Фiлософiя Ренесансу
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
ва шляхи: фiлософське повчання, тобто людський розум, i духовне повчання, що виходить вiд святого духу. Пiдкреслення божественного в людинi виступаСФ як вiдхилення вiд середньовiчних традицiй, за це Данте був пiдданий критицi й засуджувався томистами.
Гуманiзм Данте повний вiри в сили людини. Людина сама вiдповiдаСФ за своСФ благо, що вирiшуСФ тут СФ його особистi якостi, але в жодному разi не багатство або успадковане положення Про Дантовi Комедii Ф. К. Шалда написав: Не знаю у всiй свiтовiй лiтературi добутку, що несло б у собi бiльше любовi до землi й до тiлесностi, чим пiснi Раю. Не слухайте тих, хто говорить, що Дантiв добуток аскетичний або загробний. Змiст його саме зворотний. Данте, мислить як поет конкретностi, його божественний вiрш повний земних реальностей. Навiть у момент найбiльшого вiдторгнення думки вiн не вiдчуваСФ земне як тягар або перешкоду.... Данте зазнав впливу вiд латинського, добре знав Сигера Брабантського, не були йому далекi й неоплатонiвськi тенденцii середньовiччя, що виходили вiд Псевдо-Дiонисия Ареопагита. Знайомство з навчанням Аверроеса про можливостi й про активнiсть розуму приводить Данте до розумiння того, що завданням людства СФ реалiзацiя можливостей розуму, насамперед теоретичного, втiлення iх у практичнiй дiяльностi. Полiтичний, антицерковний змiст своСФi позицii вiн розробляСФ в Монархii. Церква повинна займатися питаннями вiчностi , земноi ж справи СФ долею людей, якi прагнуть до створення суспiльного устрою, що допомагаСФ реалiзацii людського iснування, заснованого на щастi, блаженствi, загальному й мiцному свiтi. Данте належав до тих iдеологам, якi свiй гуманiзм зСФднували з теорiСФю так званоi двоiстоi iстини.
Концепцiя Данте мiстить багато наiвних i схоластичних аргументiв, але вона сильна своСФю основною iдеСФю: все людське (i полiтика) повинне бути пiдлегле людському розуму.
Один iз представникiв iталiйськоi гуманiстичноi думки - Марсилiй з Падуi (1278-1348) - сформулював у своСФму полiтичному навчаннi (трактат Захисник миру ) республiканськi iдеi, угадавши подii буржуазних революцiй XVII-XVIII сторiч.
Вiн дiйшов висновку, що нi церква, нi державу не мають божественноi природи, але СФ рiзними формами людськоi влади й громадськоi органiзацii людей. Як i Данте, вiн виходив iз двох основних передумов людського щастя: миру й влади монарха. Верховенство належить народу, громадяни мають законодавчу владу, свою волю вони виражають на зборах голосуванням. РЖдея про те, що народ СФ джерелом усякоi влади, вiдрiзняСФ його концепцiю вiд схоластичноi середньовiчноi й наближаСФться до бiльше пiзнiх концепцiй про суспiльний договiр.
Марсилiй черпаСФ iз праць Аристотеля, але зовсiм iншим способом, чим середньовiчнi схоласти. Аристотель СФ для нього СФдиним джерелом рацiонального пiзнання. Бiблiю вiн використовуСФ лише як iлюстрацiя. Хоча Марсилiй був переконаним католиком, його вчення про природну природу влади держави обСФктивно допомагало зруйнувати схоластико-феодальну iСФрархiю цiнностей.
Франческо Петрарка (1304-1374) уважаСФться першим гуманiстом, його називають батьком гуманiзму. Великий пропагандист античноi культури збирав справжнi латинськi тексти. Його збори класичних латинських текстiв було у свiй час унiкальним.
До античноi культури й утворення вiн пiдходив iсторично, не вбачав у них лише минуле золоте столiття й загублений рай, але намагалася спадщина античностi найбiльше точно й зрозумiло донести до сучасникiв. Грецii вiн волiв Рим i не сумнiвався, що Рим СФ класичним зразком цивiлiзацii взагалi. Цiкавився вiн i середньовiчнi традицii, i Августином. Петрарка - один iз творцiв новоi СФвропейськоi лiрики, автор знаменитих сонетiв до Лаури, патрiотичних вiршiв i вiршiв гнiвних, звернених проти папськоi курii. У його поезii чiтко звучать гуманiстичнi iдеi Нового часу. Петрарка разом з Данте й Боккаччо СФ засновником iталiйськоi лiтератури. .
Данте ще приймав вiчнiсть у розумiннi схоластiв, Петрарка ж ii повнiстю вiдкидаСФ. Його полемiчний трактат Про власне незнання й незнання, iнших спрямований проти аверроiзму, а вчення про двоiсту iстину iстотно вiдрiзняСФться вiд полемiки Фоми Аквiнського, якого вiн, втiм, взагалi у своСФму трактатi не згадуСФ. Вiн вiдкидав культ авторитету, однак при цьому не вiдкидав Аристотеля, але висмiював дурних аристотеликов, iх схоластичний, надуманий спосiб ведення суперечок. Затверджував, що унiверситети пiзнього середньовiччя занепадають, iхнi викладачi позбавленi побожностi, шкодять доброму iмю теологii, що вона здобула в епоху батькiв церкви. Пiдкресленням власного незнання вiн виражаСФ iдею незалежностi свого мислення вiд схоластичноi унiверситетськоi вченостi.
Християнство вiн приймаСФ, але лише в його несхоластичнiй iнтерпретацii. Вiн вiдмiнюСФться також до iдеi активноi самореалiзацii людини, його антропоцентризм виступаСФ як противага середньовiчному теоцентризму. Цiкавили Петрарка насамперед внутрiшнi, етичнi проблеми людини, що СФ ознакою iндивiдуалiзму епохи Ренесансу. У фiлософському дiалозi Моя таСФмниця вiн розкриваСФ найглибшi внутрiшнi конфлiкти людини й способи iхнього подолання. Творчiсть Петрарка вiдрiзняСФться земним характером, повним розумiнням радостей i страстей людини Петрарка вплинула й на розвиток гуманiзму в Чехii; в 1356 р. вiн вiдвiдав Прагу, вiдома його переписка з Карлом IV, Арноштом з Пардубиц, Яном зi Стржеди, що ставиться до 1351-1368 р. .
Серед тих, хто сприяв с?/p>