Доля украСЧнських кобзарiв-бандуристiв на Кубанi
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
?м
Та цариця заплату,
Що понабивала на ноги колоди,
Дала в руки лопату.
Що понабивала на ноги кайдани,
Дала в руки лопати.
Гей, що послала на легку роботу
Та канали копати.
Олексiй Обабко був педагогом, iсториком, одним з найперспективнiших бандуристiв XX сторiччя. Опанував iнструмент в дитячi лiта. Закiнчив Катеринодарську вчительську семiнарiю. Вiв Другу кобзарську школу Миколи Богуславського. Поринув, як то кажуть, з головою у велике кобзарське вiдродження. Але не судилося! Пiсля арешту батька Петра РЖвановича (помер в 1929р. в Соловецькiй катiвнi) [51], вiн призупинив свою дiяльнiсть, ставши перед дилемою: або пiти слiдами батька, аботАж ЗачаСЧвсь, повiсив бандуру на кiлочок, i вимушений був включитися в колгоспне будiвництво. Став навiть його спiвцем, виступивши в журналi Путь Северо-Кавказского хлебороба з великою статтею про колгоспи. Навчив сина Бориса грати на бандурi. Син, як зауважуСФ Людмила Обабко, перевершив батька, але прилюдно не виступав. Ще 1912 року О.Обабко написав й опублiкував Историю станицы Ахтанизовской. Продиктував журналiстовi В. Таранусi монолог-спогад про кобзарське вiдродження (Нарис, 1966, машинопис). З концертною програмою виступав вряди-годи. Нинi його бандура (зроблена майстром А.К.Паплинським) перебуваСФ в експозицiСЧ Державного музею театрального, музичного та кiномистецтва УкраСЧни. (РЖнв. №3075).
ОлексiСФвi Чорному всевидюща влада рад не подарувала того злочину, що вiн мав щастя бути рiдним братом знаменитого бандуриста Антона Чорного. До останнього, за океан, СЧСЧ руки не дотяглись. Але Олексiй Петрович зник безслiдно, мов би й не було його.
Бандурист Михайло Петренко (18821967) був великим знавцем украСЧнського нацiонального епосу дум, свого часу навiть активним його пропагандистом. Але в своСЧй автобiографiСЧ (1961р.) вiн жодним словом не обмовився про бандуру так був нажаханий (РЖ. Варавва вiд нього записав i пiзнiше опублiкував двi думи) [52]. Михайла РЖвановича обминув репресивний молох. Упродовж свого життя вiн створював музей В.РЖ. Суворова в рiднiй станицi Усть-Лабiнськiй. Нинi вiд цього музею не лишилося й слiду.
К. Нiмченка вiд репресiй врятувало пролетарське походження (бедняк). До того ж, вiн не брав участi в нацiонально-визвольнiй боротьбi: в тi роки вiн гриз гранiт науки, навiть закiнчив 2 курси КатеринодарськоСЧ консерваторiСЧ (1920р.) [53].
Гавриш РЖван Степанович (19011985) бандурист-педагог, полiтвязень. На допитах енкаведисти його били в обличчя, особливо по щелепам, вiд чого непритомнiв. Вiдливали водою i знову били. Не скоривсь. Не пiдписав фальшивого обвинувачення. Вiдбув два термiни увязнення (Бiломорканал, Колима). Помер вiд раку щелепи в станицi Канiвськiй.
З вiдходом у вiчнiсть двох останнiх знаних кубанських кобзарiв РЖвана Гавриша та Семена Лазаренка (1985р.) зупинилася давня кубанська кобзарська традицiя. В кiнцi 70х рокiв XX ст., хоч i розпочалось друге вiдродження бандури на Кубанi, та воно формувалося на нових, iнших засадах: це вже було не iндивiдуальне, традицiйно-iсторичне, а насамперед колективне виконавство, в якому брали участь переважно школярi-дiвчатка при навчальних закладах та студiях (мiста Геленджик, Краснодар, Сочi, станицi Сiверська, Уманська).