Характеристика бойовоi майстерностi за княжих часiв
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?и знанi, в них луки натягненi, сагайдаки вiдкритi, шаблi вигостренi; скачуть як тi сiрi вовки в полi, шукаючи для себе чести, а для князя свого слави! Чи ж треба ще кращоi похвали для тих. простих, чорних людей, що поруч iз князями й боярами клали своi буйнi голови за Украiну?
Воiни, що полягли в бою, вiйсько хоронило особливо святочно. У давнiх, поганських часах на мiii похоронiв сипали могилу.. Такi могили мали всi першi князi-завойовники: Аскольд на Угорськiм у КиСФвi, Дiр бiля церкви св. РЖрини, Олег десь пiд КиСФвом, РЖгор не далеко Коростеня, де його вбили деревляни, Олег Святославич пiд Овручем. На цих могилах вiдбувалися тризни, поганськi поминки. РЖ народ памятав цi княжi гробницi довгi столiття. Пiзнiше почали ховати вбитих князiв по церквах. Лiтописи подають описи таких похоронiв. У бою з половцями пiд КиСФвом 26 травня 1093 р. утопився в рiчцi Стугнi молодий князь Ростислав Всеволодович. Тiло його забрали, принесли до КиСФва, i плакала по ньому мати його, i всi люди жалiли його дуже задля молодостi його i зi бралися СФпископи, попи й чорноризцi та, спiваючи звичайнi пiснi, поклали його в церквi св. Софii.
Полеглих князiв усе привозили хоронити в iх власних столицях, або в городах, де вони народили ся. Тiло Ярополка РЖзяславича, що полiг у Галичинi 1086 р., пере везли були спершу до Володимира, потiм аж до КиСФва й похоронили в церквi, яку вiн сам вибудував. Роман Мстиелавич, творець галицько-володимирськоi держави, полiг у бою з поляками пiд Завихостом над Вислою. Але вiрнi бояри не шкодували труду, перевезли княже тiло до Галича, до княжих гробниць у кафедрi на Крилосi.
Вiйсько шанувало також мiiя, де в бою склали своi голови звичайнi, рядовi вояки. На побоСФвищi на Сухiй Дорозi, де полiг Клим Христинич, по ставили були хрест, i досi стоiть вiн на Сухiй Дорозi, згадуСФ лiтописець. Пошанувати память полеглих це був обовязок живих. Тимто з жалем лiтописи згадують тих лицарiв, що iм не судилося знайти захисту в могилi, Святослава Хороброго, що над його тiлом знущався печенiзький ватажок, або молодого Романа Святославича, що полiг у степу i кости його досi, лежать там сина Святослава, внука Яро слава...
Для лицарських звичаiв того часу прикметна була пошана й для коней, що лишалися в бою. Лiтописець подаСФ зворушливе оповiдання про смерть коня, що був власнiстю князя Андрiя ЮрiСФвича, Мономахового внука. В бою над Стиром 1149 р. князь загнався був далеко мiж ворогiв та мало не полiг на мiii; його коня влучили два копя, третСФ вдарило в сiдло. Та кiнь пустився навскоки i хоч ранений вельми, винiс пана свого, i минувся. Князь Андрiй, побиваючись за комонством його, повелiв його похоронити. РДдиний раз у давнiй лiтописнiй мовi читаСФмо це незвичайне слово комонство, вiд старого комонь кiнь, утворене так, як воСФводство вiд воСФвода, або панство вiд пан. Лiтописець немов хотiв цим словом звеличати заслуги коня, вiрного товариша воiна - лицаря.
Вiйсько й держава
Вiйна була щоденним явищем у давнiй Украiнi. Коли перегортаСФмо карти лiтописiв князiвських часiв, з трудом лише вiднаходимо один-другий рiк миру; щорiчно,-а то й кiлька разiв на рiк iшли воСФннi походи й кривi боi. На пiвденнiй межi не вгавала нiколи боротьба зi степовиками. Половецькi напади непокоiли й Киiвщину й Переяславщину й Чернiгiйщину, а кочовики запускалися деколи аж на пограниччя Волинi й Галичини. Пiвнiчнi землi знову несли на собi тягар оборони вiд войовничих литовських племен, що забiгали часом аж пiд Володимир. На заходi раз-у-раз поновлювалася боротьба! з поляками, з-за Карпат безнастанно погрожували мадяри. Коли кiнчалася вiйна на одному кiнцi широкоi украiнськоi землi, вже на iншiй окраiнi збиралися воСФннi хмари.
Серед таких обставин наш народ мусiв бути все озброСФний, готовий до оборони. Так само над Днiпром, як над Бугом, так само на полiських багнах, як у карпатських переходах населення все було в на поготовi, все стежило, чи не йде на край вiоСФнна небезпека. Вiйсько в тих часах не було окремим класом, чи органiзацiСФю, це була частина громадянства, це був сам народ. Хоч провiд вели князi н бояри, то оборона рiдноi землi була потребою й конечнiстю всiх, усi ii розумiли, всi iй спочували. Це Бог уклав у серце князя... такими словами лiтопиii починають описувати похiд на степових кочовикiв. Пiдемо всi вiд малого до великого, заявляють простi люди, як треба йти у степ. А з яким трiумфом вертаСФться з походу переможець, з якою радiстю витаСФ вiйсько народ!...
Вiйсько добувало державi силу й могутнiсть. У воСФнних змаганнях змiцнювались границi держави. Границю вiд степу визначили нашi князi в боротьбi з дикими ордами. Володимир Великий i Ярослав Мудрий величезними валами замкнули дорогу кочовикам, а пiзнiшi поколiння пильнували, щоб удержати цi межi та поширити. Захiдна границя галицькоi держави повстала в безнастанних пограничних вiйнах iз поляками.. На великих просторах граничну лiнiю творили дикi пущi, нiколи не прорубуванi, без нiяких осель. Комунiкацiя туди йшла тiльки вузькими дорiжками. проруба ними просiками та воротами. Де пущ не було й оселi з обох сторiн приходили близько одна одноi, там кожна держава стерегла пильно своСФi межi й не допускала, щоб сусiд порушив ii Украiну.
Вiйни забезпечували державi добробут i значiння серед сусiдiв. Уже першi походи на Чорне Море й Вiзантiю мали за мету iнтереси украiнськоi торгiвлi i закiнчилися славними торговими дого