Терапевтичне співтовариство
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
· найважливіших рішень психіатра. Чи хоче він бачити хворого як чудо людської природи, або як відбиття власних, нерідко не цілком усвідомлюваних переживань, надмірно перебільшених у світі хворого. Це проблема, що Ясперс виразив у відомій дихотомії: verstehende і erklrende Psychologies. Tе, що не вміщається в шкалу переживань що досліджує, намагаються пояснити не психологічним способом, але біологічним, а колись - демонологічним; таким чином, виходить, як якби самі зрозумілі психологічні явища не мали свого біологічного пояснення.
Що стосується відношення до хворого, те не настільки важливо теоретичне відношення до проблеми границі між нормою й патологією, як емоційне відношення, бажання ввійти в мир переживань хворого й здатність зусилля, якого вимагають зближення із хворим і його розуміння. Бажання зрозуміти завжди повязане з бажанням зближення й - vice versa - нічого не можна пізнати на відстані. Собака, що є нашим другом, зрозуміла для нас, її психологія міститься в сфері ясперовской verstehende Psychologie. Дистанція, навпроти, повязана з бажанням підкорити собі оточення; полководець, перед тим як віддати наказ, повинен віддалитися від групи своїх підлеглих. Для психіатра, що займає позицію гострого розмежування між нормою й патологією, важливіше всього, щоб хворий якнайшвидше повернувся до норми, щоб у ньому зникли ті структури, які переходять границю норми. Це прагнення виправдане й погодиться з лікарським духом, але, проте, воно не може звязуватися з почуттям дистанції у відношенні до того, що ненормально. З емоційної точки зору ця справа досить складне, тому що бажання знищення, як правило, звязується з негативними почуттями, які віддаляють нас від оточення. Мова йде про те, щоб із брудною водою не виплеснути дитини. У надлишку терапевтичного запалу, знищуючи патологічні форми переживання й поводження, можна знищити також і хворого.
Зближення, будучи першою умовою правильного відношення до хворого, не є легкою справою. Воно жадає від лікаря великого емоційного й інтелектуального зусилля й у той же час піддає його постійної фрустрації як з пізнавальної сторони, так і в плані дії.
Зближення із хворим означає зусилля, необхідне, щоб увійти в його мир, прийняти його почуття, незалежно від їхнього знака, не займати позиції осудливого, хоча б цього й хотілося, завжди йти до нього за допомогою, віддаючи одночасно звіт у тім, що ця допомога може бути марної. Переживання хворого часто натрапляють на власні, не завжди усвідомлювані проблеми. Хворого пізнаєш через себе, тому не можна навчитися психіатрії навіть із найкращих книг і лекцій. Це збагачення знання про самого себе завдяки пізнанню хворого є, безперечно, що захоплює аспектом психіатрії, проте, однак, дуже болісним. Тому що кожний тільки до певного ступеня толерантний відносно знання про самого себе. Психічні хворі дуже чутливі до маскування, легко почувають нещирість. Психіатр, однак, теж людина, і хворий може його дратувати завзятим опором навіть самим найбільшим терапевтичним зусиллям, своїм поводженням, особливо істеричним, твердими емоційними установками й т.д. Необхідна більша толерантність, щоб залишити осудливу позицію, до якої так схильний людина, і приймати хворого таким, який він є.
Психіатричне пізнання дуже імовірнісне. Іноді здається, що ми вже схопили суть справи, але при наступній зустрічі із хворим вся наша концепція виявляється невірною. Ми не в змозі також оцінити ефект нашого лікування. Ми вважаємо, що поліпшення зявилося результатом нашої психотерапії, електрошків, інсуліну, нейролептиків, а в дійсності в значно більшому ступені воно може залежати від серцевого відношення санітарки, дружніх звязків, що встановилися на відділенні, флірту й т.п.
Творча тенденція, що існує в кожній людині, вимагає, щоб можна було, принаймні, самому з меншим або більшим задоволенням бачити результати своєї праці. Психіатр щодо цього приречений на фрустрацію. Що є його справою? Чи може він сказати, що пізнав людини або дійсно йому допоміг? Обєктивність справи розчиняється в субєктивних оцінках і не допомагають навіть самі строгі наукові вимоги, які повинні були б визначати цінність пізнавального й терапевтичного зусилля.
Тому відношення психіатра до хворого можна визначити як амбівалентне. Хворий його притягає; відносини з так званими нормальними людьми дратують його своїм лукавством; динаміка миру хворих його притягає; хворий відштовхує його, тому що він почуває себе загубленим у цьому світі великих почуттів, трагедій, загадок, безпомічний у своїх зусиллях; він почуває, що стає нечутливим до людських страждань, що стає схожим на доглядача в музеї, що з байдужністю дивиться на шедеври мистецтва. Він збігає від хворого в більше безпечну, як йому здається, сферу організаційних занять, теорії, наукових занять, де контакт із хворим скорочений до мінімуму. Перед таємницею, якийсь є людина, його захищають діагностичні етикетки, готові схеми історії життя, готові етіологічні концепції різної природи й цінності, професійна мова, повна загадкових грецькими, латинських, а останнім часом і англійськими словами, які створюють атмосферу науковості.
Професор Е. Минковський колись утішав нас, імовірно щиро, говорячи, що ми повинні позбутися від комплексу малої цінності у відношенні до західної психіатрії, тому що навіть у самих примітивних й бідних зовнішніх умовах хворої може почувати себе краще й швидше поправлятися, чим у найсучасніших і щонайкраще обладнаних лікарнях. До аналогічного висновку прийшов ком