Украiнськi легенди про "Триблаженне древо", смерть Адама та главу його
Информация - Туризм
Другие материалы по предмету Туризм
им на сторiнках Киевской стариньi (1895, лютий, с.209211):
Ой в Русалимi у ВiфлеСФмi
Грай, море, грай!
Радуйся, земле,
Син Божий народився!
(цей приспiв повторюСФться пiсля кожного вiрша).
Пресвята Дiва там Христа мала,
В ризи Його вповивала.
Там всi святi поза стiл сiли.
Взяли писати, взяли читати,
Дали вони iмя святого Петра.
Пресвятая Дiва того iмя не хотiла.
Взяли читати, взяли писати,
Яке Йому iмя дати,
Дали вони iмя святого Павла.
Пресвята Дiва того iмя не хотiла.
Взяли писати, взяли читати,
Яке Йому iмя дати,
Дали вони iмя РЖсуса Христа.
Пресвята Дiва то iмя злюбила...
Вiд тiСФi пари РДви i Марii стали розмножувалися люди, поки не вижили (першого) вiку. Коли став наближатися до кiнця вiк, святi люди почали будувати ковчег й пускати туди людей по парi чоловiка й жiнку, i всякоi птицi, що лiтаСФ, по парi, i всяких тварин по парi. Ховрашкiв та жаб тих не брали, вони вивелись потiм iз землi; вовкiв i зайцiв також не брали, та тiльки не знаю, звiдки вони потiм узялися. Коли всього набрали, тодi пiшов дощ. РЖ йшов вiн сорок день i сорок ночей. Всi люди потонули, i всi хати, i все, що було; а тi люди лишились, якi були в ковчезi. Коли дощ ущух, пара людей вийшла з ковчега, i стали вони жити на землi; стали жити стали грiшити, а в них стали вселятися i вiд них стали народжуватися потонулi душi, тiльки iм давали вже iншi iмена. Пiсля того, як змiнився свiт, i люди змiнились: ранiше були великi та дужi, а чимдалi, тим ставали щораз меншими; а ще далi, пiсля нас, будуть такi, що в однiй печi молотитимуть по сiм чоловiк одночасно. От i ми вже той вiк вижили, що Бог призначив, бо ранiше дiти слухалися батькiв i матерiв i боялися iх, а нинi не слухаються й не шанують, самi, мовляв, бiльше знають, нiж отцi й матерi. Це ми ту останню сотню лiт доживаСФмо, яку додали святi отцi. Господь розгнiвався на отцiв, що вони додали вiку людям, сказав, що все терпiтиме, що б не творилося на бiлому свiтi: хоч хто людину забСФ чи щось iнше скоiть, то Вiн i не караСФ. Коли доживемо цю останню сотню лiт, то буде Страшний суд буде нас Господь судити, визначати, кого куди. Де сонце сходить, там буде рай; де сонце буваСФ ополуднi, там пекло; а де сонце нiколи не буваСФ, там ад. За великi грiхи посадять в ад, за меншi в пекло, а безгрiшних улаштують в рай. В раю жити добре там добре пють i iдять; а в аду комашкаються (безперервно вовтузяться, як мурашки): той везе лозу; той кричить пити!, а в нього крiзь горло вода ллСФться; той у смолi кипить. Тин пiдпирають це за те, що коли жив на цьому свiтi, то коли щось робив погане, i йому казали: не роби грiх, а коли помреш, то на тому свiтi тобою тин пiдпиратимуть, вiн вiдповiдав: грiх у мiх, та ще й зверху сiв! там, на тому свiтi, нехай хоч тин пiдпирають моСФю душею; а також за те, що коли в когось повалиться тин i той просить допомогти, вiн не пiде на допомогу, i от на тому свiтi й тин пiдпиратиме. Хто кричить: пити! так це за те, що на цьому свiтi не даСФш iншим напитися води, особливо жнивами. Лозу возить за те, що на цьому свiтi крав ii. Вiд грiхiв звiльняСФться той, хто на цьому свiтi даСФ милостиню. Жила собi одна скупа жiнка. Ось прийшов до неi жебрак i попросив маленькоi цибулини. Вона цього не пошкодувала дала; а коли померла й мучилась у смолi, то той самий жебрак прийшов, спустив до неi цибулину, вона вхопилася за цибулину й вилiзла iз смоли.
Тi жiнки, якi померли вагiтними, тепер мучаться, i баби пупорiзнi за ними ходять, дожидають Страшного Суду. А пiсля Страшного суду iх улаштують прямо в рай разом з маленькими дiтками i з бабами: вони за стiльки лiт до суду вiдтерпiли вже страждання.
Люди всi змiняться, а земля тiльки обернеться, сонце зайде за хмарку, а свiт не змiниться; нам здаватиметься, що палатиме земля i все, але нiчого цього не буде. А ось що буде. Перед Страшним судом ходитимуть ворожки i з того попелу, з якого жiнки роблять луг для прання в пятницю й викидають грудку мокрого попелу надвiр, зроблять iз неi паляничку й пропонуватимуть ii людям: хто вiзьме, того душу й переманять до себе.
Занадто грубими, природними мазками накидано в цiй оповiдi велику епопею людства; але ii вiд першого й до останнього штриха яскраво пронизуСФ життСФдайний промiнь вiри в безсмертя й майбутню праведну винагороду, яка незмiнно служить нашому простолюдину вiдрадною провiдною зiркою в його многотрудному й многосмутному життi.