Лютнева революція в Росії та падіння царату
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
ня політичних питань, а в обовязок райрад увійде виконання трьох функцій: гарантувати виконання рішень Ради, забезпечити при необхідності захист столиці, організувати нове життя в районах. На практиці третя функція взяла гору над двома першими; райради зайнялися житловими проблемами, допомогою жертвам війни, створенням ясел та їдалень, продовжуючи своєю діяльністю традиції буржуйських організацій, заснованих під час війни. За прикладом фабзавкомів у квітні почали обєднуватися і районні Ради, зробивши перший крок до створення автономного центру влади.
З метою захисту революції Петроградська Рада закликала робітників створити міліцію (Червону гвардію) і озброїти її захопленою 27 лютого в арсеналі зброєю. Спочатку над міліцією шефствували заводські комітети і районні ради, іноді профспілки. Вона була створена в більшості промислових центрів і складалася з молодих робітників, які одночасно продовжували працювати на заодах. Поступово Червона гвардія оформиться в автономну організацію, незалежну від Рад і партій. Вона зіграє не останню роль у жовтневих подіях 1917 р.
Лютнева революція дала вирішальний імпульс національним рухам, починаючи з поляків і закінчуючи бурятами, які з Чити зажадали 6 березня територіальної автономії і створення місцевого самоврядування із законодавчими повноваженнями. Деякі національні рухи, очолювані своїми власними соціалістичними партіями (українці, латиші, бундівці), брали участь по праву в діяльності Виконкому Петроградської Ради. Здійснюючи на практиці принцип інтернаціоналізму, вони приєднувалися до одного з російських соціалістичних угруповань. Але більшість національних організацій, як соціалістичних, так і не соціалістичних, відмовилися прищепитися на Ради, в яких переважали росіяни, і конституювалися в самостійні центри політичних сил, а потім і власті. Так. у Києві, наприклад, вже 4 березня за вплив боролися Рада громадянських організацій, Робітнича Рада (яка включала соціал-демократів та есерів, але в якій українці не були організаційною силою) і Рада українських громадських організацій (РУГО). За кілька днів Рада (РУГО), яка спочатку була лише органом самовираження української інтелігенції, обєдналася з частиною Ради цивільних організацій і стала популярніше Робітничої Ради, яка відірвалася від національного коріння. Незабаром Рада (РУГО) вже виступала від імені всіх українців, зажадавши в березні внутрішньої автономії, а в червні - визнання національної незалежності України.
Національні рухи наростали і висували все більш радикальні вимоги. У лютому мова йшла тільки про незалежність Польщі та Фінляндії. Незабаром зясувалося, що незалежності чекають також Литва і Латвія. Із страху перед турками вірмени з партії Дашнакцутюн не робили упор на національних вимогах. Грузини та бундівці так само помякшили свої виступи, оскільки їх лідери (Чхеїдзе, Церетелі, Ерліх, Лібер) зайняли важливі пости при новому режимі. Тільки сіоністи продовжували ратувати за відділення і утворення єврейського центру в Палестині. Національний рух мусульманських народів стикався з великими труднощами через конфлікт між прогресистами, які підтримували рух за емансипацію жінок ісламу, який тільки зароджувався; і консерваторами, які обєднували релігійні асоціації та партії, націоналістів-реформістів і революціонерів, прихильників ідеї соціалістичного панісламізму; унітаристами, які сподівалися здійснити обєднання мусульман під егідою кримських татар, і федералістами, серед яких особливо активними були башкири, узбеки й азербайджанці, які вважали, що автономія дозволить їм краще вирішити власні проблеми і підготувати відділення від російської держави.
Перед обличчям цих різних і суперечливих думок, які створювали загрозу розпаду держави - перспективи, що застала зненацька нових лідерів, - уряд вжив лише найнеобхідніших ліберальних заходів, які повинні були, як воно сподівалося, охолодити нетерпіння і надмірно гарячі вимоги інородців. 6 березня уряд опублікував маніфест, поновлюючий автономію Фінляндії. Але ш поляки, яким пояснювали, що їх доля буде остаточно вирішена Засновницькими зборами (російськими), ні фіни, які бачили, що новий режим лише підродин установи, створені старим, не були задоволені цими заходами. Литовці і українці, на вимоги яких уряд в черговий раз відповідав, що тільки Засновницькі збори мають право вирішити питання про майбутнє країни, також залишилися незадоволень
19 березня уряд у відповідь на відозву Петроградської Ради, яка зажадала, щоб усі інородці могли вільно розвивати свою національність і свою культуру, зробив заяву з питання про національності, в якій лише перерахував нові права громадянина-інородця: свобода пересування, право власності, право на вибір професії, право бути виборцем, право навчання на національній мові. Ця декларація звільняла інородців від дискримінації, якої зазнавав кожний з них при царському режимі. Але вона не дала їм почуття колективної національної гідності, визнання своєрідності націй.
Як і революція 1905 р., Лютнева революція 1917 р. спричинила справжнє звільнення слова. Робітники, солдати, селяни, єврейські інтелігенти, мусульманські жінки, вірменські вчителі через свої організації - заводські і солдатські комітеті!, сільський схід надсилали Радам, рідше партіям, в газети і навіть особисто Кереиському - члену уряду, який сприймався як найближчий до демократичного табору,