Украiнська вiдповiдь на нову iмперську iдеологiю. Кирило-Мефодiiвське братство
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ким iсторикам i лiтературознавцям говорити про iснування двох течiй всерединi товариства "реакцiйноi" i "революцiйноi". Це твердження не згiдне з правдою: природно, що рiвень радикальностi братчикiв був рiзним, але нiхто з них не був "реакцiонером". Точнiше буде сказати, що полiтична фiлософiя братства мала синкретичний характер: Кулiш наголошував на нацiональному елементi, Костомаров на загальнолюдському i християнському, а Шевченко на соцiальному. Кожний з цих елементiв знайшов своСФ вiдображення у "Книзi Буття..."
Соцiальна програма кирило-мефодiiвцiв мiстила два пункти: скасування крiпацтва та поширення освiти серед народу. Вони не розробили конкретнiших планiв щодо знищення крiпацтва й введення загальноi освiти. Реалiзацiя цих обидвох вимог була лише передумовою для ширших полiтичних змiн, якi мали ТСрунтуватися на принципах християнськоi етики, iдеi панславiзму i широко зрозумiлого лiбералiзму ч особистоi свободи людей, незалежноi вiд iхнього соцiального статусу.
Кирило-Мефодiiвське братство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексiя Петрова весною 1847 р. Спочатку у жандармiв склалося враження, що дiяльнiсть товариства не становила серйозноi полiтичноi загрози. Шеф жандармiв граф Орлов у листi до Миколи РЖ писав, що, "общество было не более как ученый бред трех молодых людей". Однак це враження швидко розвiялося пiсля арешту Шевченка, у якого було знайдено зошити з поемами "Кавказ", "Сон", "ПосланiСФ...". Крiм iхнього революцiйного й антиросiйського змiсту Миколу РЖ обурило те, що у цих вiршах мiстилися образливi натяки на його особу та його дружину. Тому пiсля завершення слiдства особливо тяжко було покарано Шевченка: його було вiддано у солдати на невизначений термiн в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням iмператора над ним був встановлений суворий нагляд з забороною писати i малювати. РЖншi члени товариства були засудженi на рiзнi термiни увязнення, а пiсля увязнення на заслання у вiддаленi губернii без права повернення в Украiну. Окрiм того, Кулiшу, Костомарову i Гулаковi було заборонено займатися лiтературною дiяльнiстю.
Дiяльнiсть кирило-мефодiiвцiв поклала початок новiй добi в росiйсько-украiнських стосунках. До цього часу всi украiнськi iнтелектуальнi явища були хоч i своСФрiдним, але все ж таки вiдображенням росiйського iнтелектуального життя. Досi украiнцi задовольнялися тими нiшами, якi створювала для них росiйська культура. Заповнюючи тi нiшi, вони водночас вносили свою коректуру у поняття "руськостi". Вихiдцi з Малоросii першими порушили питання про росiйську нацiональну iдентичнiсть. Даючи розширене ("общерусское") трактування своСФi iдентичностi, "малороси" вводили росiян у ширший словянський свiт i, до певноi мiри, готували грунт для словянофiльства i росiйського нацiоналiзму.
Приклад iнтеграцii "малоросiв" в iмперське суспiльство немов давав ствердну вiдповiдь на поставлене Пушкiним запитання: чи зiллються усi словянськi рiки у росiйське море? Спiввiдношення мiж "Малою" i "Великою" Руссю, що склалося на початку XIX ст., слугувало готовою моделлю для асимiляцii iнших народiв тобто реалiзацii уваровськоi формули "народностi". Здавалося, що "стара Украiна" зiйшла з iсторичноi iени, i в украiнському питаннi не було нiчого такого, що робило б його полiтичним, упроваджуючи своi реформи, Уваров зобовязував Киiвський унiверситет до проведення спецiальних заходiв "к иiелению глубокой язвы взаимной ненависти двух славянских народов". Вiн мав на увазi лише народи росiйський i польський. Офiцiйнi плани не передбачали iснування в Малоросii третьоi нацii украiнськоi.
Вироблена ж кирило-мефодiiвцями iдея словянськоi СФдностi перебувала у вiдвертiй опозицii до урядового панславiзму. Пiд iдеСФю братерства словян украiнськi дiячi 1840-х рокiв розумiли насамперед союз двох iнших нацiй украiнськоi i польськоi (можна припустити, що цю iдею братчики запозичили з украiнськоi школи у польськiй лiтературi). РЖдеi зцентралiзованоi словянськоi iмперii з центром у Петербурзi вони протиставили iдею федеративноi словянськоi республiки з столицею у КиСФвi. Тим самим вони завдавали удару в найчутливiше мiiе уваровськоi концепцii народностi.
Зрозумiло, чому дiяльнiсть кирило-мефодiiвцiв викликала таку реакцiю з боку офiцiйного Петербурга. Рiвно ж можна зрозумiти, чому один з провiдних лiдерiв росiйського словянофiльства Олексiй Хомяков вiдгукнувся про кирило-мефодiiвцiв як про малоросiв, заражених полiтичним безумством. Тяжко, однак, зрозумiти вiдгук володаря думок росiйськоi лiберальноi i прозахiдно настроСФноi iнтелiгенцii Вiсарiона БСФлiнського. У листi до П. АннСФнкова у груднi 1847 р. вiн писав про Шевченковi поеми: Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не зли, а только плоски и глупы). Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше. Цi слова дивно звучали з уст лiберала, який у всiх iнших випадках засуджував дiяльнiсть Третього вiддiлу росiйськоi таСФмноi полiцii.
Роздратування БСФлiнського викликало прагнення украiнських дiячiв 1840-х рокiв писати украiнською мовою. На його думку, лiтературною мовою освiчених малоросiян повинна бути росiйська. Вiн вважав, що серед усiх словянських народiв лише росiяни i ще, можливо, чехи можуть пишатися великими п