Вільна торгівля на Донеччині в період переходу від "воєнного комунізму" до НЕПу (1921 – перша половина 1922 рр.)
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ВІЛЬНА ТОРГІВЛЯ НА ДОНЕЧЧИНІ В ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ВІД ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ ДО НЕПУ (1921 ПЕРША ПОЛОВИНА 1922 РР.)
Проблеми обумовленості та змісту обміну, його впливу на продуктивні можливості індивідів упродовж багатьох століть були в центрі уваги економістів й досі залишаються предметом дискусій. Ще Арістотель намагався дати відповідь на питання про те, чим визначаються пропорції обміну товарів, чи, інакше кажучи, що саме робить товари порівнюваними? Відповідь на це питання поділила дослідників на дві величезні течії в історії економічної думки прихильників трудової теорії цінності та тих, хто виводив вартість, як категорію субєктивну, з оцінки самими індивідами корисності товару. Знову ж таки, від Арістотеля в європейській суспільній думці набули поширення твердження про аморальність, протиприродність, огидність комерційної діяльності як такої; про обумовленість обміну звичаєм чи певною угодою між людьми, у владі яких є виведення його з ужитку; про обмін як особливу процедуру зрівняльної справедливості з властивим їй принципом еквівалентності; про штучний характер прирівнювання та його чужість істинній природі речей. Додамо, що раціонально осмислена антипатія до комерційного завжди спиралася на певні психологічні настанови та емоції індивідів, основу яких складали недовіра, страх, ворожість, підозра, нерозуміння. Впродовж майже всієї історії людства торговці були обєктом загального презирства й морального осуду: людина, що купувала задешево й продавала втридорога, вважалася апріорно бесчесною [4].
Зазначені вище тези Арістотеля були сприйняті й розвинуті християнськими мислителями середньовіччя, і перш за все Т. Аквінським. Останній, розмірковуючи про справедливу ціну, доводив, що вона повинна забезпечувати як еквівалентність обміну (тобто відповідати речі), так і повагу до соціального статусу учасників обміну (тобто забезпечувати перерозподіл у процесі обміну певної частки благ, відповідно до цього статусу). В. Петті та фізіократи такі види діяльності як натуральний та грошовий обмін, різноманітні складніші форми торгівлі, організації й управління, переміщення товарів з метою їхнього продажу, відповідно до рівня прибутковості, не вважали справжньою, продуктивною працею. К.Маркс, фетишизуючи уявлення про працю як істинне джерело багатства та деякі інші постулати трудової теорії цінності В. Петті, А. Сміта, Д.Рікардо, тези послідовників Д.Рікардо (П. Рейвістона, В.Томпсона, Т. Годскіна, Д.Грея, Т.Едмондса, Д.Ф.Брея та ін.) ідеї Ж.Б.Сея, С. де Сісмонді, А.Сен-Сімона та його учнів, Ш. Фурє, П.Ж.Прудона, В. Годвіна, але не усвідомлюючи значення й цілком ігноруючи відповідні інтелектуальні прориви В.С.Джевонса, К.Менгера та Є.Ф.Бем-Баверка, взагалі оголосив обмін обманом й у псевдонауковій формі обґрунтував необхідність цілковитого усунення системи приватного обміну. Його аргументація зводилася до того, що: праця окремої особи, розглядувана в самому акті виробництва, це ті гроші, на які людина безпосередньо купує продукт, предмет власної особливої діяльності; але це особливі гроші, на які можна купити лише цей певний продукт. Щоби безпосередньо бути всезагальними грошима, праця окремої особи повинна була б з самого початку… фігурувати як ланка всезагального виробництва. Але при такій передумові не обмін уперше надавав би праці характер все загальності, а раніше даний колективний характер праці визначав би участь працівника в продуктах… з самого початку роблячи продукт колективним, загальним. Обмін, наявний спочатку в виробництві, це був би не обмін мінових вартостей, а обмін діяльностей, які визначалися б колективними потребами, колективними цілями, з самого початку містив би участь окремої особи в колективному світі продуктів… праця була б покладена в якості всезагальної праці до обміну, тобто обмін продуктів взагалі не був би тією проміжною операцією, якою опосередковувалася б участь окремої особи у загальному виробництві [5].
Набувши поширення, уявлення, які заперечували обмін, з часом спричинилися до появи збочених політичних настанов, практично реалізованих на теренах колишньої Російської імперії більшовиками. Останні перейменували комерцію на спекуляцію і намагалися карати причетних до неї осіб концтабором і вище. Вони написали багато декретів, субєктивно розрахованих на ліквідацію дрібнобуржуазних відносин, але, як мусили визнати їхні речники, обєктивно режим воєнного комунізму як режим злиденності призводив до посилення дрібнобуржуазної стихії, оскільки розподільча практика аграрної революції зменшила у величезному ступеню прошарки сільськогосподарського пролетаріату й збільшила ще в більшому ступеню прошарки дрібноселянських власників. В містах режим воєнного комунізму, повязаний з розпадом промисловості, призвів до розпорошення пролетаріату й перетворення цілих його груп на прошарок дрібних торговців, торбарів та виробників запальничок… Упродовж чотирьох років, попри всі колючі декрети радянської влади ця дрібна буржуазія спекулювала, приховувала від обліку рештки товарів, їздила на буферах, руйнувала транспорт, продавала з-під поли. Дрібна спекуляція стала основним джерелом існування мільйонів людей. Новий капіталізм, з його первісним накопиченням, буйними паростками проривався через важкі могильні камені, якими радянська держава намагалася роздушити буржуазні відносини. Економічно… перемогла всеросійськ