Історія Уманщини

Статья - История

Другие статьи по предмету История

ась розбудова аристократичної частини міста, яка була добре впорядкована, з забрукованими вулицями, камяними будинками, гасовими ліхтарями. Умань, як говорили в ті роки, це Київ в мініатюрі. Місто було розділене на девять частин. Щороку відбувалося 12 ярмарок, які призначалися на церковні свята. Промисловість була представлена одним пивоварним та двома цегляними заводами, а також різними ремеслами срібним, мідним, ковальським, ткацьким та іншими.

Військові поселення на Уманщині відмінено у 1857 році, а саме місто у 1860. Государь Император в 19 день декабря 1860 года Высочайше повелеть соизволил: приступить к передаче в ведение Министерства Внутренних дел состоящего в Южном поселении г. Умани … В г. Умани состоит: 1) Духовное и Еврейское училища и Богадельня; 2) Городские присутственные места, как то Ратуша с совестным судом, Полицейское управление, Квартирная комиссия и Строительный комитет … 4) жителей дворян и разночинцев 199, духовых лиц 91, почетных граждан: потомственных 8, личных 737, купцов 394, мещан и ремесленников 8388, разных податных сословий и гражданского ведомства 58, поселян 894, иностранцев 43; 5) домов обывательских каменных 36, деревянных 1511, поселянских деревянных 127, общественных зданий каменных 19, деревянных 16 [11]. Такою була Умань в середині ХІХ століття.

 

  1. Друга половина ХІХ століття

 

Майже всі українці жили тоді в селах, а в містах переважно євреї, росіяни, поляки та ін. В селах звучала тільки українська мова, в містах переважно російська і єврейська. Майже всі селяни займались однією й тією ж справою, ходили до однієї церкви, дотримувались прадідівських звичаїв і норм поведінки, були надто консервативними, не знали ні грамоти ні політики.

Хати по селах стояли тоді не так близько як зараз, бо кожен господар мав корів, коней, волів, своє поле, тому мав стайню, хлів, комору, клуню, льох, криницю та ін. Хати навіть найзаможніші селяни робили глиняними з вальків чи на слупах, вкривали їх житнім околотом або очеретом. Віконця маленькі. В хаті обовязково була піч, піл, стіл, мисник, скриня, лавки, ослін, цебер. Уся сімя нерідко нараховувала більше десяти душ. Товклися всі в одній кімнаті, а в зимові дні ще й телята, ягнята, квочка. Топили здебільшого соломою, дим стояв коромислом, а в холодні дні вікна й одвірки замерзали так, що на них бурульки висіли. Навіть найбагатші хати на Уманщині мали глиняні долівки тож біля цебра вони мали вигляд болота. На долівках (підлозі) і спали. Тільки тато з мамою спали на полу (так раніше називали ліжко), баба чи дід з одним-двома онуками на печі, а решта на долівці. Встелять, було, її соломою, накриють ряднами ото й постіль. Укривались свитками та кожухами. Ніяких лазень селяни не мали, перед святами обмивались в ночвах. Воші і блохи надокучали всім. Ні трусів ні майок селяни не знали: чоловік носив сорочку і підштаники, жінки сорочку. Тільки в дуже холодні дні жінки надівали власноруч пошиті матьки.

Не всі діти мали чобітки. Старі латані-перелатанів татові або мамині чоботи слугували для всієї малечі. Коли взимку, хтось взувався в них, щоб піти до нужника чи й погратись з півгодини, інші сиділи в хаті. Про школи більшість селянських дітей й гадки не мали. Тільки в кінці століття деяким дітям пощастило оду чи й дві зими ходити до школи. Навчались тільки взимку, бо в інші пори року доводилось багато працювати.

Працювали селяни дуже багато. Адже кожен мав збудувати хату, клуню, хлів, викопати льох, криницю та ін. Хоч робилось це часто толокою, але ж згодом відроблялось і на інших толоках. А ще треба було ремонтувати усе те, а також воза, сани, плуг, борони тощо. І корів, коней, волів, овець, свиней, курей треба своєчасно накормити, а головне постаратись, щоб було чим кормити протягом року. А в жнива виходили в поле всі від дітей до жінок з грудними дітьми. Пшеницю чи жито спочатку жали серпами, пізніше косили косами. Потім вязали в снопи, складали в копи (60 снопів), або в полукіпки; далі возили до стодоли, складали в стіжки. Тільки після жнив молотили те збіжжя ціпами, віяли на вітрі, зсипали в засіки. Жнива тривали майже всю осінь, а молотьба навіть взимку.

Для того щоб купити саме необхідне сіль та дьоготь, селяни змушені були продавати зерно. Якщо селянин навіть знав, що зібраного зерна не вистачить до нового врожаю, він все ж змушений був продавати частину. Ось що розповідав селянин-середняк: Я, наприклад, козак, хазяїн середньої руки; у мене жінка, син двадцяти літ, записаний у ревізію, та ще двоє менших дітей. У цьому році у мене від корму залишиться пудів сто різного хліба можу його продати. Ціна, слава Богу, тепер не по 4 копійки сріблом за пуд жита, як було кілька років тому, а по 10 коп. сріблом. Ото ж я виручу 10 крб. сріблом. Ну чобіт три пари для мене, жінки і сина, по 1 крб.15 коп. пара 3 крб. 45 коп. Пудів півтора солі 1 крб. 80 коп., дьогтю відро 1 крб., горілки і риби для косарів бо хто допоможе косіння відбути без горілки і риби 1 крб. 25 коп. Чи багато ще залишилось? Два кар. 50 коп. А подушне за дві душі, рекрутські та ще різні там … А присіпається чого старшина, писар, голова, окружний і т.д. і т. п. А серпи зубити, сокиру нову купити, попам дати, залізо в плузі порветься і т.д. і т. п. Ні, жінко, моя, ні, мій сину, не буде вам у цьому році обнови до різдвяних свят …

Отак жили. Ще й бога хвалили, що живуть не як бідняки. Бідніші ж селяни, які не мали пудів хліба на продаж, не мали навіть за що солі купити. Боялись селяни пошестей, воєн, засух, неврожаїв. Та ще нечистих сил і чарів. Бувало, коли вдавався посушливий рік, вс