Українська культура 1980–90-х років
Контрольная работа - Культура и искусство
Другие контрольные работы по предмету Культура и искусство
»ьство спектаклю"), Ж. Баландьє ("театрократія"), Ж. Липовецький ("імперія ефемерного"). Це відчуття театральної примарності, бурлескності, неавтентичності життя, яке особливо виявилось у 80х роках, повязується західними філософами з необароковим світосприйняттям.
Якщо для західної культури з її сильними традиціями раціоналізму, детермінізму, логізму, які критикуються постмодернізмом, необароко неавтентичне, то для української культури бароко взагалі є істотним шаром народної традиції, рідної стихії, звертаючись до якої сучасне мистецтво України отримує зовсім інше звучання. Декоративний експресіонізм "необароко" одна з найвиразніших стильових ліній образотворчого мистецтва 80х років. Це відчутно в полотнах Ю. Луцкевича, П. Гончара, О. Бородая, А. Захарова, Н. Стороженка і ще десятків митців. Звернення до українського бароко, до кольору українських художників "Вольової групи" не є декларацією національного початку, а становить собою ускладнену постмодерністську гру. Зокрема, новий український живопис прикметний бароковою ірраціональністю.
Сучасний етап у розвитку українського мистецтва, починаючи з 80х років, можна назвати необарочним.
Омар Калабрезе в книзі "Епоха необароко", яка вийшла в 1987 році, наголошує, що саме термін "необароко" точніше та глибше характеризує сучасний менталітет людини, дух часу, смак епохи, ніж поняття "постмодернізм". "Дух необароко" це підвищення ролі таких форм творчості та соціальної поведінки, для яких характерні втрата цілісності, глобальності, впорядкованої систематичності, та акцентування замість цих якостей нестабільності, неоднозначності, змінюваності. Калабрезе аналізує, як універсальні ключові поняття барокового смаку виявляються в сучасних умовах. Для системи культури типу бароко характерне зміщення центру, посилення тиску на контур, тобто "робота на межі".
"Роботою на межі" автор вважає, наприклад, експериментування з лінією, перспективою в образотворчому мистецтві пізнього Ренесансу, маньєризму, бароко. За такими "граничними" варіюваннями точки зору, ракурсу, кута зображення вгадується вже саморуйнування перспективи. Та ж сама логіка простежується в сучасній культурі, яка постійно випробовує еластичність межі видів та жанрів мистецтва. Перехід межі між мистецтвом та життям одна з основних тенденцій мистецтва XX ст., яку ми детально аналізували на прикладі концептуального мистецтва, попарту. Втручання побутових речей у сферу художньої діяльності, яке у 20х роках викликало сенсацію, сьогодні вже нікого не дивує. Це виявляється і в зміщенні жанрів, взаємоперехрещенні різноманітних видів мистецтв, в архітектурі, скульптурі.
Як приклади "тяжіння до межі" Калабрезе розглядає спроби максимального підвищення або, навпаки, зниження порогу сприйняття часу та рухів у моментальній фотографії (зупинена мить) або під час прискореного та уповільненого теле й кінознімання. Кардинально змінюється сам характер сприйняття часу.
Одна з ознак цього тотальне осучаснення всіх продуктів культури в людській свідомості під впливом телебачення. Для учнів немає відчутної історичної дистанції між А. Шварценегером та міфологічними героями античності Геркулесом, Одіссеєм, Ксеною, які стають суперменами сучасних серіалів.
В епоху "тотальної візуалізації" дистанція між минулим та сучасним, будьяка хронологія зводяться до нуля: "все абсолютно синхронне".
Обєкти, які потрапляють у сферу необароко, набувають властивості бути завжди тут, а "тут" означає всю історію в цілому, недиференційовано, причому йдеться не тільки про актуальність збігу часів, але й "спілкування можливого з реальним".
Мистецтво минулого розглядається як склад готових матеріалів. Фрагменти вириваються з контексту, та при цьому цінується зламаність, випадковість їх форми. Цікаво, що такою ж логікою керується телеглядач, коли натискає кнопки дистанційного управління багатоканального телевізора й перескакує з однієї програми на іншу, він ніби створює з випадкових фрагментів якесь нове мозаїчне ціле.
Естетика фрагмента порушує централізованість порядку, переключає увагу з центру на периферію.
Цитата розглядається як засіб створення "утопії минулого", тобто минуле переноситься всередину власної культури та переосмислюється в світлі досвіду. Прикладом необарокового оперування цитатою може бути роман У. Еко "Імя троянди": текст роману суцільна та найвіртуальніша містифікація. Камуфлюючи факт цитування, фальсифікації цитат, письменник створює "поетику збоченої автентичності".
Сьогодні відбувається повна дестабілізація часу та історії. Наш час не шукає документів, свідоцтв, минуле зявляється лише у вигляді "симулякрів", як чиста фікція. Художники знищують часові, причиннонаслідкові звязки, створюючи "метаісторичний синтез".
Друга важлива зміна стосується верифікування реальності. Упевненість в істині дає не особливий, безпосередній досвід пізнання світу (присутність на спортивному матчі), а можливість сприйняття телевізійного зображення події (уповільнені зйомки, які дозволяють вловити щось реальніше, ніж сама реальність).
Необарокова особливість різних типів поведінки в культурі, які претендують на "примежовість" їхній специфічно поверховий характер, орієнтація на зовнішні шари, формальну організацію, відчутне нехтування змістовнотематичним аспектом. Творчі пошуки зміщують