Іван франко і музика
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
?огобичі у мене пропав.
Цей більший зошит несподівано виринув аж через 80 років, у 1954 р., коли він потрапив до відділу рукописів Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна в Москві. Справді, зошит 1868 р. закінчується № 282, а цей починається з № 281 і закінчується № 750, далі йде конець. У зошиту містяться друга і третя частини фольклорних записів Івана Франка з сіл Нагуєвичів, Ясениці-Сільної та з м. Дрогобича, про що сказано на початку рукопису. Він відкривається заголовком: Збірник пісень народних: частина друга. Зібрав Іван Франко. 1871 р.. Ця частина складається з пяти підрозділів, що мають назви: І. Пісні любовні; II. Пісні полюбовні й дівоцькі; III. Пісні парубоцькі й вояцькі; IV. Пісні сміховинні; V. Пісні обрядові. В перших чотирьох розділах твори подаються двома рубриками: коломийки і думки (під терміном думка тоді в Галичині розуміли велику пісню). Як додатки до дівочих пісень подано 11 колискових, а до парубоцьких 5 шумок. До пятого розділу ввійшли 8 колядок і 44 ладанки (весільні пісні). Так само систематизував І. Франко свої записи і в третій частині збірки, яка містить коломийки та пісні (думки) з № 566 по №750. Ця частина рукопису має заголовок: Збірник пісень народних Івана Франка. 1872 р.. Часть третя. Матеріал тут класифікований так: І. Пісні любовні (1. Коломийки. 2. Думки); II. Пісні полюбовні й дівоцькі (1. Коломийки. 2. Думки дівоцькі. 3. Пісні підскоцькі); III. Пісні парубоцькі й вояцькі (1. Коломийки. 2. Пісні весільні, корчемні і інші. 3. Шумки. 4. Думки вандрівницькі). IV. Пісні жартовливі і сміховинні. Додаток пісні розличної грясті.
Нема потреби говорити про недосконалість цього розподілу пісенних текстів. Важливо інше: 15-річний юнак вже прагнув до певної систематизації народної пісенності, розумів її жанрову і змістову багатогранність.
Обидва зошити є яскравим документальним свідченням любові І. Франка до народної пісні ще в роки дитинства і юності. Символічним завершенням цього періоду є перший друкований твір поета 1874 р., який має назву Народна пісня. Вона виступає тут в образі животворного, ніколи не всихаючого й не стихаючого джерела (криниці), що живить і кріпить тисячі людей:
Криниця та з чудовими струями
То люду мого дух, що хоч у сум повитий,
Співа до серця серцем і словами.
В майбутньому поет присвятить ще не один вірш народній пісні.
Після закінчення гімназії І. Франко прагне пізнати все більше нових людей, неабияких співаків і знавців народної пісні, чарівна сила якої тамує болісний настрій, єднає, бадьорить людей. І він активно продовжує записувати її.
Перебуваючи в с. Лолині, де засвітилося його перше кохання до Ольги Рошкевич, І. Франко і сам, і разом з М. Павликом записує пісні від талановитої співачки Фенни Лучкійової, водночас залучивши до цього й Ольгу Рошкевич. Результатом такої праці була упорядкована І. Франком збірка Весільні обряди та пісні українського народу в с. Лолині Стрийського повіту.
У перші роки студентського життя у Львові І. Франко глибше вникає в суспільне значення пісні, вбачаючи в ній силу, здатну підносити дух мас і єднати їх до громового протесту проти неправди.
В поезії 1876 р. Наймит, уособлюючи свій народ в образі наймита на чужій ниві, поет так говорить про його пісню:
Сумує німо він, з тужливим співом оре
Те поле, оре не собі,
А спів той наче брат, що гонить з серця горе,
Змагатись не дає журбі.
А спів той то роса, що в спеці підкріпляє
Напівзівялий цвіт;
А спів той грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще здалека гримить.
Щирою супутницею, порадницею стала для поета народна пісня в пятиріччя тяжких випробувань (1877-1882 р.р.), коли йому довелось двічі сидіти в мурах вязниці, спершу львівської, потім коломийської, коли його розлучили з найдорожчою людиною, Ольгою, коли безробітний у Львові, він змушений був майже два роки жити у вітчима в с. Нагуєвичах (мати померла ще в 1872 р.) і займатися селянською роботою.
Під час третього увязнення в 1889 р. поет це висловив у присвяченому народній пісні сонеті:
В тих днях, коли, неначе риба в сіти,
Мій вольний дух в тісних тих стінах бється,
Смертельний холод в душу аж крадеться,
І нікому потішити, огріти.
Одним одна лишилася мені ти,
Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,
І моєму серцю легшає неначе
З народним болем в один такт боліти.
О ви, кристалізованії стони,
Ви сльози, перетоплені в алмази,
Зітхання, влиті у тужливі тони!
Не покидайте ви мене в тій хвили!
Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази
Мойого духа вглиб не помутили!
В 1877-1882 рр. Іван Франко виявив особливу пристрасть до записування народних пісень, до чого збуджував його не тільки душевний стан, а й самі життєві обставини. Моє увязнення в р. 1877 і девятимісячний побут у львівській вязниці, - писав про це І. Франко, - пізніше (з початку 1880 р.), увязнення в Коломиї і мандрівка шупасом (етапом) із Коломиї до Дрогобича, а також численні екскурсії в різні сторони краю, чинені тоді й пізніше, зводили мене докупи з великою силою різних людей, від яких я мав нагоду записувати різнорідний етнографічний матеріал.
У львівській вязниці І. Франко в 1877 р. записав чимало пісень від Михайла Теслюка з с. Батятичів, Кароля Францишкевича з с. Рогатина та Михайла Янковського з Жовківської округи. Пісню Ой краче, краче чорний ворон по долі він записав із співу двох незнайомих арештанток. У тюремних обставинах пісня-плач про долю і вол?/p>