстоятельствами её исторической жизни. Особенное развитие получили они в московский период русской истории, с особою торжественностью и особым великолепием совершались они в Москве при патриархах и царях всея России».

Пасхальна служба і пасхальний хресний хід історично залишалися подією для всієї Москви. Пасхальна заутреня в Москві оспівувалася поетами. Олексій Хомяков у вірші «Кремлёвская заутреня на Пасху» писав:

В безмолвии, под ризою ночною,

Москва ждала, и час святой настал:

И мощный звон промчался над землею,

И воздух весь, затрепетал.

Певучие серебряные громы

Сказали весть святого торжества,

И, слыша глас, её душе знакомый

Подвиглася великая Москва.

В прозі про пасхальний дзвін Івана Великого також писали високим стилем: «Но всех величественнее и торжественнее звон на Светлое Христово Воскресенье. Посреди таинственной тишины сей многоглагольной ночи с высоты Ивана Великого, будто из глубины неба, раздаётся первый звук благовеста — вещий, как бы зов архангельской трубы, возглашающей общее воскресение…»

Опівнічний благовіст до пасхальної заутрені узаконив митрополит Московський Філарет, який у березні 1849 року наказав усім московським церквам перший удар дзвону Івана Великого «послухати в мовчанні, а з другого починати благовіст». За вказівкою митрополита Філарета в день Святої Пасхи було заведено до утрені благовістити опівночі, а до літургії — о 6 годині ранку.

Конкретний опис пасхальної ночі саме в Кремлі знаходимо у Шевченкового сучасника Петра Вістенгофа: «Надобно быть очевидцем, чтобы удостовериться, какое чудное неизъяснимо высокое впечатление на душу делают крестные ходы в Москве, совершаемые в установленные праздники. Станьте на Красной площади, на которую смотрит Кремль со своих гордых башен; вы увидите как предшествуемое жандармами усердное наше купечество, выносит из Спасских ворот большие местные образа и чудотворные иконы, которым всегда с верою прибегают ее жители, моля о защите от тяжкого глада, недуга и меча неприятельского. За ними видите вы полки духовенства, облаченные в золотые ризы, а в конце шествия знаменитого Архипастыря (митрополита Філарета. — В.М.) осененного хоругвями, сопровождаемого стройными кликами огромного Синодального хора, прибавьте к этому: пеструю, разнообразную толпу народа, свято хранящего веру своих предков, который, как море, выступившее из берегов, покрывает собою всю обширную площадь и в благоговейном смирении с обнаженными главами, провожает святое шествие, раздается радостный звон колоколов во всех церквах, заглушаемый по временам торжественным гулом большого колокола на Иване Великом. Я видел иностранцев, которых религия слишком различествовала от нашей, но при виде одного из таких ходов они молились и плакали от умиления, а после долго от души благодарили меня за то, что я уговорил их идти со мною в ход, доставил им такое высокое наслаждение».

Цікаву інформацію знаходимо в щоденнику Шевченкового знайомого Аполлона Мокрицького, який у пасхальні дні 1839 р. записав: «Пошёл к Брюллову, он уже проснулся, рассказывал мне, что хотел смотреть процессию в Казанский собор, да проспал по милости Шевченки. Тут он припомнил московские церковные церемонии в эту ночь, презабавно рассказывал все, что происходит. Попы серебряные, попы золотые, в набалдашниках. Освещение необыкновенное, стрельба из пушек, гул колоколов, рев колокола на Иване Великом. Крик, туш, давка, стук экипажей и проч. …»

Ще одна дослівна розповідь очевидця — московського купця Івана Слонова:

«В Москве церковные празднества справляются, как нигде, с большой торжественностью и великолепием, из них особенно выделяется ночь на Светлое Христово Воскресение в московском Кремле; она представляет дивную, очаровательную картину. Вечером, в Великую субботу, в магазинах и лавках стихает предпраздничная суета, только в булочных и кондитерских продолжается горячая работа по выдаче ранее заказанных пасох и куличей. Уличное движение становится все тише и тише, и к 10 часам вечера оно совершенно стихает, но не надолго.

В 11 часов опять улицы быстро оживают, на них появляются в праздничных одеждах обыватели, направляющиеся в храмы у Светлой заутрене, из них многие спешат попасть в Кремль, площадь коего к 11 часам представляет целое море человеческих голов. Среди толпы встречается много людей других вероисповеданий, а также иностранцев, приезжающих в Москву специально для того, чтобы видеть в Кремле эту Святую ночь. Все с нетерпением ждут первого удара в царь-колокол. В половине двенадцатого начинают освещать разноцветными шкаликами колокольню Ивана Великого, ограду и стену соборов. В то же самое время внизу расстилающееся на громадном пространстве Замоскворечье представляет волшебную картину: на фоне темной ночи там красиво и ярко вырисовываются многочисленные силуэты иллюминованных церквей; при этом во многих местах пускают ракеты и жгут бенгальские огни. Тем временем стрелка на часах Спасской башни приближается к 12 часам.

На колокольне Ивана Великого мелькают движущиеся огоньки — это приготовляются к первому удару, за который в прежнее время купцы-любители платили звонарям по 25 и 50 рублей. Но вот на Иване Великом загудел царь-колокол, и вслед за ним по Москве быстро полились густой волной звуки колоколов всех московских сорока сороков. Народ, находящийся в Кремле, обнажает головы, зажигает свечи и христосуется.

В это время из Успенского собора выходит крестный ход во главе с московским митрополитом; раздается радостная песнь: «Христос Воскресе», ей вторит красный звон всех кремлевских колоколов и пальба из орудий с Тайницкой башни — все сливается в один победный, ликующий звук, производящий на присутствующих сильное и неизгладимое впечатление.

Тот, кто раз видел Святую ночь в московском Кремле, никогда ее не забудет».

Отже, Москва щиро захоплювалася величною і незабутньою пасхальною службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило службу вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін, а Шевченко теж пішов і ... розчарувався! Як це зрозуміти і пояснити?

За радянських часів відповідь диктувалася «безбожним атеїстичним світоглядом»: «Недовго Шевченко міг покладати якісь надії на впорядкування життя, на знищення визиску з допомогою релігії. Скоро він переконався у тому, що офіційні представники релігії є звичайні собі чи новники, що культ релігійний є така ж сама казенщина, як і які-небудь паради Миколи І... Загалом Шевченко добре визначив місце релігії в системі пригноблення народу. Усі ланки послідовного революційного матеріялістичного світогляду було зв’язано до кінця» (Тарас Шевченко. Повна збірка творів. Поезії (Кобзар). — К.: Сяйво, 1927). Втім, зауважу, що в «Біографії» поета (1984) було знайдено виважені й доволі точні слова: «У записах Шевченка московського періоду виразно виступає ненависть до релігійних забобонів, до культових християнських церемоній».

Тому, хто прагне заглибитися в проблему Бога, релігії та церкви в житті і творчості Шевченка, хотів би порадити звернутися до грунтовної і мудрої книги Івана Дзюби «Тарас Шевченко» (Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 631—655. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005). Висловлю лише деякі свої міркування, пов’язані з наведеними рядками Шевченка в щоденнику. На мій погляд, маємо справу з емоційною реакцією глибоко віруючої людини, роздратованої самою формою релігійного обряду. Адже, Шевченко відправився в Кремль на пасхальну службу не як упереджений споглядач і, тим паче, ненависник релігії, навпаки — він готувався до важливого й прекрасного «нічного кремлівського торжества». Згадаймо: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека, всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Проте щира віра в Бога та його воскресіння (перші два слова, які наступного ранку Шевченко написав у щоденнику: «Христос воскрес!») уже вкотре не збіглися з його розумінням естетики такого справді великого свята.

Що дратує поета? «Света мало, звона много», одним словом, «отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного». Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу не як релігійне торжество, а, скоріше, як ритуально-соціальний фарс («японську комедію»). До речі, запис у щоденнику по духу нагадує рядки з комедії «Сон»:

І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За богами — панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані

Пикаті, пузаті!..


В цьому контексті згадуються також Шевченкові рядки з 1858 р.: «А панство буде колихать, храми, палати муровать...» Не випадково храми й палати поет ставить поруч, а Бог небесний не перетинається у нього з богами земними «в серебрі та златі». Навпаки, останніх чекає дорога «до суду Божого страшного!»

Кремлівське «візантійство», яким Шевченко назвав ідеологію та богослужіння офіційної російської православної церкви, асоціюється з помпезним виходом «високого, сердитого» царя й «цариці-небоги» в комедії «Сон». Ще Степан Смаль-Стоцький писав: «Не з правдивим Богом веде він війну, не проти Христа підіймає Шевченко бунт, а проти сфальшованого, лицемірного християнства, що сталося посміховищем науки Христової, проти урядової російської церкви... проти візантійства, проти “візантійського Саваофа”...»

Восплач, пророче Сине Божий!

І о князях, і о вельможах,

І о царях отих. І рци:

Нащо та сука, ваша мати,

Зо львами кліщилась, щенята?

І добувала вас, лихих?

І множила ваш род проклятий?


Має рацію Іван Дзюба, який наголошує, що православ’я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. «Самі слова “православ’я”, “православний” він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленням — порядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології». Пам’ятатимемо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.

Недавній царський засланець не побачив і не відчув у пишній «візантійсько-старовірській» службі справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив.


Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??


Це поетове питання здається мені чимось подібним до того, яке зустрічаємо в Шевченковому щоденнику: «І до яких пір продовжиться ця японська комедія?» Іван Дзюба зазначає: «В моральних заповідях християнства відображене загальнолюдське моральне начало, і Шевченко з нього виходить. Але йому боліла невідповідність соціальної та житейської практики панства цим моральним началам; він говорить про те, що християнство стало панству всього лиш зручним прикриттям для експлуатації народу та знущань із нього...»

Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в душі — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші, багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі. Якщо уважно читати щоденник Шевченка після заслання, то можна знайти чимало конкретних випадків, які не тільки попереджують про можливість подібного емоційного вибуху, але й пояснюють його. Шевченко сам описує реальні ситуації, що відштовхують його від церкви (не від віри в Бога!), і сам зізнається: «У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь». Скажімо, можна згадати різкий і навряд чи справедливий поетовий відгук на переклад Володимиром Далем «Апокаліпсиса», прочитаний Шевченком наприкінці 1857 року: «Читая подлинник, т.е. славянский перевод Апокалипсиса, приходит в голову, что апостол писал это Откровение для своих неофитов известными им иносказаниями, с целию скрыть настоящий смысл проповеди от своих приставов. А может быть и с целию более материальною, чтобы они (пристава) подумали, что старик рехнулся, порет дичь, и скорее освободили бы его из заточения. Последнее предположение мне кажется правдоподобнее. С какою же целию такой умный человек, как Владимир Иванович, переводил и толковал эту аллегорическую чепуху? Не понимаю».

Для великого поета Бог не був суголосним з деякими релігійними обрядами та виявами віри, з царським духовенством, з попами... Пам’ятаєте в «Неофітах»?

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі...


У Шевченкового друга Бодянського було навпаки, скажімо, цар і митрополит — єдині й практично непогрішні. У вересні 1855 року він розчулено розповідав у щоденнику, як Філарет у Троїце-Сергієвій лаврі підніс цареві ікону з образом преподобного Сергія: «Государь, принимая и лобзая его, почти навзрыд плакал».

За місяць до Великодньої служби Шевченко зайшов до Преображенського собору в Нижньогородському кремлі, щоб послухати архієрейських півчих. І що? «В архиерейской службе с её обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается Евангелие. Самое подлое противуречие». Або ще. 27 вересня 1857 року Шевченко зробив у щоденнику такий запис: «Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошёл в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь».

Навряд чи випадкова «панія» заслуговувала такої нещадної оцінки та й щирість її релігійної віри ставити під сумнів, очевидно, не було жодних підстав. Але це виразне й конкретне поетове роздратування найменшим, на його погляд, лицемірством и неестетичністю, поверховістю і нещирістю в релігійному світі багато чого говорить і про його різку негативну реакцію на великодню службу в Кремлі. Марієтта Шагінян, яка напрочуд тонко й глибоко відчувала душевний стан поета, писала: «Он высмеивал всё истончённое, бесплотное, смакующее религиозный сюжет, всё чисто формальное, декоративное, всей здоровой силой своего таланта, всем верным классовым инстинктом восставая против ненавистной ему экзотики, за реализм». Цікава й глибока думка, хоч і затиснута в прокрустове ложе твердження про те, що Тарас Шевченко був реалістом (в соціалістичному розумінні слова) і нестримно йшов до «матеріалістичного світогляду».

Насправді, віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язано все Шевченкове світосприйняття: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Найпідліше протиріччя!

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.


«Віруй! І віра врятує тебе», — це Шевченкові слова. І ще: «Милосердний Бог — моя нетлінная надія». Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. Якось записав у щоденнику в Новопетровському укріпленні з приводу того, що самовбивцю поховали без церковного обряду: «Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем?»

Іван Дзюба відзначає, що Шевченка особливо обурює заборона або витіснення поетичних і гуманних народних звичаїв, хай і «язичницьких» своїм походженням, але цілком узгідливих з християнством своєю людяністю. Поет не любив московське попівство не лише за похмурий рабський дух «візантійщини», а й за обскурантизм і тримання народу в духовній темряві та неволі. Шевченко ніколи не плутав і не поєднував релігійну ідею і богословіє з церковнослужителями.


«Христос воскрес!» (23 березня 1858 року)

На Великдень 23 березня 1858 року Шевченко прокинувся о дев’ятій ранку. «Христос воскрес!» — так починався запис у щоденнику. А далі йшли іронічні рядки:

«В семействе Михайла Семеновича торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Еще хуже, кощунство! Отвергнуть веками освященный обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни!»

Не варто розглядати цей запис, як атеїстичну налаштованість поета, про що писали деякі автори в радянські часи. Скоріше за все тут ідеться про добрий ранковий настрій і добрий гумор Тараса Григоровича. «Йому дуже приємно, що у Щепкіних немає й сліду ханжества, лицемірства», — так написано про це в «Біографії» Шевченка (1984).

Справді, сім’я Щепкіних жила за звичним розпорядком дня. Михайло Семенович, як свідчив Олександр Афанасьєв, говорив: «По-моему, вся религия состоит в этих правилах: люби Бога, люби ближнего и никому не делай зла! А все прочие обряды, посты — установление случайное». В листі до синів у березні 1848 року Михайло Семенович щиро зізнавася: «А пост вел беспорядочную жизнь, почти не жил дома». Молода актриса Малого театру Надія Медведєва згадувала про Щепкіна та його оточення: «Ведь они все в то время скоромное ели, постов не знали, а я иначе была воспитана, я постничала. Так для меня, бывало, он, как гостей своих соберёт, отдельно изготовить велит. А Кетчер увидит, что я постное ем, подойдёт: “Что ты, говорит, верхом на свекле, что ли, в царство-то небесное въехать хочешь?”»

Втім, очевидці свідчать, що Щепкін намагався виконувати деякі церковні обряди, скажімо, говів, тобто постився й відвідував церковні служби, готуючись до сповіді та причастя. Збереглися розповіді артиста про сповіді в церкві Філіппа Митрополита, зокрема про те, як священик Другов сказав йому: «Театр, в сущности, есть школа, поучающая указанием на людские недостатки и пороки, и что, следовательно, и звание актёра почтенно». Вже згаданий Афанасьєв зазначав, що Щепкін «не только сам постится в первую и седьмую неделю великого поста, но и насильно принуждает к этому своих детей и даже сердится за отступление от обычая».

В зв’язку з цим цікаво навести спогади Михайла Лентовського, який у 1863 р., будучи юнаком, жив у Щепкіна: «На страстной неделе М.С. велел мне говеть. Заметя, что я хочу этого избежать, он сам стал ходить в церковь, хотя довольно опаздывая, но увидев, что я в этом хочу ему подражать, он стал ходить в храм с первым ударом колокола и уходил из него последним, простаивая всю службу на ногах, не садясь на приносимое ему из дома кресло, чтобы тем избавить меня от соблазна…»

«В 10-м часу пришел к Михайлу Семеновичу с праздничным поклоном актер Самарин и сообщил ему очень миленькую эпиграмму Щербины, которую при сем и прилагаю.