Вільна торгівля на Донеччині в період переходу від "воєнного комунізму" до НЕПу (1921 – перша половина 1922 рр.)
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?нформзведенні ДГЧК, під виглядом голодуючих робітників здійснюють організацію робітництва й голоти для довезення хліба з сусідніх губерній: Полтавської і Харківської. На місцях через це безлад: ОДТЧК хліб затримує, відсилає у розпорядження Райзаготконтори; потім часто-густо хліб повертається до спекулянтів під маркою бідноти, а хліб робітництва конфіскується, оскільки робітники не самі їздять за хлібом, бувши не в змозі полишити працю, а дають доручення спекулянтам, які під час фільтрації прагнуть мерщій вирвати свою частку хліба, а про доручене мовчать [19]. При перевезеннях вантажів такі ділки використовували залізничну прислугу.
Попри всі зусилля влади саме торбарі царювали на українських залізницях. Мовби сарана вони обліплювали все навкруги: вокзали, шляхи, вагони, дахи, площадки й буфера. Особливо багато енергії в цьому напрямі проявляли жінки. Всі потяги були забиті жінками з лантухами, торбинками, вузлами і т.ін. На всіх станціях десятки й сотні таких самих жінок юрмилися в очікуванні потягу, з галасом і шумом оточували його й зі слізьми умоляли надати їм місце, бо, в більшості випадків, потяг вже на попередніх станціях був переповнений. Скільки ж енергії треба було мати, скільки голоду й холоду, бруду, принижень перенести, щоби привезти додому хоча б пуд хлібу чи півпуда солі! Тогочасник визнавав, що більшістю цих жінок керувала не жадоба зиску, а дійсно тяжкі злидні [20].
До самопостачання харчами, зазначає один сучасний публіцист, вдавалися і самі залізничники, беручи з собою в дорогу лантухи з бахмутською і словянською сіллю, щоби обміняти її на хліб за межами губернії; загалом же, провадить він далі, з 56 тис. працівників Донецької залізниці (кожен з яких отримував зарплатню та продпайок), реально працювали залізничниками лише 25 тис. осіб [21]. Чи гаяла час решта?
Ціни на хліб, як прийнято вважати, визначаються цінами на борошно, але на початку 1920х рр. при цьому, здається, часто давалося взнаки махлярство пекарів. Так, на подібну практику увагу наглядових служб звертав дописувач одного з місцевих часописів: на базарі продавали житній, пшеничний, ячневий, білий, чорний хліб. Просили за нього, відповідно, 30, 25, 7 тис. крб. Затурканий покупець мав 100150 тис., а вдома 57 душ; отож він і шукав, де б дешевше купити, аби більше додому принести. Ось купив, біжить до хати. Зустрічають його, яко посланця Божого з манною небесною. Благоговіючи, беруться краяти дешевий хліб (2324, якщо не 25 тис.), що скидається на мішанку, яку раніш давали були коням: борошно, солома, зернята, висівки. До того ж уся ця маса недбало пропечена. Благоговіння хутко зникає. Їси той хліб, давишся, випльовуєш солому і зерно, та й гадаєш, куди дивиться Санупр, навіщо міліціонери вештаються по базару? [22].
Розвиток коливань цін на мясо та сало, на наш погляд, значною мірою зумовлювався взаємодією природнокліматичних та соціально-економічних чинників. Якщо на початку 1921р. на ринках губернії пару биків можна було придбати за 500800 тис. крб., коня за 100300 тис., свиню піврічну за 4070 тис. крб., гусака за 2025, пару курей за 1517 тис. крб., фунт сала за 56 тис. крб., яловичини за 23 тис. [23], то в наступні місяці ціни на зазначені товари певною мірою знижувалися (в абсолютних та відносних показниках). Це вказує на те, що з боку селян на тлі загострення продовольчої кризи мав місце масовий розпродаж і заріз худоби та птиці. Стрімке зростання цін на мясо у листопаді-грудні 1921р., здається, невипадково збіглося у часі зі згортанням продподаткової кампанії (значну частину податку селяни здали саме худобою). У перші місяці 1922р., намагаючись зібрати на посівний матеріал, і для придбання зерна на ринку в інших повітах, селяни масово продавали чи міняли свою худобу на хліб, іноді за межами губернії. У більшості повітів, внаслідок браку кормів, спостерігалася масова загибель худоби; за інформацією ДГЧК, на базарах Маріуполя та інших населених пунктів повіту базовим мясопродуктом стала конина; у ковбасу клали усіляку дохлятину; по селах продавалися коти і собаки ціною в 6 тис. крб.; мали місце натяки на продаж харчових виробів з людського мяса в умовах голоду [24].
Черговий стрибок цін на мясо весною 1922р., припускаємо, став результатом істотного зменшення пропозиції цього товару в умовах весняного потепління, початку весняно-польових робіт за повсюдного браку робочої худоби. Фунт свіжої риби у вересні 1921р. коштував 2,53 тис. крб., у квітні 1922р. 50 тис., у вересні 150 тис. крб. Ціна фунту солі у жовтні 1921р. становила від 700 до 1 тис. крб., у листопаді 1,75 тис., у лютому 1922р. 2,5 тис., у березні 7,5 тис., у травні 8,75 тис. крб. [25]. Ціни на вершкове масло, як видно з графіка, певним чином корелювали з цінами на мясо (зазнаючи при цьому істотнішого впливу сезонних коливань). Ціни на молоко також зростали: у січні 1921р. пляшку молока (0,5л.) продавали за 900 крб., у березні 1922р. за 35 тис.; у червні за 70 тис. крб. (зауважимо для порівняння, що роздрібна ціна газети тоді становила 80 тис., а сплата за оголошення в газеті від 200 до 800 тис. крб. за рядок), у вересні за 140 тис. крб. Додамо для порівняння, що ціна фунту сіна в січні 1922р. сягала 2,5 тис. крб. [26]. Рівень цін на цукор та олію, ймовірно, значною мірою зумовлювався тією обставиною, що виготовлення цих продуктів потребувало наявності значних обсягів вихідної сировини (зауважимо, що на відміну від соняшника, вирощування цукрових буряків на Донеччині не було поширеним) та застосування певного промислового обладнання.