Терапевтичне співтовариство
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
ітет експертів Всесвітньої організації психічного здоровя. На думку комітету найважливішим терапевтичним фактором у психіатричній лікарні є невизначений елемент, який можна було б назвати атмосферою лікарні.
Клімат, атмосфера, genius loci - поняття, хоча часто вживані, але важко визначні. Нерідко досить увійти в чийсь будинок, школу, місце розваг, місце роботи, щоб відразу відчути, що тут атмосфера приємна або неприємна. Важко, однак, уточнити, від чого це почуття залежить. Про приємну атмосферу говорять, коли дане місце діє сприятливе, коли ми тут почуваємо себе вільно, де тепло, сердечно й ми не побоюємося критики, осуду, лихослівя, де ми не нудьгуємо й почуваємо себе корисними, схвалюваними, якоюсь мірою важливими.
Протилежні риси характеризують середовище з неприємним кліматом. Від такого середовища хочеться бігти; перебування в ній стомлює, мучить, дратує, тому що зусиллям волі потрібно стримувати тенденції до втечі або агресії.
Отже, атмосфера або клімат якого-небудь середовища є як би сукупністю емоційно-почуттєвих відносин, що панують у ній, які кожний вхідний у дане середовище сприймає цілісно що як притягає або відштовхує.
Рисою, що інтригує, кліматом або атмосферою, що найкраще виражає поняття genius loci, є своєрідне безсмертя. Міняються люди, що створюють дане середовище, а клімат зберігається так, ніби він був повязаний з місцем, а не з людьми, що, мабуть, було б абсурдом (звідси, в остаточному підсумку, виводиться назва genius loci). Таким чином, будинок, школа, місце роботи, лікарня й т.д. мають свою атмосферу, незважаючи на те, що люди міняються, одні йдуть, інші приходять. Не знаю, як пояснюють дане явище соціологи, але можна думати, що соціологічні структури більше стійкі, ніж індивідуальні (психологічні). Ці структури, принаймні, певною мірою, визначають емоційне відношення членів групи друг до друга, які, таким чином, входячи в неї, мимоволі переймаються певним емоційним кліматом.
Психіатричне відділення можна трактувати як малу групу, тобто таку, у якій домінують безпосередні контакти (face-to-face), що розпадаються на чотири підгрупи: лікарів, сестер, санітарок і хворих. У цій групі існує певна ієрархія влади, що складається відповідно до представленій послідовності. Хворі повинні скласти найважливішу групу, тому що завдяки їм, члени інших груп мають роботу й у якімсь змісті ціль своєї активності, але в дійсності вони займають нижчу позицію в ієрархії влади. Важко навіть собі представити, щоб було інакше, щоб хворі почали керувати членами інших підгруп. Існує самоврядування хворих і багато чого робиться для того, щоб розходження в згаданій ієрархії нівелювати, проте, однак, при зовнішнім згладжуванні ступенів влади, хворі залишаються скоріше тими, котрими управляють, ніж тими, які управляють іншими.
У соціальному житті не тільки людей, але також і тварин спостерігається ієрархія влади. Курка вищого соціального рангу клює курку більше низького рангу, що та покірно терпить і у свою чергу розряджає свою агресію на нижчестоящі в ієрархії курках. Це - так званий pecking-order, порядок клювання. Але не тільки агресія розряджається відповідно рівням ієрархії. Також соціальне наслідування поширюється в групі згідно тому ж порядку. В обговорюваній тут соціальній групі лікарі перебувають на вищому рівні ієрархії й тому їхнє відношення до хворого є настільки важливим.
Монолітність групи визначається займенником ми, так званим wee feeling. Якщо усередині групи створюється границя, що розділяє її членів на ми і вони, тоді з однієї групи утворяться дві. Представлена у вступі проблема границі між нормою й патологією має не тільки теоретичне значення. Щоб могло утворитися терапевтична співдружність, люди в білому і люди в піжамах повинні бути зєднані займенником ми. Коли пацієнти залишаються іншими, тоді вони утворять окрему групу, щоправда, саму численну, але розташовану на найнижчому рівні в ієрархії, тому що позначену якістю ненормальності.
Люди в білому діляться, на три підгрупи. Кожна з них має інший соціальний і економічний статус і займає іншу позицію в ієрархії лікувального закладу (лікарні або психіатричного відділення). Дивним образом, чим вище людина перебуває в ієрархії, тим більше зменшується частота його контактів із хворими. Найбільше контактують із хворими санітарки, а найменше - голова адміністрації. Справа стосується, зрозуміло, кількості, а не якості контактів, тому що інший характер має контакт лікаря із хворим, інший - медсестри й, нарешті, інший - санітарки. Подібна ситуація не приносить користі хворим, тому що найбільше з ними взаємодіють ті, які в силу своєї низької соціальної позиції, низької зарплати можуть почувати себе скривдженими й у силу згадуваного packing-order свою агресію можуть розряджати тільки на хворих, тому що єдино вони коштують нижче їх у лікарняній ієрархії. Що цього, загалом, не відбувається, видимо, можна пояснити відомою словянською мякістю, що проявляється ніжністю й сердечністю у відношенні до більше слабкого. Проте варто більше думати про те, як поліпшити положення цієї самої нижчої підгрупи серед персоналу. Представляється, що використовуваний протягом декількох років звичай проводити медичну практику в ролі санітарок (і санітарів) деякою мірою буде сприяти підвищенню позиції цієї підгрупи. Крім того, належало б більше часу, чим дотепер, присвячувати їхньому професійному навчанню, особливо тому, що звичайно вони не мають ніякого професійн