Еволюція давньоруської общини
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
°рівно. Це первісне розуміння рівності як загальної "зрівнялівки" збереглося в східних словян на довгі століття. Щасливий мисливець користувався загальною повагою не тому, що він багато мав, а оскільки щедро ділився видобутком зі своїми родичами. Найбільшим авторитетом користувалися більше досвідчені, люди похилого віку, носії досвіду й знань попередніх поколінь. Тому в словянських мовах однокореневі слова "старший", "старий", "старець", "старшина" означали одночасно й старшого за віком, і того, хто займає більше високе суспільне становище [5, 113].
Із часом, коли племена й роди розселялися на великих просторах, звязок між ними слабшав, і вони розпадалися, ділячись на самостійні родини. Кожна окрема родина заводила свою особливу ріллю, мала свої косовиці, окремо полювала й промишляла в лісах. Загальна родова власність замінялася сімейною. Точно так само переставала діяти й влада старшого роду ("родовластителя"): він не міг управляти всіма господарствами родичів, якщо ці господарства були розкидані на великих відстанях. Його влада переходила до батька кожної окремої родини, до "домовластителя". З розпадом родових звязків, родичі переставали почувати свою спільність й у випадку потреби поєднувалися для спільних справ уже тільки по сусідству. На загальну раду (віче) сходилися домохазяїни округи. Зєднані одним якимсь спільним інтересом, вони становили общину (верв) і обирали для ведення спільних справ виборних старійшин.
Таким чином, найдавніший родовий устрій замінявся поступово общинним, причому до складу общин могли входити родини, що належать не тільки до різних родів, але навіть до різних племен. Сусідська громада - це, як правило, село в 10-15 дворів, де жили великі родини з 2-3 поколінь, включаючи дорослих одружених синів. У міру їхнього росту на відстані в 7-8 км "у деревах" (лісу) ґрунтувалися села в 1-2 двори, які зберігали звязок із селом. Розчищення лісу під ріллю вимагало зусиль всієї общини, звідси її міцність у східних словян [5, 117].
Вищим органом общини був схід з домохазяїнів, де рішення приймалося не голосуванням, а загальною згодою, і обиралися старці.
Сусідська (територіальна) община в східних словян була нижчою ланкою соціальної організації. Сусідські общини згодом поєднувалися в племена, а останні - у союзи племен (починаючи з VII століття). Ці союзи племен являли собою досить складний соціальний організм. Центрами їхнього соціально-політичного життя були укріплені "гради", які згодом перетворилися в повноцінні міста. Наприклад, Київ - у полян, Іскоростень - у древлян, Новгород - у словян й т.д. У Древній Русі вже в IX-X ст. було близько 25 великих міст. В XI столітті до них додалося ще понад 60-ти, а до моменту монголо-татарської навали на Русі було вже близько 300 міст. Міста були центрами культури. Якщо давньоруське село довгий час була неписьменним, то в містах грамотність була поширена широко, причому не тільки серед купців, але й серед ремісників. Про це свідчать численні берестяні грамоти й написи на побутових предметах. У містах відбувалися збори вільних чоловіків-общинників союзу (віча), на яких вирішувалися найважливіші питання.
Ускладнення общинного життя в рамках союзів східно-словянських племен привело до виділення особливого соціального шару - старійшин, і утворенню органів управління - рад старійшин. Община існувала й у містах. Вільні міські жителі, купці й ремісники, входили в сотні - обєднання по професіях. Їхнім привілеєм було володіння зброєю. Оскільки сотень у місті налічувалося всього 10, то глава міського ополчення, він же - суддя з цивільних справ, називався "тисяцьким". Ця дуже впливова посада зберігалася до 1335 року, коли останній тисяцький у Москві був страчений великим князем Дмитром Донським [5, 124].
Типовою для середньовіччя була приналежність людини до якоїсь корпорації, яка її захищала. Якщо хтось виявлявся "випавшим" зі своєї групи, виявлявся викинутим із суспільства, ізгоєм. Відомі три випадки перетворення в безправного ізгоя: купець, який розорився, "попів син грамоті не вчений", Холоп, який викупився на волю. Вони надходили під заступництво церкви, за що на неї працювали. В VI-IX ст., в епоху масових міграцій і лютих зіткнень між племенами, зявився прошарок професійних воїнів-дружинників на чолі з військовим керівником - князем, у руках якого сконцентрувалася реальна влада. Маючи владу й військову силу, опираючись на свій авторитет і накопичені багатства, князі, дружинники, старійшини вилучали в рядових общинників частину зробленої ними продукції.
Таким чином, до середини IX ст. зявилися передумови для формування державності. Окремі міські племінні волості й князівства зібралися разом й обєдналися під однією державною владою. У такий спосіб утворилася держава - Київська Русь.
Київська Русь була ранньофеодальною державою. У Х-ХІІ ст. на Русі складається велика феодальна власність на землю у вигляді князівських, боярських і церковних володінь. Формою земельної власності стає феодальна вотчина (отчина, тобто батьківське володіння) - відчужувана (із правом купівлі-продажу) і передавана в спадщину. Проживаючі на ній селяни не тільки виплачували данину державі, але й ставали поземельно залежними від феодала (боярина), виплачуючи йому за користування землею натуральну ренту, або відпрацьовуючи панщину. Однак значне число жителів як і раніше становили незалежні від бояр селяни-общинники, які платили данину на користь держави (великог