Еволюція давньоруської общини
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
? вирішення найважливіших питань скликали ради з представників верхівки, родоплемінної знаті і міських жителів. Цим радам була присвоєна стара назва племінних сходів віче.
Процес розкладу сільської общини особливо посилився в другій половині X ст., коли була проведена серйозна фінансово-адміністративна реформа, в результаті якої були збільшені побори з населення і створена численна князівська адміністрація на місцях. У другій половині X ст. кн. Святослав розгорнув цілу серію грабіжницьких воєн проти оточуючих Русь сусідніх народів. Були розгромлені хозари і дунайські болгари. Поступово, особливо з другої половини X ст., створюються передумови для розвитку феодалізму, для перетворення князів, родоплемінної знаті, дружинників у великих землевласників-феодалів, а общинників, землі яких експропріюються, у феодально залежне селянство.
Говорячи словами Енгельса, верхівка київського суспільства дедалі більше відривається від свого коріння в народі, в роді і в племені.
Потроху починають зявлятись ростки великого землеволодіння. За даними, що дійшли до нас, першими великими землевласниками стають князі, але ясно, що відбувається процес розвитку великого землеволодіння і всередині сільської общини, яка розкладалась. Відповідно до цього поступово починають і в дофеодальному суспільстві зявлятись значні групи вибитих з колії, які стають залежними від верхівки київського суспільства і експлуатуються як робоча сила у великих земельних володіннях, що виникають [2, 33].
Всередині дофеодального суспільства починають зявлятись, особливо з половини X ст., ростки феодальних відносин.
Але цей процес розкладу общинного ладу і виникнення ростків феодалізму розвивався неоднаково на всьому просторі Київської Русі. В деяких її частинах він проходив інтенсивніше, в деяких слабше. Безперечно, що насамперед ростки феодалізму почали зявлятись у тих частинах Київської Русі, які містились на великому торговельному шляху "из варяг в грекы", де внутрішня і зовнішня торгівля була жвавіша, отже де скоріше створювались передумови для розкладу общинного ладу. Безперечно також, що справжнім вогнищем феодалізму, який народжувався, була Київська земля, земля полян. На територіях, далеких від торговельних центрів, від торговельного Дніпровсько-Ільменського шляху, ми ще довго, зокрема у вятичів навіть у XII ст., спостерігаємо пережитки родоплемінних відносин [2, 33].
Висновки
Основною формою соціальної організації наших предків славяно-русів була община. У сільській місцевості вона йменувалася "вервю", за назвою мотузки, за допомогою якої визначалися розміри земельних ділянок. Верв складалася з декількох селищ, які у свою чергу, включали в себе біля десятка родин. Ці селища зазвичай розташовувалися по берегах рік, а відстані між вервями досягали 30-100 км.
Словянська земельна община була територіальною. Для словяно-русів головною була приналежність до місцевості, а не до роду. Історики давно вже звернули увагу на те, що назви багатьох племінних союзів східних словян в своїй основі мають характеристику місцевості. Так поляни одержали своє імя тому, що проживали в полях, древляни у дрімучих лісах, посередині дерев. Дреговичі жили в місцях, рясних болотами "дрягвами". А жителі півночі виділялися своїм географічним положенням щодо інших словянських племен. Втім, деякі словянські племена називалися по імені міфічних прабатьків: вятичі від Вятко, радимичі від Радимира. Це показує, що серед частини словян переважала кровно-родинна община.
Деякі історики висувають припущення, відповідно до якого варто розрізняти словян і русів. Останні, на їхню думку, були несловянським народом, який відрізнявся домінуванням кровно-родинної общини. Руси, у підсумку, виявилися асимільовані словянами, але встигли зміцнити серед них аристократичний початок. На підтвердження своєї версії деякі історики приводять старі доводи норманистів, які звертали увагу на дані арабських авторів. Останні, здебільшого, розділяли словян і русів. Тим часом, для подібних категоричних оцінок немає достатніх підстав. Руси могли бути словянським племям із сильно розвиненим кровно-родинним початком. Ця їхня специфіка відразу впадала в око іноземцям, які помилково приймали русів за несловянський народ.
Перевага територіального принципу перешкоджала надмірному зміцненню позицій багатих і знатних родів. Навіть в X ст. підвищення продуктивності праці й рівня життя (а воно було значним) не вело до істотного посилення матеріальної нерівності в громаді. Про це свідчать дані археології. Це наклало досить сильний відбиток на суспільну психологію всього словянського народу, який завжди вкрай неприязно ставився до користолюбців і корисливості. Сила общинних інститутів була обумовлена не тільки її структурою. Важкі кліматичні умови, у яких перебували мешканці української рівнини, змушували їх міцніше триматися за общину, яка допомагала своїм членам. Якийсь неврожай або якесь стихійне лихо не могли лишити селянина ні з чим, тому що про нього проявляв турботу весь колектив. Міцність общинних підвалин зберігалася на всьому протязі історії громади й затримувала розвиток капіталістичних відносин на селі.
Більше того, община дозволяла стримувати апетити багатьох феодалів, які прагнули обмежити особисту волю й економічну самостійність селян. У Європі, де переважала кровно-родинна община, сам колектив общинників був розколотий. У міру ро