Межі та обмеження права власності
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
ичної спеціалізації.
Призначення іншого речового права полягає у його встановленні для забезпечення можливості управомоченій особі користуватися чужою річчю. Внаслідок цього виникає право на чужу річ, яке є правом речовим, і користування річчю є здійсненням цього права [135] . Інші речові права (за винятком застави, якщо її все-такі віднести до таких) встановлюються для того, щоб надати особі можливість використовувати властивості речі, право власності на яку належить іншій особі (тобто користуватися чужою річчю). У користуванні річчю і полягає сенс існування всіх речових прав. Якщо у праві власності користування становить лише одну з доступних його власникові правомочностей, то, виходячи з найменувань видів прав на чуже майно, передбачених ЦК, яким вони поділяються на право володіння та права користування чужим майном, зміст останніх має вичерпуватися користуванням. Однак це далеко не так.
По-перше, поділ прав на чужі речі на право володіння чужим майном та права користування чужим майном (сервітути, емфітевзис, суперфіцій) є умовним, оскільки володіння чужим майном не виключає й користування ним. Тобто у разі, коли особа фактично володіє майном, вона не лише його тримає у себе, а й користується ним, якщо це не заборонено. Так, згідно з ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує добросовісно, відкрито, безперервно володіти ним протягом встановленого законом строку, безумовно, може й користуватися ним, а не лише його тримати у себе (або просто володіти ним).
По-друге, права користування чужим майном припускають і володіння ним. У противному випадку здійснення користування було б неможливим унаслідок безпосередньої повязаності прав володіння та користування між собою. Перше є умовою здійснення другого.
По-третє, якщо виходити з того, що право на заставлене майно також має речову природу, то його носій (заставодержатель) не має права ним користуватися, а його право на чужу річ зводиться до права на розпоряджання нею при настанні відповідних умов.
Загальна характеристика інших речових прав має розпочинатися із аналізу правовідносин, в яких ці права реалізуються.
Внаслідок існування двох речових прав права власності та іншого речового права - мають місце два види правовідносин. Ці правовідносини формально є різними і відокремленими, але одночасно й повязаними між собою. Ця повязаність може бути охарактеризована таким чином.
По-перше, у відсутність права власності на певне майно неможливе встановлення іншого речового права на це ж майно. Тобто інше речове право на майно є вторинним, залежним від права власності, без якого воно не існує. Якщо відсутнє (в тому числі припинено) право власності на річ, то неможливо встановити або зберегти на неї обмежене речове право (наприклад відносно безхазяйного майна) [107] .
По-друге, повязаність цих прав полягає також у слідуванні права на чужу річ за правом власності. Право слідування є невідємною характеристикою іншого речового права, що за загальним правилом не припиняє своєї дії (обмеження права власності) у звязку зі зміною власника обтяженої речі, а слідує за нею [151] . При переході права власності на майно від однієї особи до іншої до останньої переходить й обмеження цього права власності іншим речовим правом. Тобто інше речове право зберігається при переході речі до нового власника, а всі обмеження права власності мають значення і повинні бути враховані новим власником. Збереження інших речових прав, яке спостерігається навіть у разі зміни власника відповідного майна (інакше кажучи, збереження обтяжень права власності), свідчить про те, що ці права завжди слідують за майном, а не за особою. Так, за договором купівлі-продажу продавець зобовязаний передати товар вільним від прав третіх осіб на нього. Виняток становить випадок, коли покупець погодився прийняти майно, обтяжене правами третіх осіб. Невиконання продавцем обовязку проінформувати покупця про такі права дає іншій стороні можливість вимагати зменшення ціни придбаного майна або розірвання договору купівлі-продажу. Як відзначав Г.Ф. Шершеневич, у сервітуті, право користування чужою річчю повязується з останньою, а не із субєктом права власності, а тому до кого б і за яким би правочином річ не перейшла, ця обставина не впливає на силу сервітуту [221] . Тим самим права на чуже майно обмежують власника цього майна, який позбавляється можливостей вільного користування ним (але, як правило, зберігає можливості розпоряджання, наприклад, відчуження на підставі договорів купівлі-продажу, міни, дарування).
По-третє, праву особи, на користь якої встановлене обмеження права власності, кореспондує обовязок власника його додержуватися. Саме цим обовязком і обмежується право власності.
Речові обмеження можуть мати різне правове походження, однак у будь-якому разі вони мають речову природу, бо зумовлені наявністю інших речових прав, хоча б і встановлених договором. Так, сервітути можуть встановлюватися договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч.1 ст. 402 ЦК). Якщо сервітут встановлено договором, то між власником майна та іншою особою виникають договірні правовідносини, метою яких є виникнення речового права сервітуту. Адже незалежно від наявності або відсутності договірних відносин між власником та іншою особою в останньої виникає не зобовязальне право користування майном, а речове. Те ж стосується емфітевзису та суперфіцію, які взагалі можуть встановлюватися лише на підставі договору (ч. 1