Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
?нституції, почали домагатися реалізації свого права на самовизначення й виступили за надання краю Косово статусу республіки.
Основним політичним гаслом під час демонстрації, скликаної албанським рухом у 1981 р. в столиці Соціалістичного автономного краю Косово м. Приштіне було: „Косово - республіка”. Як і на початку подій у Косово, так і пізніше албанська опозиція намагалась створити „етнічно чистий край, щоб мати серйозні наміри для проголошення республіки у складі югославської федерації” [9,42]. У перспективі, користуючись формальним правом на самовизначення навіть до виходу ( закріпленого у конституції СФРЮ ), республіка могла вийти зі складу Югославії та приєднатися до Албанії.
Але ситуація в краї продовжувала загострюватися. Дедалі більше сербів і чорногорців змушені були залишати Косово. Періоди введення воєнного стану змінювалися періодами розробки нових програм вирішення “косовської проблеми”. Однак усі заходи щодо стабілізації становища в Косово виявилися не ефективними.
Після жорстокого придушення відкритих виступів опозиція в Косово починає проводити політику витіснення представників інших національностей, які там проживали. Внаслідок тиску на неалбанське населення, з кінця 1981 р. до лютого 1987 р. із Косово виїхало 22 тис. 307 сербів і чорногорців [9,43]. Масова міграція працездатного населення із Косово змусила Союзне Виконавче Віче ( уряд ) СФРЮ у грудні 1987 року погодити спеціальну федеральну програму, яка була спрямована на припинення виїзду сербів і чорногорців із Косово.
Напружена ситуація в Косово та зміни у внутрішньополітичному житті країни у першій половині 80-их років підштовхували керівництво Сербії до формулювання питання про конституцію республіки як конституцію окремої держави. У даному випадку специфіка Сербії полягала у тому, що вона , єдина зі всіх республік СФРЮ, мала у своєму складі два автономних краї Косово і Воєводину.
За конституцією СФРЮ як Сербія, так і автономні краї були субєктами федерації, що робило крайове керівництво досить незалежним. Такий стан ніколи не викликав ентузіазму в сербського керівництва. Краї в свою чергу постійно намагалися звільнитися з-під “опіки” республіки. Недовіра та напруга у відносинах керівників республіки з керівниками країв стали переростати у політичну боротьбу незалежних політичних обєднань.
Югославію того часу порівнювали з ідеальним середовищем для існування одноклітинних організмів, обєднаних клеєм страху.
Головною причиною міжнаціональної напруженості був історично складений розрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік і країв, особливо ставало політичним в умовах різкого погіршення економічної ситуації наприкінці 80-их років. Страйки і демонстрації в Косово на початку 1989 року, підтримані в Хорватії та Словенії, визначили первісні контури найбільшого югославського конфлікту[9,43]. Став очікуваним розкол СФРЮ спершу по відношенню до вирішення косовських проблем, а потім до проблем федерації взагалі. На підтримку позиції Сербії, яка на початку 1989 року ліквідувала автономний статус Косово і Воєводини , стали Македонія і Чорногорія. Хорватія і Словенія засудили політику сербського керівництва. Боснія та Герцеговина зайняли очікувальну позицію.
Різке загострення міжетнічних та економічних проблем привело до колективної відставки всього союзного уряду на чолі з В. Мікуличем. У березні 1989 року на чолі нового кабінету став хорват А. Маркович. Урядова програма довго обговорювалася і була ухвалена скупщиною СФРЮ лише в грудні 1989р.[22,392]. За порівняно короткий строк у СФРЮ були підготовлені необхідні нормативно-правові умови для поступового переходу суспільства на засади політичного плюралізму. Однак, виступаючи в червні 1990 р. в скупщині, голова уряду А. Маркович заявив, що здійснення реформ залежить не стільки від якості самої програми, скільки від взаємопорозуміння та злагоди між народами федеративної держави. Але саме цього в Югославії вже не було.
Процес переходу народів федеративної Югославії від однопартійного суспільства “самоврядного соціалізму” до плюралістичної демократії відбувався на фоні бурхливих подій 1989 р. в країнах Східної Європи. Однак у Югославії вони виявилися нерозривно повязаними з міжнаціональними суперечностями, що й надавало подіям надзвичайно специфічного характеру. У СФРЮ досить часто підкреслювали, що вона є країною шести республік, пяти народів, чотирьох мов, трьох релігій, двох алфавітів та однієї партії.
Щоб утримати в єдиній державі економічно й культурно різноманітні елементи, які мали досить обмежений часом досвід співіснування, потрібна була обєднуюча наднаціональна сила. З 40-их років таку силу являв собою Союз комуністів Югославії, на чолі з Йосипом Броз Тіто. Політика СКЮ в національному питанні вирізнялася волюнтаризмом: міжреспубліканські кордони були встановлені без урахування етнічного складу населення, значна кількість людей опинилася за межами “своїх” республік. Щоб зменшити вплив Сербії, там було утворено два автономні краї. В ранг національності була зведена релігійна належність.
Керівництво СКЮ в гострій політичній та ідеологічній боротьбі обстоювало необхідність збереження однопартійної системи та самоврядування, за яких, мовляв, можливий і політичний плюралізм. Лідери СК Хорватії та Словенії прагнули здоьути можливість самостійних дій у межах СКЮ. Йшла мова про реорганізацію партії на принципах федералізму, обмеження контрольних функцій центрального кері?/p>