Зброя й бойові формації
Информация - Безопасность жизнедеятельности
Другие материалы по предмету Безопасность жизнедеятельности
?нських землях. В 1107. р. половецький ватажок Боняк у поході зайняв коні біля Переяслава. Так само в Переяславщині князі Ольговичі 1141. р. позабирали коні. В Чернігівщині в Рахнах у лісі 1146. р. було 3000 кобил стадних і 1000 коней. В 1168. р. половці пограбували коні й худобу біля Полонного в Київщині, 1176. р_ за Києвом.
Але ще частіше українці добували коні в походах на половців.. Так 1095. р. Святополк і Володимир пішли на вежі (половецькі обози), і взяли вежі, і полонили худобу й коні, верблюди і невільників, і провели до своєї землі. Так само в походах 1103., 1135., 1185. і інших років.
Більші стадними були власністю князів. Підчас нападу, половців на Київщину 1067. р. схвильований народ зажадав від князя коней до походу на степовиків видко, князь мав більші стада. Так само княже було велике стадо в Рахнах на Чернігівщині. В Галичині з княжих часів походила велика стаднина в Перемищині, в селах Негрибка, Гійсько, Буців, Торки, Витошинці, Даровичі, Батичі, Малковичі, Мацьковичі. Мешканці тих осель здавна тільки й тим займалися, що доглядали княжі коні. Це в XVI ст. вони покликувалися на свої права з княжих часів і навіть подали польському урядові грамоти князя Льва, що, мовляв, князь взяв їх на службу нашу воєнну й для догляду наших коней господарських (княжих) при дворі нашому перемиському Ця грамота була підроблена, але канцелярія польського короля цього не пізнала, і селяни залишилися вільні від панщини. Між цими конюшими селами звертає на себе увагу село Торки. Це, очевидячки, оселя кочовиків-торків, що служили в українському війську. Вони, як усі степовики, мали добрі коні, і князі уживали їх до своїх стаднин як конюхів.
Догляд над конюхами мав старійшина конюхом або конюший. Цей уряд згадується вже в часах Олега, а потім у XII. в. Володимир Мономах у своїй Повчанні дітям зазначає, що сам особисто доглядав конюхів стаднини мали велике значіння для війська, і князь мусів про них пильно дбати.
Але й селяни мали свої коні, про це виразно читаємо в літописі під 1103. р. Тоді князі мали раду, коли їм іти на половців. Дружина князя Святополка противилася походові на весну, бо це завадить селянам у роботах на полі. На це відповів Володимир Мономах: Дивно мені, дружино, що вам шкода коня, котрим селянин оре, а про нього самого чогось не подумаєте; почне мужик орати, а тут приїде половчин, ударить його стрілою й коня йому забере, поїде в село, забере йому жінку, й діти, і все майно, то коня вам шкода, а його самого вам не жаль!. Нераз потім бачимо, що народні воїни виряджалися в похід на конях.
Для годівлі коней сіяли багато вівса. У пізніших часах, уі XVIXVII. ст. продукція вівса в наших землях була така висока, що серед усіх родів збіжжя, на першому місці стояв овес. Те саме було вже, мабуть, за княжих часів. Принайменше, в західній Україні, на Волині вже в XIII ст. селяни платили данину вівсом.
Лицарські вправи
Військо за княжих часів не відбувало ніяких систематичних вправ, не було тоді ні муштри, ні маневрів. Але кожний воївник підлаштовувався до свого фаху сам. Його виховували до війська вже замолоду, а потім уже сам дбав про те, щоб не втратити вправності, і при різних нагодах старався скріпити себе й вдосконалити.
До військового життя підготовлювалися вже малі хлопці. Святослав Ігоревич, славний лицар,почав воювати вже малою дитиною, за традицією в бою перший кидав копя: сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, бо був він ще малий. Володимир Мономах ходив на лови від тринацятого року життя. Данило галицький уже кількалітнім хлопчиком володів мечем. Коли бояри хотіли було розлучити його з матірю та один боярин, Олександер, узяв його коня за поводи, він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним. Так само Данилів син, Лев, малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр. Молодий воївник мусів пізнати всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ мусів навчитися кидати копям, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати тупором, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодішні спорт й підготовка до війни.
В ранніх часах дуже поширене було борня, що звалася 6орба Вже на перших сторінках літопису є оповідання про Кожемяку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав був у бігу вола й вирвав йому з боку шкіру; з мясом. Літопис описує його борню з печенізьким велетнем: розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю. Як силач уславився був тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. В 1022. р. у дужаннях переборов він Редедю, князя касогів (черкесів), що накликував його до борні: Не зброєю биймося, а поборімся. Часом і бій двох військ переходив у таку загальну борню. Так у битві на альтському полі була січа зла, якої ще не було на Руси, і за руки хапалися і рубали один одного, і сходилися тричі.
Копям орудували на двоякий спосіб. З тяжким копям, що мало залізне вістря, воївник ішов пішки на ворога або їхав конем і старався противника колоти, вдарити, пробити. Легким, коротким копям, кидали здалека.
Лук був здебільшого, зброєю легкої кінноти. Особливо молодь вправлялася, стріляючи з лука.
Меч був важкий, і щоб ним зручно орудувати, треба було мати вироблену силу в руці. Легша вже була шабля, але її вживали рідко.
Кожний воїн управлявся в їзді конем, мусів уміти наздогнати швидких степовиків і з коня боротися копям, чи мечем.
Знаємо ?/p>