Гносеологiчнi проблеми iсторiСЧ в 20 ст
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?iСЧ постав у творах Нiцше i Дiльтея iррацiональною стихiСФю життя. Критика iсторичного розуму в межах фiлософiСЧ життя виявила звязок пошуку смислового змiсту суспiльного розвитку iз соцiокультурною ситуацiСФю, в якiй iснуСФ i дiСФ людина. РЖсторичний розум виявився надiленим певною структурою i можливостями. Виявлення притаманних йому пiзнавальних здiбностей, спираючись на якi вiн осягаСФ смисл iсторiСЧ, питання надзвичайно важливе. Звернувшись до його вирiшення, Нiцше i Дiльтей виявили, що воно не може бути завершене, а СФ вiдкрите полiварiантним iнтерпретацiям крiзь призму життСФвого свiту особистостi.
Гносеологiчнi проблеми iсторiСЧ баденськоСЧ школи неокантiанства
Теоретизування представникiв фiлософiСЧ життя на рубежi XIX - XX ст. не СФдиний варiант критики iсторичного розуму. В цей час серед захiдних фiлософiв популярним був лозунг Назад до Канта. Провiднi теоретики БаденськоСЧ школи неокантiанства В.Вiндельбанд i Г.Рiккерт створили в своСЧх працях своСФрiдну альтернативу фiлософiСЧ життя, по своСФму змалювавши картину можливостей i лiмiтiв iсторичного розуму.
На противагу психологiзму фiлософiСЧ життя, СЧСЧ релятивiзму, неокантiанцi БаденськоСЧ школи виходили iз тези: тiльки логiчний аналiз може привести до повного i всестороннього розумiння можливостей iсторичного розуму. Неокантiанцi БаденськоСЧ школи вiдкинули встановлене па той час у науцi протиставлення наук про дух i наук про культуру. Принципом по.
89 дiлу наукових диiиплiн, на думку Вiндельбанда, повинно стати не СЧх предметне розмежування, а рiзниця СЧх пiзнавальних цiлей. Однi науки прагнуть вiдкрити закони, iншi зафiксувати iндивiдуальне та неповторне. Першi СФ, таким чином, науками номотетичними, другi iдiографiчними. В основi i номотетичних, i iдiографiчних наук лежить, за визначенням Вiндельбанда, науково очищений, критично перевiрений досвiд. До того ж один i той самий обСФкт може бути предметом i номотетичного, i iдiографiчного дослiдження, адже навiть вивчаючи iндивiдуальнi феномени, iсторик намагаСФться виявити закономiрностi, якi СЧх породжують, а не просто зафiксувати факт самобутностi i неповторностi СЧх iснування. Дослiдження iсторiСЧ (як i всiх емпiричних наук) для Вiндельбанда вимагаСФ системи нормативноСЧ свiдомостi. чиСЧ принципи повиннi бути загальнозначимими. Фiлософ виходив iз переконання, що iснують загальнi цiнностi, на основi яких повинен вiдбуватися процес емпiричного пiзнання цi загальнi цiнностi СФ iстиною в мисленнi, добром у волi i вчинках, красою у вiдчуттях, i цi три iдеали, кожний у своСЧй галузi, виражають тiльки вимогу того, що гiдне загального визнання... В.Вiндельбанд лише в загальних рисах окреслив теорiю iсторiСЧ, яка була завершена його талановитим послiдовником Г.Рiккертом i мала великий вплив на СФвропейську iсторичну науку. У 1899 р. вийшла його книга Науки про природу i науки про культуру, яка мiстила перше обгрунтування теорiСЧ вченого. Завершений виклад був зроблений у книзi Межi природничо-наукового утворення понять. Розглядаючи предметну протилежнiсть мiж науками про природу i науками про культуру, Г.Рiккерт твердив, що в СЧСЧ основi лежить поняття цiнностей. Фiлософ назвав СЧх благами i до них вiднiс релiгiю, церкву, право, державу, мораль, науку, мову, лiтературу, мистецтво, господарство. Вони СФ одночасно обСФктами, культурними благами. Отже, пiд культурою розумiлась сукупнiсть обСФктiв, звязаних iз загальнозначимими цiнностями. Г.Рiккерт виходив з того, що природознавство i iсторична наука завжди повиннi знаходитись у принциповiй логiчнiй протилежностi мiж собою. Те, що виходить за межi природничо-наукового утворення понять, входить у сферу наук iсторичних. Природничо-наукове утворення понять передбачаСФ перетворення i спрощення, при цьому втрачаСФться iндивiдуальне, i, зрештою, природознавство приходить до того, що вся дiйснiсть не мiстить у собi нiчого iндивiдуального.
Для Рiккерта вся дiйснiсть полягаСФ в iндивiдуальному i одиничному. Вiдповiдно i культурна цiннiсть будь-якого явища бiльша, якщо вона повязана з його iндивiдуальними ознаками. Однак наука бере до уваги лише частину iндивiдуального, в якiй закладено те, що робить його для культури iндивiдуумом у розумiннi одиничного i своСФрiдного явища. Для iсторичних наук дiйснiсть розпадаСФться на суттСФвi i несуттСФвi елементи. Саме тут i лежить головний принцип утворення iсторичних понять. "асне, йдеться про 90 проблему вибору. Г. Рiккерт розрiзняСФ два види iндивiдуального: просту рiзнорiднiсть та iндивiдуальнiсть у вузькому смислi слова. Саме другий вид iндивiдуальностi може бути охоплений поняттями. За Рiккертом, логiчна структура результатiв iсторичного дослiдження складаСФться лише з понять з iндивiдуальним змiстом.
РЖсторично-iндивiдуальний метод СФ методом вiднесення до цiнностей i протистоСЧть методу природознавства. Метод природознавства СФ генералiзуючим (узагальнюючим), а метод iсторiСЧ iндивiдуалiзуючим. Метод вiднесення до цiнностей СФ центральним в теорiСЧ Рiккерта. Фiлософ чiтко роздiляв метод вiднесення до цiнностей i метод оцiнки, твердячи, що це в логiчнiй сутностi два протилежних акти. Метод вiднесення до цiнностей означаСФ визнання iсториком загальноприйнятих культурних цiнностей i прийняття СЧх для керiвництва у своСЧй творчостi. Метод свiдомо допускаСФ в iсторичнiй науцi субСФктивнiсть, однак не в оцiнках або в