Горчаков О.М. – останній канцлер Російської імперії
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?стрювати обстановку, запропонував скликати її в Лондоні.
Британська дипломатія розуміла, що шансів на те, щоб примусити росіян відступити ніяких, заганяти ситуацію в довгий ящик безглуздо; значить треба маневрувати. Пікантність положення полягала в тому, що всю операцію по відміні заборони на вміст флоту в Чорному морі було слід провести без посилання на той, що став вже знаменитим циркуляр, який визнала одна Прусія.
17 січня 1871р. делегати зібралися в Лондоні. Порожніло лише крісло представника Франції, його про усяк випадок затримали на пруських аванпостах і пропустили лише для того, щоб поставити підпис під готовим рішенням. Остаточний акт відмінив статті Паризького трактату, що забороняли Росії і Туреччині містити військовий флот на Чорному морі, зберігав принцип закриття Босфору і Дарданелл для проходів кораблів з наданням султану права відкривати вказані протоки для військових судів дружніх і союзних держав у разі виникнення загрози безпеки імперії.
Країна торжествувала, Горчакова вінчали лаврами тріумфатора. Олександр II подарував йому титул найсвітлішого князя. Друк віддавав належне його зовнішньополітичному курсу: встановлений кінець беззахисності південних рубежів, здійснилося бажання всієї громадськості.
Отже, головна мета зовнішньополітичного курсу О.М.Горчакова була досягнута: статті Паризького трактату 1856р. відносно нейтралізації Чорного моря були скасовані. Це найсуттєвіша перемога дипломатії Горчакова. Після цього Російська імперія знов встала у один ряд з європейськими країнами та активно впливала на європейську політику.
3.3 Вирішення східного питання у ІІ половині 70-х рр. ХІХ ст.
У 1875р. прозвучали перші гуркоти великої балканської бурі, що розтягнулася на три роки. Повстали жителі Боснії і Герцеговини. В квітні 1876р. спалахнуло широке повстання в Болгарії, центром якого стали її південні райони.
Горчаков, не схильний до зваблювань і поривів почуттів, не розділяв оптимізму співвітчизників, і його песимістичні передчуття виправдалися. Здолати регулярну армію Османа повстанці Боснії, Герцеговини і Болгарії, нещодавно створені, не пройшли належної виучки, без досвідченого командного і штабного складу озброєні сили Сербії і Чорногорії не змогли. Сербська армія зазнала поразку, і турецьке настання на Белград зупинив вручений Ігнатьєвим 18 жовтня 1876р. Високої Порту ультиматум. Під загрозою розриву відносин з Росією турки пішли на перемиря, потім Сербія вийшла з боротьби.
Синдром Кримської війни був достатній і над Олександром ІІ, і над Горчаковим. Вони боялися її повторення і вважали своїм обовязком це запобігти або, в крайньому випадку, локалізувати конфлікт до протиборства з імперією Османа. До великої війни Росія все ще не була готова, реформа озброєних сил далеко не завершена, лише в 1874р.
Мережа залізниць залишалася рідкісною, до румунського кордону вела одна лише гілка, одноколійна і з малою пропускною спроможністю. З фінансової ями після Криму Росія вибиралася 15 років. У разі нового катаклізму глава казначейства Рейтерн передрікав повний дефолт.
Олександр Михайлович усвідомлював, що лідери балканської буржуазії після звільнення обернуть свої погляди не до самодержавства, а у бік Заходу з його спокусливим ринком, передовим ладом, конституційними порядками і цивільними свободами, і позиції офіційної Росії в регіоні не окріпнуть, а ослабнуть.
Горчаков не був би самим собою, якби не вичерпав до кінця можливості мирного врегулювання кризи. Його відомство без втоми виробляло проекти реформ, які проціджувалися крізь австрійське сито і поступали на розправу до Лондона, де від них мало що залишалося. Не те, щоб проінформований сент-джемський кабінет був проти перетворень у принципі. Але імперія Османа розглядалася як вартовий Чорноморських проток і оплот проти самодержавства. Тому міністри її величності виступали проти всякого тиску на Високу Порту і вимагали обмежитися домовленостями.
У листопаді-грудні 1876р. промайнув останній промінь надії на благополучний результат тривалої переговорної одіссеї: в Константинополі зібралися під головуванням Ігнатьєва представники держав та домовилися про програму реформ, що була, в очах Горчакова, допустимим мінімумом: передбачалося обєднання Боснії і Герцеговини; Болгарія розділялася на Східну і Західну із столицями в Тирново і Софії. Їм гарантувалася місцева адміністрація, свобода віросповідання, рівність прав християн і мусульман. В становищі південних словян намічалось реальне зрушення.
23 грудня 1876р., тільки конференція відкрилася офіційно прозвучав гарматний салют, і Савфет-паша сповістив, що його величність султан тільки що облагодіяв підданих конституцією, в якій надав їм незалежно від віри широкі права і, отже, ні в якому особливому піклуванні болгари, боснійці і герцеговинці не мають потреби. Ніхто ні в Туреччині, ні за її межами не вірив в здійснення обіцяних заходів.
Весною 1877р. стала очевидною безплідність подальшої тяганини. Утримувати нескінченно півмільйонну армію, зосереджену в Бессарабії, приготовану для кидка на Балкани, Росія не могла. 12 квітня Олександр II підписав маніфест про війну.
Канцлер Горчаков, побоюючись стороннього в неї втручання і будучи звязаний конвенцією з Австро-Угорщиною, прагнув локалізувати її масштаби. Він сподівався, що не буде потрібно перетинати Балканський хребет. Умови миру малювалися йому так: Болгарія до гряди гір автономне князівс?/p>