Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
невідємної ознаки будь-якої нації, як спільність Ії психічного складу або національного характеру. Останній, як відомо, являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприйнять, які формуються під впливом матеріального життя і зовнішнього середовища, акумулюють особливості історичного розвитку даного народу, умов його праці, соціально-економічного і політичного життя, знаходять вияв у традиціях, звичках і звичаях, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.
Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі діячі демократичної інтелігенції час від часу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині цього ж століття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу. В результаті цього зявилися ґрунтовні публікації фольклорно-етнографічних матеріалів.
Найгрунтовнішою узагальнюючою етнографічно-фольклорною працею став семитомник Трудов зтнографически-статистической зкспедиции в Западнорусский край за редакцією Павла Чубинського.
У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: История Малороссии М. Маркевича у пяти томах, дослідження М. Костомарова (Богдан Хмельницький, Руина, Мазепа и мазепинці), П. Куліша (Записки о Южной Руси, Історія України від найдавніших часів) У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (18341908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії.
У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (18391884 рр.) в Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенко та ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край (СПб., 17821879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша Ще не вмерла Україна, який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (18151870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.
Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за святе є діло, прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка Заповіт, І. Франка Не пора, О. Духновича Я русин бнл, єсть и буду, що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у Молитві за Україну М. Лисенка Боже великий, єдиний, Нам Україну храни..., яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.
Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., обєктивно ступала українська літературна мова. Важливим чинним п розвитку стали-численні наукові і мовознавчі праці а навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський.
В 4080-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства У цей час вийшли друком Словарь малорусского или юго-восточного язьїка П. Білецького-Носенка та Опьіт южнорусского словаря К Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія Памятки українсько-руської мови та літератури.
У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу О.О. Потебні (18351891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні Думка і мова, Замітки про малоруське наріччя (1870 р.), Мова і народність (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування Ця небез