Лютнева революція в Росії та падіння царату
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
ким він ще не володів. Представники Ради (М.Суханов, Ю.Стеклов) сформулювали дуже скромні вимоги (амністія, політичні свободи, скликання Засновницьких зборів), жодна з яких не була власне соціалістичною. Приємно здивований такою позицією, Милюков тільки попросив від імені думського Комітету погодитися з тим, щоб уряд проголосив, що вій сформований по угоді з Радою, і щоб цей текст, призначений узаконити в очах громадської думки зміну уряду, був опублікований в Ізвєстіях поруч із прокламацією Ради, бажано на тій же сторінці. Рада прийняла й другу пропозицію Милюкова - щоб жодне рішення, яке стосується характеру майбутнього режиму, не приймалося до скликання Засновницьких зборів. Залишалося тільки домовитися відносно складу уряду: князь Г.Львов - голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ, О.Гучков - військовий міністр, М.Терещенко - міністр фінансів, А.Шиигарьов - міністр сільського господарства, О.Коновалов - міністр торгівлі, М.Некрасов - міністр шляхів сполучення. Щоб додати кабінету деяку революційність, думці наполягли на включенні до нього М.Чхеідзе і О.Корейського. Перший відмовився, а другий, вважаючи, що Рада розвалиться сама собою по мірі повернення до нормального життя, і, вирішивши прийняти пост міністра юстиції, знехтував думкою своїх колег із Виконкому і прямо звернувся до загальних зборів Ради, які й обрали його на цей пост. Обидві делегації залишилися задоволені зборами. Думський Комітет міг поздоровити себе з тим, що досяг основного: визнання революцією законності своєї влади. Рада ж вважала уряд заложником у своїх руках, оскільки підтримка, яка надається нею уряду, обмежувалася умовою - поки уряд не відхиляється від лінії, що відповідає інтересам Ради.
У досягненні і березня компромісу між Державною думою і Радою, безумовно, зіграла роль невпевненість відносно позиції Миколи II і Генерального штабу. Інформований за два дні до цього про серйозність становища, Микола II вирішив відправитися в Царське Село, наказавши генералу М.Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал, чиї війська відмовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізон перейшов на сторону революції, ні цар, чий поїзд залізничники направили у Псков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом усього дня 1 березня цар знаходився в дорозі. Прибувши пізно ввечері у штаб Північного фронту, він дізнався про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералу М.Рузському, що зречення стало неминучим. Династія могла ще бути врятована, якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата великого князя Михайла Олександровича. Зі згоди великого князя Миколи Миколайовича новий верховний головнокомандуючий Алексєєв запропонував командуючим фронтами направити цареві телеграми з рекомендацією відректися від престолу, щоб відстояти незалежність країни і зберегти династію. Отримавши від Рузського сім телеграм, Микола II вже не намагався чинити опір. Через слабке здоровя сина Олексія Микола II відрікся на користь брата Михайла Олександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емісарам Думи - Гучкову та Шульгіну, які прибули до Пскова. Але цей акт запізнився, і народ, дізнавшись про плани уряду замінити Миколу II Михайлом, зажадав проголошення республіки. Незважаючи на зусилля, зроблені Ми-люковим для порятунку династії, Михайло, якому князь Львов і Керенський не гарантували його безпеки, в свою чергу зрікся престолу.
Повідомлення відразу про два зречення від престолу (3 березня) означало остаточну перемогу революції - таку ж несподівану, як і її початок.
2. Двовладдя або багатовладдя
Зрештою Тимчасовий уряд, який прийшов 2 березня на зміну думському Комітету, складався в основному з організаторів Прогресивного блоку 1915р., тобто з політиків, які хотіли встановлення в Росії парламентського ладу за західним зразком. Прийшовши до влади, вони переслідували мету не змінити економічний і громадський порядок, а тільки оновити державні інститути і виграти війну, надавши проведення структурних реформ Засновницьким зборам.
Одностайні в загальних напрямах своєї діяльності, члени уряду, проте, розділилися з питання взаємовідносин із Радою. Одні, і насамперед Милюков і Гучков, вважали, що потрібно звести до мінімуму поступки Раді і зробити все для перемоги у війні, яка додала б ваги новому режиму. Передбачалося негайне відновлення порядку як в армії, так і на підприємствах. Тим часом продовження війни можна було використати як привід для задушення революції і виправдання відстрочки реформ до скликання Засновницьких зборів, яке могло відбутися тільки після установлення миру. На відміну від прихильників опору, ті, хто ратували за рух (Некрасов, Терещенко, Керенський), наполягали на ефектних ініціативах і негайному прийнятті деяких з необхідних Раді заходів, щоб підірвати авторитет останньої і викликати патріотичний підйом, необхідний для перемоги у війні. Тимчасовий уряд, який розривався між цими двома тенденціями і одержимий своєю головною турботою - прискорити повернення до нормального життя, - вживав заходів обмеженого характеру, які могли задовольнити тільки незначний прошарок середніх класів.
Урядова заява, опублікована 6 березня, лише затвердила заходи, які стали очевидними внаслідок перемоги революції і які ніхто, відповідно, не був схильний прираховувати до заслуг уряду: проголошення цивільних свобод, амністія, скликання Засновницьких зборів, скасування смертної страти, припин