Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
ціоналізму, дуже характерні для інших територій колишньої СФРЮ. Цьому сприяє монопольний склад населення: понад 95% словенців[15,303]. До того ж Словенія, можливо, єдина з посткомуністичних країн, яка не потребує допомоги з боку МВФ та інших фінансових організацій. На відміну від попередньої республіки в Хорватії збройний конфлікт набував риси всеохоплюючої міжетнічної війни. Головна проблема полягала в характері розвязанні питання про право націй на самовизначення. Треба було вирішити: хто має право на самовизначення і вділено держава або народ? Якщо держава, то республікам лишається тільки уточнити свої кордони та визначити умови сецесії. Якщо окремий народ у межах багатонаціональної республіки, то який статус внутрішніх кордонів і як їх визначити?
Після здобуття незалежності у Словенії виникли нові проблеми проблеми встановлення кордонів держави. По-перше вирішувалося питання кордону з Хорватією. Спірною стала територія морського узбережжя, якого Словенія мала близько 40 км, а Хорватія 1770 км. Складними питаннями у словенсько-хорватських відносинах вважається визначення приналежності автомагістралей, які повязують країну з Західною Європою ,взаєморозрахунки за роботу спільної АЕС у м. Кршко (територія Словенії) та ін.
Внутрішньополітичне становище Хорватії на початку 90-их років характеризується певною напруженістю через економічні і соціальні проблеми. У травні 1990 р. за повоєнні часи в Хорватії відбулися вибори до республіканських та місцевих органів влади на багатопартійній основі. Серед 20 існуючих партій та громадсько-політичних організацій перемогу здобула Хорватська демократична спілка (ХДС), представники якої зайняли переважну більшість у Саборі (парламенті) та ключові посади в уряді республіки.
На засіданні Сабору (25-26 липня 1990 р.) були прийняті поправки до республіканської конституції, Хорватію проголошено суверенною державою[15,303]. Такі зміни призвели до загострення міжнаціональних відносин у самій Хорватії. Сербське населення, яке компактно мешкає на території республіки, провело референдум з питання власної автономії. Що викликало негативну реакцію хорватської влади.
Центром міжетнічного протистояння в СФРЮ стало „сербське питання”. Після розвалу федерації 2 млн. сербів опинилися поза межами Сербії. Вони прагнули вільного , рівноправного визначення свого майбутнього. В самій Сербії домінували настрої солідарності з єдинокровними братами, які мимоволі стали громадянами інших республік. Цими настроями негайно скористалася націоналістично орієнтована опозиція. Тоді президент С. Мілошевич виступив на захист права сербів жити в єдиній державі, підкреслюючи, що визнання рівноправного статусу сербів у Хорватії, Боснії й Герцеговині є шляхом до стабілізації в цих республіках.
Суть збройного конфлікту у Хорватії полягала в зіткненні інтересів хорватів, які обстоювали право своє на відділення від СФРЮ при збереженні республіканських кордонів, і сербів у Хорватії, які, не відкидаючи перспективи жити з хорватами в єдиній державі, виборювали право самим вирішувати власну долю.
Найнепрмиреннішу позицію займали мешканці Сербської Крайни, яка історично ніколи не входила до складу власне хорватських земель. Уперше серби Крайни порушили питання про культурну автономію після приходу до влади ХДС (Хорватське демократичне співробітництво) у 1990р.[22,402]. Нова конституція визнала сербське населення національною меншиною, а розгорнута наступальна націоналістична пропаганда сприяла поширенню антисербських настроїв. Усе, що відбувалося, нагадувало сербському населенню геноцид хорватських усташів щодо сербів за часів Другої світової війни.
Спроби встановлення хорватського суверенітету на територіях із сербським населенням за допомогою сили викликали опір. 28 лютого 1991 р. Сербська Крайна прийняла рішення про відділення від Хорватії та підтвердила свою належність до СФРЮ [22,403].
В центрі конфлікту відразу опинилися дислоковані в Хорватії підрозділи ЮНА, яку в Загребі однозначно кваліфікували як ворожу силу та „оплот сербського гегемонізму” [22,403]. Однак формальні підстави для подібних обвинувачень зявилися тільки після того , як у ЮНА розпочалося масове дезертирство хорватів, словенців, мусульман та македонців. Роль ЮНА в міжетнічному конфлікті мала подвійний характер. З одного боку вона виконувала вказівки федеральної влади, а з іншого намагалася розєднати ворогуючі сторони: хорватські збройні формування і сербські сили самооборони.
Певну роль у розпалюванні міжетнічного конфлікту відігравав релігійний фактор. Священнослужителі різних конфесій активно заповнювали той ідеологічний вакуум, який створився після кризи ідей „самоврядного соціалізму”. В Югославії людей почали ділити на католиків (хорвати), православних (серби, чорногорці, македонці) та боснійських мусульман.
Бойові дії охопили саме ті райони Хорватії, де компактно мешкало сербське населення: Сербську Крайну з центром у Кніні та Сербську автономну область із центром у Вараджині (Славонія, Бараня, Західний Срем). Саме ці райони були піддані руйнуванню, а їх сербське та хорватське населення зазнало значних втрат. Війна унесла життя більш ніж 30 тис. чоловік, близько 700 тис. втратили житло й стали біженцями.
Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностей зумовлене: