Лютнева революція в Росії та падіння царату
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
ення всякої станової, національної та релігійної дискримінації, визнання права Польщі та Фінляндії на незалежність, обіцянку автономії національним меншинам. Звертаючись до патріотичних почуттів солдат і закликаючи їх продовжити війну до переможного кінця, декларація від 6 березня не насмілилася ні офіційно проголосити республіку, ні торкнутися найбільш пекучих соціальних проблем. Бажаючи показати свою готовність встановити демократичний лад, уряд створив безліч спеціалізованих комісій для розробки різних пунктів своєї програми. Він доручив найважливіші - аграрні - проблеми спеціальному комітету, покликаному вивчити бажання селян, але позбавленому можливості робити конкретні кроки. Проблема постачання також вимагала першочергового рішення. Поновився ріст цін. За даними Міністерства сільського господарства, запасів продовольства у Петрограді та Москві залишалося на кілька днів. Під тиском Ради уряд ввів хлібну монополію, але тут же заспокоїв виробників і посередників, підвищивши на 60% ціни на зерно і пообіцявши, що монополія буде діяти тільки до кінця війни. Реалізація цієї міри була доручена комітетам із постачання, створеним на різних рівнях при уряді, в районах, повітах, містах і які складалися з виборних представників від усіх громадських організацій.
По відношенню до Тимчасового уряду Ради являли собою другу владу. Петроградська Рада володіла безперечним верховенством, але дуже розрослася - 850 робітничих і 2 тис. солдатських депутатів; велику частину своїх повноважень вона передала Виконкому, де професійні політики, призначені по праву, витіснили безпартійних активістів. За кілька тижнів за тією ж схемою в країні були обрані сотні Рад. На відміну від Рад 1905 р. величезна більшість Рад 1917 р. були змішаними, а не чисто робітничими, солдатськими або селянськими. Норми представництва породжували конфлікти між різними групами. Політичні діячі, які ввійшли у виконкоми Рад по праву, часто старалися витіснити звідти солдат, вважаючи їх аполітичними. Тому в 35 містах країни солдати створили власні Ради.
Друга відмінність від Рад 1905 р. полягала в тому, що Ради 1917 р. були більш політизовані і знаходилися під контролем помірних соціалістів, меншовиків і есерів - як правило, вихідців із середовища інтелігенції і середньої або дрібної буржуазії, які вважали свою участь в уряді передчасною і вважали, що Радам потрібно обмежитися лише наглядом за діями уряду і підштовхувати його до демократичних реформ. Навіть серед більшовиків, які вважалися найбільш близькими до робітників, серед керівників Ради був лише один представник від трудящих - Шляпников. Переважання в керівництві Рад політиків-професіоналів відбувалося за рахунок зменшення числа простих робітників і солдат. Останні визнавали революційну роль Рад, але їм були ближчими організації, створені ними безпосередньо: районні ради, фабзавкоми та інші. Як у столицях, так і в провінції, як в центрі, так і на місцях все суспільство виражало себе й організовувалося через Ради. Ці різноманітні народні обєднання швидко розширили сферу своєї діяльності і своїх повноважень, звільнилися від опіки центру і перетворилися восени 1917 р. на безліч же автономних - хоча й часто ефемерних - центрів влади.
Лідери Петроградської Ради закликали трудящих організовуватися, маючи намір зміцнити тим самим власну владу. В обстановці, коли профспілки ще не оформилися організаційно, а партії були нечисленними, фабрично-заводським комітетам відводилася роль звязуючої ланки між Радою і робітничою масою. Під імям Рад фабрично-заводських старост деякі з них існували ще до революції, але тоді це були організації без істотного впливу, які ледве терпіла адміністрація. Відразу ж після перемоги революції стихійно утворилися тисячі подібних комітетів. Вони обиралися на загальних зборах трудящих, і ледве сформувавшись, направляли Радам списки вимог, головною з яких було встановлення восьмигодинного робочого дня. Коли Петроградська Рада, яка бажала стати гарантом громадського порядку, закликала до поновлення роботи, фабрично-заводські комітети виявили незгоду, заявивши, щодо отримання поступок від підприємців це було б передчасним. Під їх тиском, лідери Ради неохоче погодилися вступити в переговори з підприємцями столиці. Внаслідок 10 березня була укладена угода і прийнятий документ, регулюючий відносини робітників і підприємців, який уряд зобовязався ратифікувати. їм передбачалося встановлення восьмигодинного робочого дня (при сорокасемигодшшому робочому тижні) і введення нового інституту - паритетних погоджувальних палат на підприємствах. Деякі права визнавалися і за фабрично-заводськими комітетами (представляти трудящих перед адміністрацією і в державних установах, висловлювати думку з питань суспільно-політичного життя підприємства і т.д.). Комітети одразу ж перевищили надані їм права і зажадали передати їм контроль за адміністративним, економічним і технічним управлінням підприємствами. У цьому вони пішли далі, ніж політичні партії (за винятком анархістів, які вимагали захоплення заводів і експропріації буржуїв), що означало конфлікт не тільки з урядом та підприємцями, але й з Радами, партіями і профспілками, які хотіли направляти і контролювати вимоги робітників.
Районні Ради також були організаціями, створеними по заклику Петроградської Ради для обєднання, незважаючи на класові відмінності, всіх бажаючих захищати революцію. Передбачалося, що Петрограда візьме на себе розвязан