Місце правової системи України серед правових систем світу
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
нування патримональних відносин з відповідними традиціями примату інтересів держави). Ментальність української культури до таласократичного типу (примат індивідуалізму над колективізмом; домінування матримональних відносин з відповідними традиціями примату права) [12].
1.3 Типологія правової системи України
Щодо приналежності правової системи України до тієї чи іншої правової традиції і правової сімї існують різні позиції.
Зокрема, і у вітчизняній, і у російській літературі певного поширення набула точка зору, згідно якій правова система України належить до словянської правової сімї (Н. Онищенко, В. Синюков, Ю. Тихомиров).
Хоча її прихильники зазначають, що виокремлення словянської правової сімї у якості самостійної гілки правової цивілізації має певну новизну (В. Синюков), проте вище вже згадувалося, що таку правову сімю близько 100 років тому називав А. Ейсман, позиція якого не зустріла підтримки через некоректність критеріїв. Думається, що й зараз для виділення словянської правової сімї підстав більше не стало (якщо відкинути суто політичні міркування, які наводить В. Синюков)[21].
Деякі автори (Ю. Оборотов) відносять правову систему України до євразійської правової сімї. Прибічники цієї точки зору виходять з існування трьох варіантів розвитку правових систем постсоціалістичних країн. Перший повернення чи рух у лоно романо-германскої правової родини. Другий запозичення досягнень різних правових культур при збереженні своєї правової ідеології, правових традицій, правових процесуальних форм і формування на цій основі словянської правової родини. Третій (найближчий на їх думку, до істини) полягає у формуванні трьох самостійних правових родин на колишньому правовому просторі центральноєвропейських та східноєвропейських країн: прибалтійської з тяжінням до північної, скандинавської правової родини; словянської правової родини у сполученні з азійсько-мусульманською правовою родиною; центральноєвропейської з тяжінням до романо-германської правової родини. Одночасно, на їхню думку, збереглася група правових систем (України, Росії, Білорусії), зміст і розвиток яких продовжує значно відрізнятися від існуючих правових родин і має специфіку окремої правової родини, незважаючи на активне запозичення досягнень таких правових родин як романо-германське і загальне право. Звідси слідує висновок, що продовжує існувати правовий простір, на якому функціонує особлива правова родина. її з огляду на специфічні ознаки й існуючі наробітки євразійців пропонується іменувати родиною євразійського права або євразійською правовою родиною.
На початку Середньовіччя Київська Русь, зокрема, українці, загалом засвоює Візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури на суміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст. Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить у контекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною мірою геноцидними діяннями Петра І. Тому слушним є висновок про поліцивілізаційний феномен історії України (В. Скоблик)
Отже, наголошувати на східній або євразійській традиції в Україні не варто.
Після приєднання України до Росії західна орієнтація України, попри деякі спроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, вимушено зменшилась: вона все більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії, котра типологічно стає спадкоємицею хронічно хворої Візантії (О. Шморгун) [21].
Проте збереглися особливості світоглядних засад в Україні, відмінностей у сприйнятті православя. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVII ст. давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI ст. так званий другий південнословянський вплив. В основі його світобачення ісіхазм містична течія у православї, котра розвивалася з ранніх християнських часів і передбачає обожування людини єднання з Богом на енергетичному рівні, здобування людиною благодаті Св. Духу за допомогою споглядальної молитви. Це веде до морального очищення і онтологічного перетворення людини. Прихильниками такої традиції були Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум.
Натомість, православя в Україні у ХУІ-ХУП ст. витримувало експансію з боку єзуїтського контрреформа-ційного католицизму українська культура одночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римо-католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну од закритості великоруської культури) стала передумовою нової барокової моделі українського православя, нового типу православної релігійності в Україні. Вони були синтезовані й закріплені Петром Могилою та Києво-Могилянською академією як культурна парадигма, що, з одного боку, дозволяла соціально легалізувати православя, ввести його у загальноєвропейський культурний контекст, але з другого вела до формалізації духовного життя в Україні, віддаляла його від православної традиції Святих отців. В основі світобачення української барокової культури антимістичні інтуїції, раціоналізм, аристотелізм, так звана друга (контрреформаційна) схоластика. При цьому другий південнословянський вплив теж позначився на українській культурі, але його тривалість була коротшою, ніж у Московському царстві, лише до другої половини XVI ст. [21].
Деякий час Україна розглядалася Росією як своєрідний м