Життя i фiлософська творчiсть Г.С. Сковороди
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
я, iстинна натура людини його душа. Поки плоть пануСФ над людиною, iстина буде прихована i як така, i як iстина людського iснування. Формування iстинноСЧ людини вiдбуваСФться тодi, коли людина в процесi пiзнання вiдкриваСФ в собi незриму натуру, Бога, Дух. Сковорода розумiСФ цей процес одухотворення як народження у людинi нового серця.
У визначеннi СФства людського буття СФ iндивiдуальна неповторнiсть фiлософiСЧ Г.С.Сковороди. Фiлософiя подiбна нитцi Ареанди, що допомагаСФ вибратися з життСФвого лабiринту i знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалення людини. Фiлософа займало питання: як люди розумiють щастя, як добиваються його, i в чому насправдi полягаСФ призначення i щастя людини. Безпосереднiм субСФктивним проявом людського щастя Сковорода вважав внутрiшнiй свiт, серцевi радостi, душевну мiцнiсть. Щастя в нас самих, воно породжуСФться вiрою i любовю людини. Тому щастя залежить вiд самоСЧ людини. Всi створенi для щастя, але не всi його досягають. Чому це вiдбуваСФться? Люди захоплюються зовнiшнiми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, прах. КатегорiСЧ любов i вiра мають у Сковороди i глибоке пiзнавальне значення: крiзь любов i вiру людина пiзнаСФ себе. Пiзнай самого себе - сократовский заклик по-новому звучить у фiлософа Сковороди: вiн не просто закликаСФ, а звертаСФ увагу на пiзнання природи людськоСЧ душi з урахуванням умов СЧСЧ формування.
Визначальне значення у фiлософсько-етичному навчаннi Сковороди займаСФ концепцiя спорiдненоСЧ працi. Спираючись на закладену античною фiлософiСФю iдею про залежнiсть долi людини вiд його природних схильностей, Сковорода значення людського буття бачить у працi (життя i справа СФ одне i теж), а iстинне щастя у вiльнiй працi за покликанням. Всi заняття приносять користь людинi i суспiльству, якщо вони вiдповiдають схильностям людини до даного виду дiяльностi. Сковорода говорить про спорiднену до хлiборобству, спорiдненоСЧ до воСЧнства, спорiдненоСЧ до богословя i т.п., покликання. У Сковороди думка про визначальну роль спорiдненоСЧ працi у забезпеченнi щасливого життя вперше придбала значення загального принципу в рiшеннi проблеми значення людського буття. Спорiднення, покликання i СФ iстинний бог в людинi. Сковорода розрiзняСФ процес працi i його результат. Насолода процесом споживання не СФ iстинною людською насолодою. РЖстинне задоволення в насолодi самим процесом працi, а його приносить тiльки спорiднена праця. Таким чином, Сковорода вперше у вiтчизнянiй фiлософiСЧ ставить проблему перетворення працi у потребу людини i у вищу насолоду.
Щастя Сковорода повязуСФ з вiдчуттями подяки, любовi, дружби, якi виникають у наслiдок спорiдненостi. Усвiдомивши свою залежнiсть вiд природи, визначивши свою мiру щастя i змирившись з нею, людина одержуСФ найбiльшу насолоду вiд задоволення найнеобхiднiших потреб [1].
Фiлософськi iдеСЧ Сковороди СФ наслiдком лiтературного та педагогiчного досвiду фiлософа.
3. Лiтературна-фiлософська спадщина Г.С. Сковороди
В пошуках найзручнiшоСЧ та найвiдповiднiшоСЧ форми вираження своСЧх думок Григорiй Савич Сковорода звертаСФться до вiршiв та листiв. Тому вiршовi твори та листи i СФ одним з головних джерел для характеристики свiтогляду Сковороди.
У значнiй частинi вiршiв-пiсень фiлософськi роздуми дiстають емоцiйно-образну iнтерпретацiю. Окремi поезiСЧ засвiдчують, що Сковорода став визначним украСЧнським поетом-лiриком.
Основу його лiтературноСЧ спадщини становлять два збiрники: вiршований (Сад божественных пРВсней) i прозаСЧчний (Басни Харьковскiя). До першого циклу примикають фабули та пiснi 60-х рокiв, здебiльшого повязанi з викладанням поетики у Харкiвському колегiумi.
Як поет Сковорода формувався пiд впливом традицiй книжноСЧ украСЧнськоСЧ поезiСЧ XVII XVIII ст. Вiн засвiдчуСФ свою обiзнанiсть та симпатiю до творчостi своСЧх найближчих попередникiв, таких, як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгiй Кониський, цiнуСФ й популяризуСФ твори анонiмноСЧ книжноСЧ поезiСЧ, що користувалися помiтною популярнiстю в широких колах письменних верств. Однак чи не найiстотнiшим слiд визнати звязок його творчостi з фольклором. Можна цiлком певно твердити, що найвищими iдейнохудожнiми достоСЧнствами характеризуються саме тi поезiСЧ Сковороди, в котрих вiдчутний цей звязок.
Нарештi, було б помилкою iгнорувати значення для Сковороди як поета знайомства з латинською класичною поезiСФю та новолатинською гуманiстичною лiтературою XVI XVII ст. З римських поетiв Сковорода вiддавав шану таким славетним поетам, як Горацiй, Вергiлiй та Овiдiй. Частину його поетичноСЧ спадщини i становлять майстернi як на той час переклади \21\ з творiв цих поетiв, близьких Сковородi багатьма рисами свого поетичного свiтовiдчуття. З новолатинських поетiв Сковорода цiкавився i перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронiя Гошiя (Гозiя).
Набуту майстернiсть поетичноСЧ творчостi Сковорода використовуСФ i в своСЧй фiлософськiй творчостi. Вiршовi уривки, якi виконують рiзну iдейно-художню функцiю, посiдають важливе мiiе в його фiлософських трактатах i дiалогах. Вiн не лише широко використовуСФ як цитати рядки з написаних ним ранiше поезiй, а й пише новi поетичнi рядки i цiлi твори, якi органiчно вростають у тканину фiлософських дiалогiв i трактатiв. Поряд з цим вiн наводить чималi цитати з творiв античних авторiв або своСЧх украСЧнських попередникi?/p>