Історія Уманщини
Статья - История
Другие статьи по предмету История
? розстріляно понад 20 тис. євреїв.
У результаті запеклих боїв 9-10 березня 1944 р., які були складовою розгортання Умансько-Ботошанської наступальної операції, радянські війська визволили Умань від окупантів. Двадцять військових формувань, які героїчно проявили себе під час Умансько-Ботошанської операції стали носити почесні звання Уманських.
Порядкували гітлерівці у нашому міст 943 дні і наслідки загально відомі: концтабір Уманська яма, 25 тисяч розстріляних уманчан у Сухому яру, зруйноване місто. Важким випробуванням для жителів міста стала Велика Вітчизняна війна. Уманська оборонна операція була однією з трагічних сторінок початкового періоду війни. Тисячі військовополонених були замучені в концтаборі Уманська яма. Фашисти розстріляли 12 тисяч жителів міста, декілька тисяч вивезли на примусові роботи до Німеччини. Місто зазнало значних руйнувань. Під час Великої Вітчизняної війни окупанти спалили в місті близько пятисот кращих будинків, зруйнували пять великих корпусів сільськогосподарського інституту, більшість шкільних будинків і медичних закладів, будинки пошти, телеграфу і телефонної станції, знищили міську бібліотеку, пограбували краєзнавчий музей і чудовий субтропічний сад-оранжерею в парку Софіївка, в самому парку вирубали багато вікових дерев, влаштували своє кладовище.
Місто лежало у руїнах, музей та бібліотеки були розкрадені. Загальні збитки склали понад 160 млн. крб. (у цінах 1941 р.). Відбудова міста розпочалася майже одразу після визволення міста. Вже 1944 року відновили роботу більшість підприємств міста, школи, лікарні, аптеки, педагогічний та сільськогосподарський інститути та інші установи.
12. Друга половина ХХ століття
Після війни люди Уманщини ходили в чорних калошах, темних фуфайках і з світлими надіями і намірами. Доброго взуття, як і раніше не вистачало. Тому жінки шили для себе ватяні валянки і взували їх у глибокі калоші. Так ходили восени, зимою і весною майже всі сільські жінки і багато міських. Чоловіки поверх чобіт також надівали калоші: в них і сухіше, і латки менше проглядали. А коштували тоді калоші порівняно недорого і випускали їх багато. І працювали люди, і базарювали майже всі в фуфайках, переважно чорних. У всьому проглядала бідність і світла надія. Бо з кожним роком життя поліпшувалось: ціни знижувались, зарплата підвищувалась, школи переповнювались.
Але життя після війни поступово налагоджувалось. З полів і доріг позабирали розбиті танки, гармати і машини, позасипали і заросли бурянами колишні окопи і траншеї, відремонтували дорогу на Київ. Появились автобуси, навіть власники легкових автомобілів. Це дивувало, адже раніше навіть однієї кінської сили (коня) не дозволяли тримати, а тепер дехто був власником десятків кінських сил.
Сільські обістя виглядали ще досить скромно: одна хата, декотрі не мали ні тинів, ні нужників. Але число стріх з часом зменшувалось, більше ставало хат під шифером або бляхою. І всі хати, навіть старенькі, стали чепурнішими, жінки і дівчата щедро розмальовували їх. Найчастіше малювали квіти і голубів. Не було жодної хати без таких малюнків, навіть клуб і сільраду розмальовували. Перед кожним святом усі ті квіти, голуби і жар-птиці освіжались, підмальовувались або й перемальовувались. Хати у Війтівці білі, трохи підсинені, ззовні, з тилу мазані рудою глиною. На припічку квіти. Призьба чорна, віконниці та двері здебільшого різьблені. Всередині хати теж розписані: не лише пташки на комині та квіти в затулі, а й мальовані стіни від стелі до долу [13]. Детальніше описували малюнки сестер Ярини і Софії Гоменюк з Війтівки. Заслужені діячі мистецтв І.П. Кавалерідзе писав про них: Спасибі тій землі, що народила Вас, спасибі тому народові, що виховав Вас, Ярино і Софія Гоменюк, Ви самі не знаєте, що таке Ви для нас, художників. Згодом села стали змінюватись. В хатах появилась електрика і радіо, а в декого навіть приймачі. Будувались нові хати, впорядковувались дороги. Замість старої Київської дороги проклали чудову на ті часи автостраду Ленінград Одеса. Встановили прямий автомобільний звязок Умані з половиною Обласних центрів, зі всіма селами Уманського району.
Розбудовувалось і місто. В 1957 році став до ладу завод Мегометр, а потім оптико-механічний, машинобудівний, плодоконсервний, лікеро-горілчаний, пивоварний, будівельних матеріалів та інші. В 1967 році відкрито центральний універмаг Ювілейний. В місті працювало 4 кінотеатри, 10 клубів, 77 бібліотек, 2 інститути, кілька середніх навчальних закладів, 20 загальноосвітніх шкіл, музична школа. Зявились телевізори. Тепер уманчан своїми очима побачили, як живуть люди в інших країнах, як вони живуть, як вони працюють, відпочивають, до чого прагнуть.
У другій половині ХХ століття Умань, як більшість міст України, стала українським містом. Це дуже важлива епохальна подія. Ще під час Київської Русі у наших містах жили переважно не українці. На початок ХХ ст., українців у нашому місті було не більше 10 %, а після війни ситуація змінилась. Урбанізація не минула і Уманщини: багато українських селян перейшло з села в місто. До того ж не мало з них отримали добру освіту, стали учителями, лікарями, інженерами, суддями, керівниками установ і організацій. Появилась багато численна і добре підготовлена інтелігенція. Так із селянської малограмотної і майже аполітичної людності українська нація ставала потенціально сильною, здатною реалізувати право на самовизначення. А російські вожді розгорнули ру?/p>